«Безальтернативна» опозиція
Оприлюднення Президентом України минулої середи його бачення політичної реформи було сильним тактичним ходом (хоч би що говорили аналітики про змістовну сторону президентської концепції), на який опозиція 9 березня відповіла черговою хвилею емоцій. Причому хвиля ця прокотилася традиційним руслом: напередодні Шевченківський місцевий суд столиці на прохання Київської міськадміністрації традиційно заборонив учасникам акції (цього разу табу чомусь наклали на дії однієї лише партії «Батьківщина») рухатися центральними вулицями столиці до Лук’янівського СІЗО, де, як відомо, знаходяться активісти УНА-УНСО, засуджені за організацію заворушень 9 березня 2001 року. Учасники мітингу традиційно ратували за дострокові президентські вибори зокрема, а також за зміну системи влади взагалі. (Щоправда, на відміну від аналогічних акцій 16 вересня минулого року, скликання екстреного засідання Верховної Ради і визначення дати дострокових виборів президента ніхто вже не вимагав.) Юлія Тимошенко традиційно закликала соратників скористатися «критичним, останнім шансом» і виставити на вибори-2004 єдиного кандидата від опозиції. Їй вторив набаг ато сміливіший, ніж на з’їзді 2 березня, Віктор Ющенко: «Ми повинні мати узгоджену кандидатуру на виборах 2004 року, чого б нам це не коштувало. Інакше знову буде поразка...» До речі, чи не поквапилися деякі рядові учасники мітингу, які з радістю сприйняли цю заяву лідера «НУ» як сигнал про його готовність остаточно, зі спаленням усіх мостів, піти в опозицію? Чи не матимемо за зробленим 9 березня кроком назустріч «трійці» два кроки назад?
Два іншi лідери «четвірки» — Петро Симоненко й Олександр Мороз — про єдиного кандидата не обмовилися жодним словом. Чому — зрозуміло: лідер КПУ вже заявляв про право комуністів іти на вибори 2004 року «своїм шляхом». А щодо лідера Соцпартії, то одного разу (в серпні 1999-го, у момент створення «канівської четвірки») він уже урочисто обіцяв дотримуватися домовленостей про єдиного кандидата. І те, що з цього вийшло, — аж ніяк не «справи давно минулих днів»...
Не витримує критики і такий аргумент Юлії Тимошенко: опозиція, мовляв, «не має права поділятися на лівих і правих, ...або за якими-небудь іншими принципами...» Прийняти такий аргумент — означає погодитися з тим, що опозиційна частина вітчизняного політикуму на очах деградує: ні ідеологій, ні переконань — суцільна «каша». Можливо, варто було б не тріумфувати щодо того, що лідери «четвірки» явилися народу цього дня «в повному складі», а замислитися над тим, хто з них кого і куди в результаті може привести? І — якщо правда, що «четвірка» вже розподілила (або має намір розподілити) між собою провідні державні пости, — куди нинішня опозиція поведе країну, якщо раптом вона прийде до влади? До речі, «єдність» опоз иційних рядів порушилася мало чи не відразу після мітингу: комуністи рушили покладати квіти до пам’ятника Леніну, а бютівці — прикрашати ворота Лук’янівського СІЗО. Але нiхто з лідерiв «четвірки» у цих «витівках» участі вже не брав...
Акції 9 березня були досить численними, — на вулиці вийшли не менше, якщо не більше, людей, ніж під час подібних заходів півроку тому. Це зрозумiло: протестний потенціал суспільства, як і раніше, високий, — а іншої опозиції у нас, на жаль, немає. З другого боку, головні події, як і раніше, відбуватимуться не на вулиці, а у Верховній Раді. Яку альтернативу президентським ініціативам запропонує — і чи запропонує — опозиція в парламенті? Як щодо єдності в лавах не тільки всієї «четвірки», але й окремо взятої «Нашої України»? Можливо, незабаром ми отримаємо відповіді на ці запитання.
Продовження теми на стор. "Подробиці"
