Безодня безнадії
Про дитинство на фотографіях Еріка Ваззолера, чия виставка «Зі Сходу на Схід: інше дитинство» відкрилася позавчора у Французькому культурному центрі, нагадують хіба що ляльки.
Ось «Лялька Лаури»: пластмасове ляльчине личко різко контрастує із рябим опухлим обличчям своєї хазяйки, що живе в Каунаському інтернаті для дітей із психічними хворобами, «Лялька Юлії» (фото зроблене у Вільнюському дитприймальнику) — без ніг, із чорною дірою на пластмасовому животі, як натяк на те, що колись ця лялька вміла казати «мама».
Ерік Ваззолер, французький фотограф, працює у Східній Європі не перший рік — читачі «Дня» можуть навіть згадати його фоторепортаж з української в'язниці, який він зробив для нашої газети минулого року. Ерік вивчає російську мову, яка виручає його на всьому пострадянському просторі від Литви до Узбекистану — зі Сходу на Схід. Мова для Еріка — це принциповий момент, адже вона дає можливість контактувати з героєм, ставити мізансцену. Знедолених дітей і дорослих, соціальних маргіналів Ерік фотографує дуже давно, причому для нього ця тема є глибоко особистою: його батько сам був інвалідом, мати працювала директором інституту для інвалідів, його дружина — медсестра-педіатр. Майже на всіх роботах Еріка Ваззолера, які він представив на виставці в Києві, — діти з поголеними черепами й оголеними поглядами, в яких навіть не безодня страждань, а безнадія і безвихідь. Шок. «Шок? — здивовано перепитує Ерік. — Це не шок, адже дійсність набагато страшніша, ніж те, що ви бачите на фотографіях. Велика кількість фото на виставці, близькість очей цих дітей безпосередньо до вас викликають дивний ефект — ніяковість. Ми не можемо не відчувати свою відповідальність за те, що відбулося із цими дітьми і що з ними ще відбудеться».
