Бог проти кесаря

Відвідання нашої держави предстоятелем Російської православної церкви Патріархом Кирилом ( з «пасторським візитом», як було офіційно оголошено; Патріарх йменував себе самого в ці дні «паломником») викликало жваву, зацікавлену та неоднозначну реакцію в українському суспільстві. Політики, коментатори, різноманітні експерти діляться з пересічними громадянами оцінками змісту та впливу візиту Патріарха Кирила на перебіг духовно-релігійних, соціокультурних і особливо політичних (саме так!) процесів у незалежній Україні. Доводиться визнати, що саме політичні аспекти візиту високого московського гостя відіграють у програмі цього заходу особливу роль; адже попри часте й охоче звернення Патріарха (людини, поза сумнівом, непересічно обдарованої, європейськи освіченої, наділеної талантом оратора й проповідника) до «вічних» тем змісту життя, віри, гріха, добра і зла — все ж таки занадто голосно лунали в дні його візиту добре знайомі з минулого міркування про приналежність Росії та України до єдиного, спільного «руського мира» (читай: українці та росіяни суть єдиний народ, говорити про їх окремішність та суверенність перших немає, отже, жодних підстав!) тощо.

Але здійснити глибокий, чесний та об’єктивний аналіз ідейної платформи, що її Патріарх Московський та всієї Русі запропонував українцям, тобто усвідомити, де тут висока духовність, про яку Кирило дуже багато, влучно й красномовно говорив, а де тонкий, вивірений і геть не християнський, не шляхетний розрахунок вплинути на майбутні президентські вибори в Україні (інакше кажучи, розібратися, чи тільки інтереси православної церкви відстоював Патріарх, а чи інтереси російського політичного керівництва) — це справа майбутнього, більш або менш далекого. Ми ж зараз надамо слово дещо несподіваному «експерту» — видатному російському філософу Володимиру Сергійовичу Соловйову (1853-1900), одному з великих мислителів Росії кінця XIX століття, сину знаменитого історика Сергія Соловйова. Історія російського православ’я, його майбутня доля, його трагедія й висока місія у грядущому — ці проблеми хвилювали В. Соловйова все життя, він постійно повертався до цих тем, писав про це багато, пристрасно, з натхненням пророка. Його думки цікаві ще й тим, що належать вони не запеклому «ідейному бандерівцю», ворогу Росії й усього російського, а дивовижно російській людині, глибоко віруючому християнину, другу й учню Достоєвського, в певному сенсі російському націоналісту.

Обговорювати внутрішні суперечності поглядів Володимира Соловйова (був він певний час і прихильником католицького Риму, й адептом великоросійського державного месіанізму, прагнучи поставити на місце правосляв’я — самодержавство, а на місце церкви імперію) зараз не є нашим завданням. Краще зосередимось на тих творах знаменитого філософа (насамперед його працях «Россия и Вселенская Церковь», «Русская идея», «Исторический сфінкс»), де він жорстоко, точно й невблаганно правдиво пише про органічні, глибинні вади й хвороби Російської православної церкви. І головна з цих вад — найтісніший, нерозривний та, скажімо одверто, кривавий зв’язок церкви та влади в Московській державі та Російській імперії.

Чи Росія є гідним духовним спадкоємцем заповітів Київської Русі доби рівноапостольного князя Володимира Святого, ставить питання В. Соловйов, адже «у нас готуються до урочистого святкування дев’ятсотліття християнства в Росії». Відповідь автора щонайменше невтішна: «Нам слід би було прийняти друге хрещення духом істини і вогнем любові... Це друге хрещення безумовно необхідне, якщо не для всієї Русі, то принаймні для тієї частини нашого суспільства, яка в теперішній час говорить і діє. Щоб стати християнською, вона мусить зректися нового ідолослужіння, не менш безглуздого і значно шкідливішого, ніж ідолослужіння наших поганських предків, відкинуте Святим Володимиром. Я говорю про нове ідолослужіння, про епідемічне безумство націоналізму, яке штовхає на поклоніння своєму власному образові. Покаятися в своїх історичних гріхах і задовольнити вимоги справедливості, зректися національного егоїзму, відмовившись від політики русифікації і визнавши беззастережно релігійну свободу — ось єдиний засіб для Росії приготувати себе до відкриття і здійснення своєї істинної національної ідеї».

Зовсім не випадково у Соловйова йдеться про «політику русифікації» (котра дуже відчутно вплинула й на Російську православну церкву), політику, яку знаменитий філософ не раз іменує «ганебною». Соловйов стверджує: «ЦЯ система гніту, яка вона погана сама по собі, стає ще значно гіршою від тієї кричущої суперечності, в якій вона перебуває до великодушних визвольних ідей і безкорисного покровительства, на яке російська політика завжди заявляла своє переважне право. Ця політика пройнята безмежною брехливістю та лицемірством, що позбавляє її всякого престижу і робить неможливим будь-який сталий успіх. Не можна безкарно написати на своєму прапорі свободу слов’янських та інших народів, віднімаючи в той же час свободу у поляків, релігійну свободу в уніатів (серед яких було чимало українців; ця брутальна практика була примножена в сталінські часи. — І.С.), громадянські права у євреїв». Сказано жорстко і чесно; чи багато чильних діячів сучасної Російської православної церкви спроможні так же чесно поставитися до оцінки духовної спадщини російського православ’я.

Зараз дуже багато говориться високими представниками РПЦ Московського патріархату про подолання розколу серед українських православних віруючих (зокрема, сам Патріарх Кирило наголошував на тому, що такий розкол — це великий гріх, велика провина перед Богом, яка може тягнути за собою тяжку відплату!). А ось як підходив до цієї проблеми Володимир Соловйов: «Наші «сокрушительные патриоты» стоять за об’єднання, але лише в тамерланівському розумінні. Для них єдність означає знищення відмінностей, а віровизнання служить їм лише як прапор ворожнечі і знаряддя знищення. Немає на всьому величезному просторі Російської імперії такої релігійної і національної різновидності, яка не підлягала б викорчовуванню в ім’я тих самих високих початків нашої віри й народності, на які вказують оратори слов’янського товариства», — робить висновок великий росіянин. Гріх національного егоїзму, і В. Соловйов це ясно бачив ще 120 років тому, глибоко вразив і російське православ’я, адже «не тільки визнається, що російський народ — народ християнський, але пишномовно заявляється, що він — християнський з призначення, і що церква є дійсною основою нашого національного життя; але все це лише для того, щоб твердити, що істинна церква є лише виключно у нас і що ми маємо монополію віри і християнського життя». Саме тому, на думку Володимира Соловйова, церква в Російській імперії, замість виховувати народ на життєдайних засадах братолюбія, прощення і любові, пам’ятаючи при цьому заповіт Христа: « Немає ані елліна, ані юдея» — стала «символом вузького національного партикуляризму й окремішності, а часто навіть пасивним знаряддям егоїстичної й ненависницької політики». Тут важко щось додати, чи не так?

Ще раз підкреслимо: все це писав палкий патріот своєї батьківщини, Росії, мислитель, який стверджував, що «історична доля судила Росії дати Вселенській Церкві політичну владу, необхідну їй для спасіння та відродження Європи й усього людства», мотивуючи це «глибокорелігійним і монархічним характером російського народу», «великою прихованою силою його національного духу». Але Соловйов був чесним перед собою і перед читачем — тому й демонстрував істинну безстрашність думки. Ось чому, читаючи на бігбордах, встановлених у Києві, такий духовний заклик Патріарха Кирила: «Україна переживає зараз дуже важкі часи. Але це наш народ, і в скрутну годину я зобов’язаний бути зі своїм народом» — пам’ятаймо водночас і про «поправки» та попередження Володимира Соловйова...