Брунатна елегія
Каштан — дивовижна рослина. Має по-людськи суперечливу вдачу, обожнює привертати до себе увагу. Ось, наприклад, ще сонечко сяє, ще на Крим квитків нема, а каштани вже тьмяніють, мерхнуть, панікери, сухим листям розкидаються, мовляв, ой, лишенько, осінь скоро, або навпаки — рятуйте, спека страшенна (хоча осінь стоїть на порозі). Всі зеленіють, а ці жовкнуть. Але то лише прелюдія, далі взагалі цирк починається. Певен, не один із читачів, йдучи по котрійсь затишній вуличці, раптово діставав добрячого щиглика прямо по тімені — ні, то не банда баскетболістів-бешкетників, то каштанчик з гілки впав, бо вже йому сезон: отак стукнув, розкрився, колючки відкинув та й пострибав собі далі бруківкою. Дрібничка, а тому духові-хранителеві, що у гіллі сидить, приємно.
А то ще й не таке буває: вже осінь розкошує, дерева стрімко лисіють, і кримська засмага геть зблякла, дощі довгі, нудні — аж варто сонечку пригріти, і каштан нараз і собі зацвітає. З однією галузки зелені їжачки падають, а на другій біла або й рожева свічка розпускається: он я який, мені ваш листопад не указ.
Ну, а про весну годі й казати. Ті свічки по всьому місту в один день займаються, і найбуденніший провулок починає нагадувати справжню палацову залу — не просто гарно, а врочисто гарно. Людське дерево, дуже людське.
І як то можна каштани їсти? Це ж справжнісінький канібалізм. Хоча, каюся, я спробував був з цікавості один раз. На набережній Сени, поблизу музею Д’Орсе, араби смажили у великих воронкоподібних пательнях і продавали. Платиш один євро, тобі насипають у газетний пакетик, як-от соняшникове насіння в нас, і йдеш собі та гризеш. Нічого незвичайного, смак печеної картоплі, тільки ще прісніший. З’їв і з’їв, а тепер сам являєш собою харч для сумління: чи, бува, не через те вони у нинішні часи стали зарано в’янути? Може, є в них якась особлива міждеревна солідарність, може, під землею через коріння сигнали одне одному передають?
Ось і різниця між нами та Європою. В них каштани їдять, а в нас ними милуються. А в Росії їх взагалі нема, точніше є, але спробуйте знайти у тій же Москві бодай один квартал, щоби отак, навесні, мов у палаці, тисячами канделябрів...
До чого все це я? Просто потягло на лірику. Теплий вересень, місяць у повні, мрії про нездійсненне, а роботи багато, на природі давненько не був. Така собі замотана міська орхідея на офісно-комп’ютерному грунті. Тільки те й лишається, що сподіватись, пробігаючи десь під височенною кроною, дістати по замороченій голові великодушного київського лузгана.
