Бути українцем — це класно
Знятися й піти... Навісити на щоглу свого уявного корабля нові вітрила, придумати собі нові крила й піти туди, де попереду все нове... Все просто... Знятися й піти... З привалу до привалу по вертикалі життя. Дорога вчить всьому на світі значно швидше, в дорозі й час минає швидше, і враження гостріші на вістрях небезпек. Не всім дано утвердитись переможцями, проте, як сказав В’ячеслав Чорновіл, «...якщо померти, то швидко і на ходу...», на ходу цікаво жити, творячи себе і світ. А світ є таким, яким ти хочеш його бачити: якщо дивишся через призму ліні — то він виглядатиме лінивим, через призму добра — добрим, через призму натхнення — то він буде натхненним і цікавим. Бери, що хочеш, і ходімо... Прощайся швидко і скупо, слова все одно не замінять чуттів серця, обійм рук та цілунків губ, вони ницо малі перед минулим, сьогоднішнім, майбутнім, їх все одно не вистачить на подяку небу, батькам, деревам, травам, друзям. Слова розчиняться у вчинках, як органна музика під готичними склепіннями храму; гарно, коли вони є високі й чисті, але де ж храм?
КОЖНИЙ ОБИРАЄ ВЛАСНИЙ ШЛЯХ
Перші кроки запам’ятаються до скону: вони гіркі, образливі, замішані на докорах сумління, вони чи не найважчі. За структурою вони металево- кам’яні, бо відважні й рішучі у своїй безповоротній ході, і сірі за кольором, як небо, загусле хмарами, як асфальтова дорога від дому до злітної смуги літака, і ледь розвиднілий ранок у знайомих до болю шибах вікон в прощальному погляді. Так і літак, що підніматиметься в небо, буде сірим-сірим, якщо не від сліз, то від дум...
Залишаються діти, маленькі діти, і їдуть батьки від дітей заради їхнього майбутнього. Усе було б нормально — цей світ давно живе у взаємопроникній асимільованій структурі різних культур, віросповідань, мов, кольорів шкіри й таке інше. Та... є ще одна відмінність, формальна й нікчемна, як усі нікчемності, — це колір «шкіри» паспорта. Проблематика проблеми для українських громадян залишається у візовому перетині кордонів. Одноразове (single VISA), багаторазове (multi VISA) перетинання кордонів є контрольованим процесом, а отже, це дійсно цілий етап послідовних дій, що вимагають додаткових зусиль.
Ми всі — діти однієї планети, у відомому улюбленому оповіданні Баха «Чайка Джонатан Лівінґстон» є слова: «...якщо хочеш бути там, будь там...». Отже, якщо хочеш бути там — будь там, якщо хочеш бути тут — будь тут, зрештою, все так відносно близько й далеко, що кожний може обрати собі свій власний шлях. А переможців не судять. Якщо зумієш — перемагай, а головне — твори: перемагай себе і твори себе, і це не так важливо, де саме й за яких обставин.
У передчасі перемог знайдуться ті, хто все знає наперед, і скажуть: «Не сиділось дурню вдома...», та доля усміхається відважним, і знайдуться інші — ті, хто скаже потім: «У нього все виходить на краще, і з гіршого, і з найгіршого, та із зовсім поганого і тут, і там, і будь-де...»
Численнішає нова ґенерація українських громадян за кордоном, і ростуть-виростають україномовні діти з помітним англомовним чи якимось іншим акцентом. Та досвід минулих переселень українців за кордон засвідчує: третє покоління українців українською уже не володіє — туга за Україною їм уже не відома, це їх уже «не пече», «не болить», потреба спілкуватись і знати мову предків відпадає прямо пропорційно асиміляції в інше мовне середовище. Залишається, очевидно, тільки певна цікавість до свого родоводу й культури... І все. Після цієї крапки треба довго-довго-довго мовчати.
Проте, досить уже ображених поглядів назад: ті, що хочуть бути ображеними і приниженими, — ними будуть, ті, що хочуть бути гордими й гідними — теж ними будуть, і ті, що хочуть національно зберегтися, — збережуться.
В українців одна історична батьківщина — Україна, і вона нам «болить» столітнім болем. Це погано, що ми всі разом вимушені шукати «щастя» десь у світах, але, як написав Соломон на своєму персні, «і це мине».
ЧИ ВІДЧУВАЄМО МИ СЕБЕ УКРАЇНЦЯМИ?
Українські громадяни за кордоном не завжди почуваються українцями.
По-перше, друга батьківщина не завжди є історично доброзичливою до нас, і нам часто, щоб вижити і прижитись, доводиться бути російськомовними.
По-друге, багато українських громадян іще до перетину кордонів уже увібрали в себе безнаціональної, частіше російськомовної, психології поведінки. Награний цинічний космополітизм і неосвіченість легко оголюються від незнання жодної з мов та історії, а ще від безпідставно частого вживання брутального російського мату як єдиного доказу власної переконаності у належності до російської культури. Таке зневажливе ставлення до України дозволяють собі і генетичні українці, і напівукраїнці-напівросіяни та росіяни з України як в Україні, так і за її кордонами. Зазначу ще раз: найбільш відверта, «у прямому ефірі» безпосереднього спілкування, зневага до української культури чиниться з боку вихідців з України.
Вельмишановні російськомовні українці, якщо ви вважаєте себе космополітами, то й не вивчайте української мови, не вивчайте жодної національної історії, й надалі залишайтесь аполітичними і переходьте на більш поширені мови у світі — китайську, англійську та інші мови міжнаціонального спілкування. При цьому ви, принаймні, станете демократичнішими, а отже, і тактовнішими у висловлюваннях про Україну. Це ж прекрасно — належати до безнаціональної світової громадськості, бути просто землянином. Дерзайте...
У демократичних багатонаціональних суспільствах Америки, Канади, Британії терпимість до інших націй увійшла в норму поведінки, і вона як процес триває, звичайно, і зараз. Чим вища повага до інших націй та кольорів шкіри, тим демократичнішим і цивілізованішим стає суспільство. У результаті від цього виграють всі — самі англійці, німці, американці, канадійці — всі. Найпрогресивніші суспільства — демократичні, багатомовні, різнорелігійні, різнокольорові.
У зв’язку з різними обставинами терпима до всіх — росіян, євреїв, поляків, німців та ін. — Україна так мало терпимості прищепила до себе як територіальної державної структури і до українців як нації. Цей тяжкий спадок нести нам довго і важко.
А ЧОМУ НАС МАЮТЬ ДЕСЬ ЧЕКАТИ?
Першому поколінню емігрантів важко асимілюватись у незнайоме суспільство, мовний бар’єр супроводжує їх усе подальше життя. Першим завжди важче, перша еміграція нагадує вихід у космос — стан відірваності від землі, мовний вакуум, чужі традиції, інші закони і тривіальне запитання не дає спокою ще довго: «А кому ти тут потрібний? Хто тебе тут чекає?» Власну потребу себе треба створити.
А власне кажучи: чому нас мали десь чекати? За довгі роки ці народи створили свої держави, а ми приходимо на все «готове», ми користуємося благами їхнього добробуту. Щоб стати там не зайвим і корисним, треба, принаймні, щось уміти робити, бути оригінальним професіоналом, витримати гостру конкуренцію. У цих народів своїх проблем і без нас вистачає. Кожний новоприбулий — це нові проблеми. Їх можна зрозуміти.
Навіть із тривалим проміжком часу трансформація у громадське життя нової батьківщини зовсім мізерна. Ну що ж, такими ми є в переважній більшості — практично- непрактичні. Тому всі рано чи пізно приходять до осередків, церкви, клубів або вже, принаймні, ресторанів з українською кухнею.
Маленькі осередки українства за кордоном — як міні-острівці України. Їх очолюють добрі самовіддані ентузіасти на громадських засадах. Домінуючими факторами їхньої діяльності є щиросердні намагання допомогти українським громадянам. Допомогти всім у всьому неможливо, це все ж таки неосяжно-масштабний і тривалий процес. Та проте тут допомагають безвідмовно всім — тимчасовим житлом, пошуком праці, рекомендаціями в різні установи, тлумаченням тих чи інших законів, перекладом і засвідченням різних документів, допомагають втішною порадою і просто словом зрозумілими мовами, українською та російською.
Українські громадяни гуртуються також з вихідцями з колишньої соціалістичної системи. По-перше, їх більше мандрує по світах, по-друге, з ними завжди можна порозумітися, по-третє, у нас подібна культура та подібні проблеми асиміляції, ми всі ще «звідти», з «тією» ментальністю.
З часом, вивчивши іноземну мову, хоча б її основи, представники усіх країн радо спілкуються між собою уже мовою корінного населення. Це спрощує процеси асиміляції, засвідчує певний рівень пристосованості до нової батьківщини. Колишні російськомовні народи знаходять простіший шлях до порозуміння через англійську мову. Загалом це закономірно. пондента Evening Standard, поставлене через перекладача: «Як ви почуваєтеся — як британець чи як українець?» — відповідає англійською: «Британцем».
НАМ ПОТРІБНА ДЕРЖАВА УКРАЇНА
Ніхто не зможе сьогодні точно назвати кількість українських громадян за кордоном, хоча б у якійсь окремій країні, бо їдуть-їдуть правдами й неправдами, легально й нелегально, із власними й підробленими паспортами з чужих країн, і часто залишаються... наодинці зі своїми проблемами. Історичні батьківщини усіх народів допомагають «своїм» в усіх інших країнах світу адаптуватись у нових умовах матеріально й морально. Українські ж громадяни за кордоном не мають почуття захищеності з боку держави. Український чиновник не любить проблем українських громадян вдома, не може він їх любити і за кордоном, це б антагоністично суперечило його відбору по щабельній дорозі. А ось британського українця він уже, принаймні, поважає, як і сама величність Велика Британія. Британський українець — українець із Британії, і на запитання корес
Успішністю будь-якої справи, за об’єктивно-практичним, дещо спрощеним твердженням, є гроші. А чи так багато серед нас, українців, багатих? Серед українців по всьому світу, згідно з оприлюдненими даними початку 90-х, було тільки приблизно десять мільйонерів. Не тих, хто вкрав, а тих, хто заробив. Це дуже й дуже мало.
Нова течія емігрантів з України початку 90-х і дотепер є більш масовою за попередні, аполітичною, більш, загалом, і освіченою, більш бізнесово-далекоглядною. Ця ґенерація вже сьогодні дає Україні чималі валютні надходження, годує й одягає свої родини в Україні, а повертаючись — створює нові робочі місця, пише, творить і ґенерує різні нові ідеї, в тому числі й напрямки виходу з кризи в Україні. Серед них, молодих і натхненних, дуже швидко з’являться політичні та економічні лідери, творчі особистості. За кордоном вони навчаються і в Гарварді, і в Берклі, і в Оксфорді, й у менш відомих університетах прогресивно мислити, аналізують і порівнюють, розкриваються як індивідуальності в різних галузях, розкриваються і в щоденній праці.
Гроші — важливий, особливо на початку переїзду, але не єдиний чинник еміграції. Це ґенерація широкого спектру. Вона — маленький відбиток різнорозшарувань і в самій Україні, є тут патріоти, є непатріоти. Та для того, щоб українські українці, українські росіяни, українські євреї, українські поляки і всі-всі інші нації пишались українським громадянством і почувалися при цьому гідно — всім нам потрібна нормальна держава Україна.
МИ — МАЛЕНЬКА ЧАСТИНКА УКРАЇНИ
Процес виїзду українських громадян незупинний і наростаючий. Українці й неукраїнці виїжджають з України масово, і в основному виїжджає працездатне доросле населення з вищою освітою, науковими ступенями та прості «хлібороби». І спочатку майже всі вони свято вірять, що колись повернуться у свою прекрасну Україну, а це лиш тимчасові відрядження за кордон. Але немає нічого стабільнішого, ніж тимчасовість. Більшість не повернеться в Україну з різних причин. «Але і з України всі не виїдуть», — констатує державний всезнаючий чиновник. Зрозуміло, що виїзд українських громадян за кордон — негативне для державотворення явище, але, на превеликий жаль, на сьогодні масова еміграція — об’єктивна реальність, і сприймати її треба з розумінням.
Усі прошарки населення є тут і там. Україна — тут і Україна — там, бо є Україна будь- де, де є хоч один український громадянин з доброю думкою і словом про Україну. І виявляти любов до України можна по-різному: докладати зусилля в побудову України і вдома, і поза її кордонами, бути українським громадянином чи громадянином інших країн. Головне — діяти, а не скиглити про погані умови життя, головне — творити своє життя, а значить, творити й Україну.
Якщо хочеш — залишайся в Україні, якщо хочеш — іди пізнавати світ з іншого боку, щось принесеш із собою, чогось навчишся в інших. Не всі в Україні, не всі поза нею будуть переможцями, не всі стануть геніями або казково багатими, але комусь із вас обов’язково поталанить засвітитись славою, непересічним талантом. Комусь із вас, дуже працездатним і натхненним, обов’язково поталанить стати найкращими серед перших на світових сценах. Пам’ятати завжди і всюди про своє українське чи неукраїнське походження — це нормально. Не пам’ятати — ненормально.
На відміну від попередніх переселень українців, нова ґенерація матиме змогу будь-коли приїжджати в Україну і залишатися в Україні. Це все ж таки втішає, дещо обнадіює.
І народжуватимуться українські діти поза Україною і в Україні, що будуть дво-, три-, багатомовними, і продовжиться лет наших предків у Вічність на генетичних спіралях ДНК уже наших дітей і дітей наших дітей. З любов’ю, з гордістю? Так! Ми, як і діти наші, є маленькою частинкою України, де б ми не були. Почуватися українцем — це круто. Бути українцем — це класно. Ми є, і ми будемо, навіть через тисячоліття, як і предки наші в нас, так і ми будемо в наших дітях. Ми є, бо ми все ж таки вижили, і на своїй землі, і поза нею. І ми не найкращі серед інших народів на планеті, ми не «вибрана богом нація», ми — нормальна нація з життєздатним, сильним генофондом. Ми йдемо з пракореня роду нашого щонайменше десять тисяч років, з Трипільської культури, і при цьому ми не можемо бути природньо слабкими, оскільки ми є — ми сильна, нормальна, здорова нація. Серед нас народжувались і народжуватимуться першокласні спортсмени, музиканти, художники, поети, письменники. Земля наша потенційно запрограмована народжувати й плекати геніїв людства: Шевченко, Корольов, Сікорський, Полюй....
Шануймося між собою, шануймо всіх, і будемо пошановані іншими націями на всіх континентах.
Велика Британія
Чаплинська Ірина Орестівна, 34 роки. У 1992 році закінчила Тернопільський медичний інститут. З 1993 року — лікар-хірург у Києві. Одружена, має дворічну доньку. Друкувалась у науково-популярній періодиці. Зараз навчається і працює у Лондоні.
