Чого чекати від Москви?
Наприкінці 2001 — початку 2002 року у вищому політикумі України йшла дискусія навколо проблем зовнішньополітичного курсу, в якій простежувалася певна модифікація існуючої моделі європейського вибору. Не будемо вдаватися в мотивації, які спричинили посилену пропаганду гасла «в Європу разом з Росією». У вересні 2003 року ця ідея була підкріплена Ялтинською угодою, що договірно заклала контури Єдиного економічного простору (ЄЕП). Спробуймо зробити побіжний аналіз можливостей її реалізації як варіанту просування України до Європейського Союзу в рамках ЄЕП. При цьому слід задатися лише одним питанням: чи поспішає сучасна Росія в Європу? Хотілося б помилитися, однак ціла низка аргументів засвідчує протилежне. Назвемо найбільш переконливі з них:
а) Росія ніколи не прагнула раніше й не прагне зараз зближуватися з Європою до статусу одного з її рівноправних членів і завжди захищала від європейських проявів і впливів свою ідентичність, особливість та специфіку;
б) Російське суспільство далеко не зреклося ідеї месіанства, яку віками плекала не тільки його державна еліта, але й підтримувала значна частина загалу;
в) у російському суспільстві після розпаду СРСР не відійшли в минуле імперські стереотипи та ностальгія за великою державою, позбутися яких за короткий час ще ніде й нікому не вдавалося. Зокрема, так було в Англії після краху Британської імперії. Подібну ситуацію переживала й Франція в другій половині 50-х — 60-х роках.
г) у суспільній свідомості росіян не настала відмова від насаджуваного довгими роками антиамериканізму та антизахідництва. Не подолали остаточно позицію протистояння так званому виклику США, який не стільки живиться якимось інтересом, скільки інерцією іміджу колишньої великодержавності. Росія ще не дозріла до здачі в архів цього небезпечного й водночас ефективного колись імперського інструментарію, який і досі спирається на гігантський ракетно-ядерний потенціал. Відносно США як наддержави, на всіх рівнях сучасного російського суспільства не зжита попередня, ще радянська, конфронтаційна психологія;
д) нинішня Росія виявляє неабиякий інтерес до реінтеграції (у різних формах) пострадянського простору, болісно сприймає, не зважаючи на крах Ялтинської системи післявоєнного світу, поворот колишніх комуністичних країн Центральної та Південно-Східної Європи у бік Заходу, їхню інтеграцію в західні економічні й військово-політичні структури.
Чи готова сьогоднішня Росія на жертви? Чи зможе вона швидко, рішуче й назавжди покінчити зі своїм імперським минулим, територіальними й політичними претензіями? Скоріше ні, ніж так. З чисто історичної обумовленості вона не готова до зайняття рівноправного місця в ряду європейських держав-членів НАТО та ЄС. Як засвідчує перебіг подій останніх 12 років, Росія може піти лише на паритетні стосунки типу «НАТО—Росія», «ЄС—Росія», що, зрозуміло, не влаштовує Європу в плані кардинального повороту в бік стабілізації всестороннього співробітництва на континенті. Поступка Європи у співпраці НАТО—Росія в справі миротворства, ядерної безпеки та роззброєння, що документально зафіксовано на саміті НАТО наприкінці травня 2002 року, була незначною, вузько визначеною і, скоріше, заспокійливою з точки зору прагматичних цілей європейського співжиття. А останні полягають, насамперед, у ліквідації завалів, залишених минулим протистоянням «Схід—Захід». Та й США досить ревно ставляться до суперництва в Європі. Їхнє зближення з Росією після 11 вересня 2001 року у сенсі боротьби проти міжнародного тероризму є чисто ситуативним. За два роки, що минули, не раз спостерігалися прикмети похолодання між обома країнами. Американців не влаштовує російська політика щодо Ірану, Іраку та Північної Кореї. Росія, у свою чергу, стурбована посиленням присутності США в Закавказзі та Центральній Азії, які завжди вважала зоною лише своїх інтересів. Росія завжди проводила самостійну політику. Навіть тоді, коли стратегічно вона виявлялася кінцевим прорахунком.
Щоб іти в Європу, Росії необхідно подолати імперський синдром і ностальгію за великодержавною величчю. Як свідчить історична практика, на це знадобиться кілька десятків років. До того ж, між Європою та Росією чимало розбіжностей внутрішнього і зовнішньополітичного концептуального характеру. Європейці не бажають перетворювати континентальні організації в дискусійний клуб. Для них цей етап давно закінчився. А стати рядовим членом європейських структур Росія не поспішає. Вона географічно надто велика, щоб почувати себе всього- на-всього членом ЄС, та й нагальної потреби в цьому не має. Для неї, зокрема, членство в НАТО та ЄС і входження в зону європейської вільної торгівлі означає втрату таких могутніх важелів політики, як нафта і газ, не кажучи вже про монопольні прибутки від них. Водночас це означало б остаточне визнання нинішніх кордонів РФ, відмову від усіх претензій і планів реінтеграційного характеру щодо територій колишнього СРСР, оскільки цього вимагають статутні положення членів-учасників ЄС і НАТО. Йдучи в Європу, Росія, беручи до уваги її нинішні геополітичні установки, більше втрачає, ніж знаходить. Будучи країною самодостатньою і простягнувшись на двох материках, Росія не виявляє особливого прагнення європеїзуватися. Така реальність.
Щодо України, то хоч вона сьогодні й не готова, економічно й політично, до входження в Європу, але має у цьому плані нагальну потребу, хоча б для того, щоб закріпитися на ринках сусідньої Росії. Прив’язуватися виключно до останньої з тим промисловим потенціалом, який є сьогодні, недоцільно, оскільки з часом наступило б витіснення України з облюбованого, через економічну відсталість та попередні економічні зв’язки, російського ринку. Тут слід мати на увазі одну беззаперечну істину: російська економіка відкрита, й українські товари наштовхуються там на таких висококонкурентоспроможних опонентів, як американські, німецькі, англійські й інші фірми. І конкуренція з ними буде не на користь українського виробника. Без модернізації й зміцнення української економіки, її реконструкції та реструктуризації на новій технологічній основі, без загартування її на європейському ринку і засвоєння європейських ринкових правил гри, зайняття чисто української господарської ніші на європейському ринку — Україні в Росії нічого особливого не світить. А тому ми повинні, насамперед, зміцнити свою сутність в Європі, освоїти там новітні технології, здобути визнання і впевненість у своїх силах та можливостях, знайти свою товарну нішу. Як відомо, це можна лише там, де діють правила співжиття рівноправних партнерів, демократично налагоджені його організаційні структури. Однак це ніскільки не означає відмови від нормальних добросусідських стосунків з Російською Федерацією, в тому числі й товарно-грошових. І тільки після того, використовуючи свої інфраструктурні географічні переваги, ми зможемо утвердитися на російському ринку. Зараз, навпаки, нас звідти витісняють (тарифами, квотами тощо). Обсяг українсько-російської торгівлі з року в рік знижується. Не зробивши цього, ми зациклимося у відсталості, на технології майже півстолітньої давності, у колоніальній бідності, попадемо в ситуацію залежності з перспективою остаточної втрати ідентичності й незалежності. Разом з тим не слід забувати: Росія не є країною із стабільною економікою, стан її фінансово-валютної системи залежить від нафтогазових цін на світовому ринку. Нестабільна Росія об’єктивно імпульсує свою нестабільність в Україну. Російський дефолт 17 серпня 1998 р. сильно вдарив по українській грошово-фінансовій системі. Протягом кількох днів вартість гривні щодо американського долара впала більш як у 2 рази. Чи можна в такому разі швидко вийти із затяжної кризи, спричиненої десятками років відставання, як наслідку комуністичного експерименту?
Така двоїстість в українському політикумі спричинена скоріше консерватизмом психології мислення минулого, роздвоєнням суспільної орієнтації за векторами «Схід» і «Захід», невизначеністю конкретних національних інтересів, корпоративно-клановими підходами до співпраці на міжнародному тлі, зовнішньополітичною концепцією, згідно з якою Україна має стратегічних партнерів і просто партнерів. У підсумку, наша держава опинилася в американо-російському полі напруження, яке є залишковим явищем конфронтації часів «холодної війни» і при всіх ситуативних зближеннях і віддаленнях не зникає між Росією та США, країнами, оголошеними стратегічними партнерами України. Остання відчуває себе в ньому дуже некомфортно, що, залежно від внутріполітичної кон’юнктури, постійно проявляється в гравітації в ту чи іншу сторону. Тим самим Україна позбавляє себе зовнішньополітичного маневру в сенсі самостійного прийняття рішень із життєво важливих питань. Така ситуація постійно породжує хитання й сумніви: куди іти — на Захід чи Схід? У даному випадку є єдиний, добре апробований у світі дороговказ: національні інтереси. А вони в України та Росії значно відмінні, особливо, коли йдеться про європейську політику, яка для України є визначальною і життєво необхідною в усіх сферах, а для Росії — лише перспективою досить віддаленого майбутнього. Якщо європейський вибір означає для України суверенне в економічному й політичному розумінні майбутнє, то для Росії поворот до ролі рівноправного члена європейського співтовариства пов’язаний з остаточними трансформаціями імперської сутності у демократичну державність з усіма нормами міждержавного співжиття, які звідси витікають. А тому пасивність й очікування, на які свідомо прирече себе Україна, можуть обернутися історичним програшем, про ціну якого важко й говорити.
