Чи існують «зразкові» українці

— Мені здається, що в цьому випадку вживати такі слова не варто. Жодної глобальної кампанії не передбачається. Те, що я зробив, можна швидше класифікувати як голос волаючого в пустелі. У нас прийнято писати лише про те, що були, мовляв, колись великі вчені мужі, які створювали геніальні теорії, любили все людство, виховували сотні учнів, писали нетлінні праці тощо. Сучасна вітчизняна історія науки — своєрідний парад таких фікцій, від яких, на жаль, більше шкоди, ніж користі. Так, вважається, що подібні «житія святих» виконують виховну функцію. На прикладах класиків навчається молодь. Заради такої благої мети образи класиків нібито можна і злегка прикрасити. Адже давно відомо, що психологія підлітка влаштована дуже хитро: велеречиві повчання породжують лише реакцію відторгнення та бажання формулювати негативістські концепції. Не виконують такі дослідження й пізнавальної функції, бо неминуче спрощують реальність. Я зробив спробу повернути Юнгу його справжню велич. Мені хотілося, щоб він з’явився перед читачем як людина із плоті та крові — не без екстраординарних здібностей, але й не без гріхів (також, до речі, вельми неординарних)!

— Тобто, всупереч тому, як сприйняли книгу ваші колеги, ви стверджуєте, що вчення Юнга не заперечували?

— Я швидше надав його вченню психотерапевтичну допомогу. У самого Юнга є теорія: багато розладів психіки спричинені відривом свідомості від витіснених у несвідоме тіньових аспектів. Намагаючись не помічати свій негатив, людина несвідомо продукує його на зовнішні об’єкти. А мета психотерапії — за Юнгом — полягає в інтеграції темних і світлих аспектів особистості. Юнг допомагав досягнути подібної інтеграції своїм пацієнтам, а я зробив це ж із його біографією та вченням.

— То як виглядає тепер юнгіанська психотерапія, після того, як ви надали її автору психотерапевтичну допомогу?

— Чутки про те, що юнгіанська форма психотерапії взагалі когось лікує, дуже перебільшені. Є група адептів, які прославляють свого вчителя та його ідею. Всі вони лікувалися або у самого Юнга, або у тих, кого він лікував. Юнгіанським аналітиком може стати лише той, хто сам успішно пройшов юнгіанський аналіз. Але, як мені здається, навіть під час лікування цих пацієнтів (які настільки захопилися аналізом, що самі вирішили стати юнгіанськими аналітиками) позитивні результати, якщо такі й були, швидше були наслідком плацебо-ефекту. Не варто скидати з рахунків і рекламний аспект. Жодних серйозних емпіричних і статистичних доказів дієвості юнгіанської психотерапії немає. Але є явні свідчення зворотного. Коли на початку XX століття з’явився Юнг зі своїми теоріями, набір лікувальних препаратів був надто мізерним. І на цьому тлі розцвітали різноманітні філософські форми лікування, наприклад, з допомогою розмов, медитацій, ремінісценцій, вільних асоціацій... Адже у другій половині ХХ століття в психіатрії сталася фармакологічна революція. Завдяки новим препаратам, а також завдяки відчутному прогресу в галузі нейрофізіології, біохімії, комп’ютерної діагностики і т.д. сучасні лікарі можуть зробити за тиждень те, чого Юнг та його попередники досягали роками. Навіщо ж, запитую, пропагувати те, що вже себе віджило? Проте пропагандистів хоч греблю гати, особливо серед гуманітаріїв. Цікаве наступне: те, що психіатрія визнала непереконливим, переміщається в гуманітарні дисципліни, особливо в філософію. Мене дуже це хвилює, оскільки я люблю філософію і не хочу, щоб вона стала притулком для теорій, які себе віджили, і теоретиків, які дискредитували себе, проступки яких межують із злочинами.

— Ви думаєте, що вченого, міркування якого застаріли, можна назвати злочинцем?

— У житті та вченні Юнга є багато різних компонентів. Деякі становлять певний інтерес і до сьогодні. Багато дуже застарілих. У чомусь він просто повторив своїх попередників. Наприклад, теорія екстраверсії-інтроверсії є всього лише переспівом ідей Альфреда Біне. Але є у Юнга і чимало такого, що було помилковим і злочинним із самого початку. Взяти хоч би випадок з підтасовуванням доказів теорії архетипів колективного несвідомого. Або, наприклад, якщо пригадати клятву Гіппократа і застосувати її до біографії Юнга (адже він був лікарем!), то виявиться, що практично всі основні пункти він порушив. Наприклад, клятва вимагає від лікаря не висловлюватися погано про вчителів. Медицина не є місцем для вирішення особистих суперечок. У мемуарах Юнга можна знайти дуже скептичні висловлювання про його першого наставника — знаменитого швейцарського психіатра Ойгена Блейлера. А саме під його керівництвом Юнг розвивав теорії, які мають певну цінність і понині: вчення про комплекси і словесно-асоціативний тест. Критикував він публічно й іншого свого вчителя — Фрейда, причому багаторазово. Або, наприклад, такий пункт. Для лікаря, за тим самим Гіппократом, найстрашнішим гріхом є вступ у статеві стосунки з пацієнткою. А для Юнга це було звичайною справою. Порушував він й інші загальноприйняті норми лікарської етики. Наприклад, у його часи вважали, що єдиною формою самореклами в медицині є безкоштовна допомога бідним. Сучасний кодекс медичної деонтології також забороняє лікарям займатися рекламною діяльністю. Адже це створює у лікарському середовищі нездоровий комерційний ажіотаж, що суперечить справжнім завданням медицини. Та Юнг і його послідовники перетворили всю свою діяльність на один гігантський рекламний проект. До речі, біля витоків могутнього рекламного руху під назвою «юнгізм» стояла така «бідна» пацієнтка, як Едіт Рокфеллер (дочка знаменитого американського багатія).

— Так виходить, що його недоліки як людини, наштовхнули вас на думку про його неспроможність як лікаря?

— Лікар, який порушив кодекс професійної честі — це не стільки погана людина, скільки саме поганий лікар! А людиною Юнг був вельми імпозантною. Критикувати вчителів, переспівувати чужі чи випинати свої власні ідеї, як і вести активне статеве життя зі своїми клієнтами, звичайній людині не заборонено. А ось лікар, який займається цим, повинен бути визнаний професійно неспроможним. Це, зрозуміло, кидає серйозну тінь і на всі його теорії. Адже теорії — частина його професійної діяльності. Проте остаточних вердиктів тут, звісно, немає і не може бути. Буває, що знехтувані теорії раптом знаходять, образно кажучи, друге дихання. Я, як історик, тільки констатую, що на даний момент багато юнгівських теорій неактуальні. Якщо щось із юнгівської спадщини і використовується, то лише фрагментарно — вкупі з безліччю іншої техніки та методів. Я також зовсім не кажу, що архетипів немає, а лише звертаю увагу на те, що докази, наведені Юнгом на користь їхнього існування, непереконливі.

— Як ви оцінюєте стан психології та психотерапії сьогодні? Чи не здається вам, що вона занадто обтяжена філософськими концепціями, які відводять її від предмета дослідження — особистості?

— Мені важко про це судити. Адже я не є практикуючим психотерапевтом. Але небезпека потрапити у полон спекулятивних концепцій існує завжди і скрізь. Багато людей, у тому числі й психологи, схильні переоцінювати значущість тих чи інших умоглядних гіпотез. Сподобалася людині якась гіпотеза, і вона уже поспішає надати їй статус доведеного емпіричного факту. Це дуже поширена помилка. У нашій суспільній свідомості є безліч таких уявлень.

— Чому нині настільки популярні телепати, цілителі та ворожки. Чи означає це, що у своїй свідомості ми переживаємо середньовіччя?

— Шарлатани були популярні завжди. У певних колах. І сто років тому, і двісті, і ще раніше. Але до апокаліпсиса це не призвело, і середньовіччя не настало. Причина популярності різноманітних псевдонаучних концепцій — психологічний стан певного сегмента суспільства, а саме — тієї його частини, представників якої через ті чи інші причини перестали влаштовувати думки, що вважаються загальновизнаними. У будь-якому суспільстві є люди, незадоволені наявним порядком речей. А вони, як правило, і захоплюються різними маргінальними концепціями і практиками. Але це ще не означає, що маргіналізується все суспільство.

— Якщо повернутися до термінології Юнга, як ви вважаєте, чи існують національні архетипи? І як виглядає український архетип?

— У будь-якому етносі є повний спектр можливих людських типів. У будь-якому суспільстві є добрі та злі, інтроверти та екстраверти, побожні та безбожні, войовничі й апатичні тощо. Є цілком несхожі один на одного українці та дуже схожі між собою діти різних народів. Що спільного, скажімо, між Тарасом Шевченком і Віркою Сердючкою? Чи був носієм українських архетипів поляк Антонович? У чому виявлялися українські архетипи Голови Президії Верховної Ради СРСР Підгорного? Або Генсека ЦК КПРС Черненка? Розгубили шляхом до Москви? Адже за Юнгом, архетипи є природженими і позбутися їх неможливо. Чи є якісь «зразкові» українці з «правильними» архетипами й українці «другого гатунку», які не відповідають архетипічному зразку? Я так не вважаю. Про загальнолюдські архетипи, хай Юнг і не довів, що вони існують об’єктивно, ще може йтися. А на національному рівні існують лише стереотипи. Вони, на відміну від архетипів, передаються не з кров’ю, а з вихованням. Отже, їх можна втрачати та набувати. До речі, деякі з наших національних стереотипів гідні того, щоб ми, нарешті, почали їх викорінювати!