Чи подолані наслідки Голодомору?

Напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору, який відзначатимуть цієї суботи, «День» провів власне опитування. Ми запитали читачів: наскільки, на їхню думку, Україна подолала наслідки Голодомору 1932—1933 років? На момент підготовки матеріалу свою думку на інтернет-сторінці газети висловили близько 300 читачів. Більша частина учасників нашого опитування (52%) вважає, що Україна ні в якій мірі не подолала наслідків страшної сторінки нашої історії. Ще 30% читачів зазначає, що ці наслідки країна подолала лише частково, а відповідь «цілком подолала» дали лише 11% опитаних. Ще 8% осіб — «важко відповісти».

Що означає така позиція громадян для України, ми попросили прокоментувати доктора історичних наук, професора Станіслава КУЛЬЧИЦЬКОГО.

— Наслідки Голодомору абсолютно різні. Якщо взяти демографічні наслідки, то тут важко сказати, бо ми підраховуємо кількість жертв безпосередньо під час та після Голодомору. Якщо прямих жертв — три з половиною мільйони, то різке зниження народжуваності дає ще близько мільйона осіб у масштабі України. Якщо взяти в розрізі наступного покоління, оскільки нема вже тих людей, які жили, то можна збільшувати кількість жертв до нескінченності. Але це демографічні наслідки, і, як правило, їх підраховують тільки у момент трагедії. А от наслідки психологічні, ментальні — це набагато складніше. Ясна річ, що Сталін добився своєї мети, коли організував цей терор голодом, тому що припинився той саботаж хлібозаготівель, який був повсюдно й який був викликаний тим, що людям не платили за трудодні. Але ми живемо в абсолютно іншій реальності. Те, що називав Джеймс Мейс постгеноцидним суспільством, воно проявляється не у ставленні до праці, бо, звісно, якщо не платять, то навіщо працювати, а у пригніченості самого суспільства, у боязні держави. І я думаю, що цю боязнь держави подолано на сто відсотків. І подолано навіть неочікувано для суспільства під час помаранчевої революції. Те, що зараз відбувається, вже з боку обмеженої кількості людей, які належать до класу дрібних підприємців, показує, що ні для влади, ні для суспільства помаранчева революція не пройшла даремно, вона залишила великі наслідки.

З іншого боку, іншої влади, так само, як і іншого суспільства, у нас зараз бути не може, бо такі закони розвитку соціуму. Якщо б я сам відповідав на це питання, я б сказав, що постгеноцидна Україна ще лишається, і, мабуть, найбільш яскравий прояв цього полягає в тому, що до влади прийшла політична сила, яка геноцид заперечує. Причому заперечує не через власну переконаність у цьому, а просто, щоб не псувати відносин із сусідньою країною. Я бачу дуже великий сенс у тому, що глава Української православної церкви Московського патріархату визнає геноцид, він розуміє, що хоче залишитися поза політичними «розбірками». Таким чином, він визнає реальність, якою вона була насправді. А ця реальність — якраз і є смерть мільйонів людей, викликана не хлібозаготівлями, а терором голодом, прагненням Сталіна покарати саботажників.

Зараз настільки багато публікацій вийшло про Голодомор, понад 15 тисяч у всьому світі, настільки це має широкий розголос за ці 75 років, що ніхто не збирається недооцінювати Голодомор, будь-який уряд обов’язково буде запрошувати іноземних гостей до Меморіалу. Так буде і в цю суботу. Але справа в тому, щоби переконати росіян, що це справді був геноцид. І не тому, що це український геноцид, та влада здійснювала геноцид і на Північній Волзі, й на Північному Кавказі, крім національних його районів. І не тільки 1933 рік був геноцидом, а й 1937-й, навіть більшою мірою, коли людей звинувачували в абсолютно диких провинах, заводили на кожного папку, розстрілювали, і по цьому все. Як це назвати? Ми повинні переоцінювати свою історію, причому разом із росіянами, як вони й закликають. Єдине, що в цій переоцінці чомусь вирішили писати спільний посібник для вчителів, і роблять це москвичі. Потім вони дадуть цей рукопис нам на апробацію. Мені цікаво, хто й як буде реагувати на це?