Чи заслуговує Україна на таких політиків?

Начебто всі сторони домовилися, що парламент буде розпущений і вибори відбудуться 30 вересня, але, попри все, політичні міжусобиці набирають обертів.

Учора Президент при зустрічі з послами, від імені Української держави висловив офіційну позицію: Верховна Рада не має повноважень. Але коаліція, прем'єр і спікер, як і раніше, вважають, що парламент є легітимним. «Поки не буде ухвалене остаточне рішення або роз'яснення Конституційного Суду, Верховна Рада працює», — наголосив учора прем'єр.

З ним погоджується спікер Олександр Мороз. Мовляв, Президент порушив ряд статей Конституції і «вийшов за межі повноважень». Крім того, за словами Мороза, перед оголошенням дострокових парламентських виборів Президент повинен був припинити діяльність Верховної Ради нинішнього скликання, в той час, як в Указі від 5 червня йдеться виключно про призначення дострокових виборів.

Одним словом, у всіх цих правових тенетах, як кажуть у народі, сам чорт ногу зламає. Усі вже заплуталися: легітимна Верховна Рада чи ні? Відомий юрист Сергій Власенко стверджує: Конституція (ст. 81, ч. 5) передбачає, що ВР утрачає свої повноваження відразу після написання депутатських заяв про складання повноважень. Тобто Верховної Ради V скликання ВЖЕ не існує. З указами або без них. Але хто сказав, що для наших політиків мають значення якісь домовленості та закони? Нехай країну морозить, нехай міжнародний імідж України котиться в тартари, тільки б іще на місяць продовжити своє політичне життя, ще трохи посидіти у спікерському/депутатському кріслі. Найсумніше те, що за всіма цими політичними чварами та розбірками нам доведеться спостерігати до самих виборів. І швидше за все, після 30 вересня також...

МИ ЗАПИТАЛИ В РЕГІОНАЛЬНИХ ЕКСПЕРТІВ «Дня»: Які думки та почуття викликають у вас політики?

Василь ПАВЛЮК, депутат міськради:

— Слово «політик» у мене неодмінно асоціюється із відчуттями, які не мають нічого спільного із повагою. І це викликає у мене великий сум, бо, увійшовши в політику, я перебираю на себе усе це й так само несу відповідальність за дії політиків. А дії ці — постійне догоджання, плазування перед вищими за посадою (а часто й майновим станом) і перед сусідами нашими, чи то дальніми, чи то ближніми, — не має значення. Я не кажу, що немає таких, однак дуже мало політиків дбають про свою державу і в першу чергу дивляться на те, що є вигідним для народу.

Візьмімо найближчих сусідів наших — Польщу та Росію. Так от, там більшість політиків усе ж таки в глобальному сенсі дбають про свою державу. Не йдеться про внутрішні нюанси, там вони можуть ворогувати і також лише за свою кишеню дбати. Однак, коли стоїть питання загальнодержавного, стратегічного значення, приміром, як виглядатиме Польща чи Росія на міжнародному рівні, вони монолітні у своїх поглядах. Треба вітати таких політиків. У Росії теж багато націй живе, але якщо вони — політики, то відстоюють одностайно саме державні інтереси. Ось і у нас так має бути: ви можете належати до різних партій чи фракцій, але дбайте про державу! А потім уже захищайте національні чи партійні інтереси. На жаль, у нас такого немає. Це треба виховувати. І, мабуть, лише майбутні покоління політиків матимуть ці якості. Молодь наша трохи інша, у них немає за плечима вже того досвіду, того Радянського Союзу (на жаль, це залишається в нас підсвідомо, хочемо ми того чи ні). Звичайно, молодь має свої плюси і свої мінуси, та вони інші, і це приваблює — немає в них тієї нетерпимості до поглядів осіб, що не поділяють їхньої думки, мислення мають, не скуте комплексами, гнучкіше. Тому саме молоді, незнайомі обличчя мають з'явитися, саме вони мають перебрати політичні, представницькі повноваження.

А що сьогодні? — Це ж треба бути такими примітивними, що з одного боку, що з іншого, щоб не можна було сісти і якісь навіть принципові речі погодити. Є, безперечно, великі розбіжності між регіонами України, між політичними партіями, однак я не можу повірити, що не можна знайти того компромісу, тої точки, зрозумілої для двох, чогось спільного, від чого можна було б почати танцювати і нарешті вже розбудовувати державу. (Можливо, ми чогось не знаємо, щось є таке, що приховується від громадськості? — Тоді тим більше про це треба говорити відкрито нашим лідерам!)

Потрібно, просто необхідно домовитися на якийсь час, а потім, відслідкувавши зроблене, знову узгодити плани і завдання. Звичайно, для цього перед політиками має стояти велика спільна мета, а видно тієї спільної мети таки немає. Єдиний прапор над нами має майоріти — державний, а вже шанувати можемо, так би мовити, герби своїх міст…

Єдине, в чому є позитив — народ став вільнішим, немає цензури, того пресингу, що не давав дихати. А щодо інших «переконливих перемог», на які міг би опертися простий нарід, то ні, навіть виникають думки і такого порядку — за попередніх часів було ліпше…І в цьому винні сьогоднішні політики, яких можна назвати і вчорашніми, і позавчорашніми. Тобто надія у мене лише на нову генерацію, на нові сили, які обов'язково прийдуть. Можливо, ми їх ще не знаємо, однак вони зріють та мужніють.

Вибори, я впевнений, будуть, у їхній необхідності вже переконалися усі політичні сили. І дуже б хотілося, щоб наші люди реальніше подивилися на політиків, що прямують в парламент — що вони зробили за ті 16 років? Ясна річ, що всього партійного списку ніхто з людей не знає, знають лише лідерів, а хто вишукувався за ними — ні. Якби знайшлася політична сила, яка б висунула кілька першочергових вимог — зміну судової системи, терміново і негайно. (Наші люди мають почуватися захищеними, тоді і голос їхній був би сміливішим і гучнішим.) Зміна ступеня соціальної захищеності громадян. Зміна відповідальності політиків, відкритість у формуванні бюджету держави, причому як прибуткової, так і видаткової її частини. Підзвітність громаді у всіх питаннях. І все це на грунті чіткої ідеології, — ось за таку партію я б голосував і людей за це агітував.

Признаюся і в такому: я — український націоналіст. Однак якщо завтра переможуть регіони, то треба погодитися на те і дати їм можливість працювати, бо так вирішив народ. Якщо вони запропонують програму і за час своєї каденції вона буде корисною для держави — хлопців можна буде лише привітати. Однак якщо нас будуть знову тупо дурити і знову обстоювати свої клубні інтереси, коли не ідеологія, а пустушка пануватиме, — то відступіться і не мордуйте народ!

Микола ВАСЬКІВ, доцент кафедри теорії та історії журналістики й української літератури Кам'янець-Подільського державного університету:

— Про абсолютну більшість українських політичних діячів дуже важко сказати «наші політики». І не тільки й не стільки тому, що значна їх частина відверто чи приховано є лобістами інтересів інших держав. Основна причина їх «ненашості» — це те, що вони аж ніяк не є представниками й захисниками наших інтересів. І нічого не змінюється від того, яка система — мажоритарна, пропорційна, змішана — використовується у ході виборів. Політики йдуть у владу переважно з метою вирішення власних проблем, насамперед, зрозуміло, фінансових. А якщо так, то сподіватися на існування якихось стійких принципів у таких політиків не варто. Тому таким поширеним і вже звичним явищем стало перетікання депутатів від фракції, яка перестає бути вигідною, до провладної, заможнішої тощо.

Ось тут ще одна особливість сучасного політикуму. У 90-ті роки політики були наївнішими, майже дилетантами, але вони були відвертішими, щирішими, навіть (якщо можна це слово застосувати до них) чеснішими у викладі своїх поглядів і прагнень (правих, лівих, фінансових, культурних та ін.). Зараз вони майже усі без винятку засвоїли мистецтво риторики, вміння прикриватися красивими фразами, переконувати, що кожен їх крок продиктований інтересами України й українського народу, демократичними цінностями, суворим дотриманням законності (традиційний набір політичних кліше кожен може продовжити на власний вибір). Але цим фразерством прикривається ще більша безпринципність, зажерливість, нахабство політиків, ніж це було в 90-ті роки. Цікаво спостерігати за риторикою, спрямованою на захист соціальних низів суспільства, з боку комуністів, які їздять на шикарних іномарках, одягнуті в багатотисячні костюми, є власниками чималого рухомого й нерухомого майна. Або ж «кризова» коаліція загалом: зробили все можливе, щоб затримати вступ України в СОТ, заблокували рух до НАТО, а через це — і до Євросоюзу, усіма силами спрямовували країну в бік ЄЕП; але як тільки запахло смаженим, в один голос закричали про європейські демократичні цінності, кинулися як до найвищого арбітра до ПАРЄ, стали залякувати Європу недемократичністю своїх опонентів.

Зрештою, не далеко від цих політиків утекли їх конкуренти. Думаю, у людей не викличе особливого здивування факт чергової зради своїх учорашніх соратників a-la Лавринович, Т.Чорновіл (апофеоз — це, безперечно, Мороз) з боку будь-кого з «демократичних» політиків. Дворушництво, красива риторика при поганій грі більшості політиків старшого «призову» дісталися їм у спадщину ще від радянського минулого. Адже на пальцях можна перерахувати тих, хто не пройшов через партійно-комсомольську номенклатурну школу захисників народних інтересів (одне слово — «блок комуністів і безпартійних», «народ і партія — єдині тощо). Тому із «учорашніх» політиків особливих симпатій не викликає ніхто. Єдине виключення останніх днів — Віктор Ющенко, про якого нарешті хочеться сказати в його дусі («моя нація») — «мій Президент». І якщо він і надалі буде проявляти таку рішучість, наполегливість, принциповість і послідовність своїх дій, то конче треба буде писати відповідно до вимог правопису слово «Президент» із великої букви. У протилежному випадку моє розчарування (думаю, що й більшості українців) буде дуже великим.

Сучасний стан українського політикуму конче потребує свіжої крові. На жаль, постійно тасується одна й та ж заяложена колода кадрових карт. Це підтверджує й останнє призначення І.Плюща на посаду секретаря РНБО. Пригадується першоквітневий жарт на одному з телеканалів про залучення до помаранчевого й синьо- білого таборів «учорашніх» політиків, серед них В.Медведчука в Секретаріат Президента. Було чимало глядачів, які сприйняли цю інформацію як цілком серйозну, достовірну і без великого здивування стали оцінювати подальші перспективи одного й іншого таборів. Може, воно й краще, бо інколи молоді політики у своєму єзуїтстві й хитромудрих словесних сплетіннях перепльовують старших. Чого тільки вартий Ю.Мірошниченко, який так щиро, зі зведеними у благородному пориві чесності бровками ще з 2004 року переконує у своїй незаангажованості й об'єктивності. Або ж непідкупний Каськів.

Приємні винятки останніх років — це прихід у велику політику А.Яценюка. При всіх плюсах і мінусах не може не викликати симпатій Ю.Луценко. Викликає повагу принципова позиція М.Катеринчука. Одним словом, є немало тих молодих політиків, яким можна довірити майбутнє держави. Виникає два запитання: чи дадуть їм можливість творити майбутнє України, чи не піддадуться вони, на зразок старших колег, спокусам влади, грошей, політиканства, популізму?

Степан СМОЛЯК, львівський адвокат, президент доброчинного фонду сприяння правовим реформам та захисту прав людини:

— Чимало останніх справ, над якими я працював, були пов'язані із майновими конфліктами, і саме представники депутатського корпусу були замішані в них — не завжди прямо, безпосередньо, а через близьких осіб чи численних родичів, однак їхня присутність відчувалася достатньо добре. Чи то землю в Карпатах відбирали у її сьогоднішніх власників (це дуже сьогодні популярна тема), чи то «ділили» землю міську та неприглядно виступали народні обранці практично у кожному випадку. Тому питання поваги і довіри до представників депутатського корпусу, які вважають себе справжніми політиками, у мене викликає великі сумніви.

…Нещодавно я «гортав думки» мого улюбленого Швебеля і кожного разу гірко посміхався, погоджуючись із висловом німецького публіциста, — все про нас, для наших роздумів та висновків: «Слава деяких сьогоднішніх політиків — прокляття наступних поколінь…». Або ще таке: «Політики належать до людей, яким не можна нічого прощати навіть тоді, коли вони не знають, що роблять».

Не можна прощати політикам їхні вчинки, особливо коли вони діють злочинно, приймають рішення, що шкодять державі в цілому чи окремим громадянам в конкретному випадку. Тому перед тим, як починати вибори, потрібно змінити виборче законодавство, відмінити правила висунення кандидатів у народні обранці списками. Ввести критерії відповідальності за дії, які ти здійснюєш, знаходячись на службі в народу, — у нас же виходить, що служиш лише власному гаманцеві. Тоді не буде слово політика, депутата викликати емоції, від яких у простих людей щелепи зводить, ніби ковтнули щось бридке. Все це наносить Україні значно більше шкоди, ніж здається на перший погляд, бо недовіра до держави, яка виникає від подібних правлячих політиків, розтягується на роки і перекидається на недовіру до усіх державних установ. На жаль, судячи із деяких теорій про розвиток суспільства, така країна не може претендувати на швидкий розвиток. Лише громадянська угода горизонтального зразка (а ніяк не вертикальна, а в нашому випадку вона ще обтяжується корупційністю та елементарною злодійкуватістю й провладних структур, і самих політиків, що лобіюють інтереси власного бізнесу) дасть результат позитивний. Над цим потрібно до-обре замислитись.

Олександр ШМАЛЬ, старший викладач кафедри театральних дисциплін Луганського державного інституту культури і мистецтв:

— Дивлячись на поведінку та вчинки нинішніх вітчизняних політиків, фахівцю легко побачити закономірність — усі вони живуть за шекспірівським принципом: «Весь світ театр, а люди в нім актори». «Підкилимні» методи , які вони сьогодні демонструють у боротьбі за володіння владними повноваженнями, особливо її зовнішні прояви, більше схожі на гру маленьких дітей в дворовій пісочниці. Це, звичайно, утрировано і схематично, але суть їхніх дій ця метафора передає цілком. Дійсно, всі сторони конфлікту не хочуть поступитися принципами, і роблять це лише тому, щоб не виглядати переможеними в очах гаданого ідеологічного супротивника. Риторичні пояснення своїх реальних справ (красиві слова про демократію, свободу вибору для народу, необхідність змін) політики вигадують після того, як подія за їх безпосередньої участі вже сталася. Чому так відбувається, і які підсвідомі інстинкти насправді рухають цими людьми? Відповіді на подібні запитання давно відомі сучасній науці. Згідно із твердженнями психологів, політику як сферу прикладення своїх сил обирають мало хто, не більше за 0,5-2 % населення. Переважно, це ті, хто не здатен ідентифікувати себе з традиційними цінностями — сім'єю, любов'ю до власних дітей, реалізацією особистісного потенціалу в улюбленій роботі — як повноцінними джерелами для самореалізації своїх життєвих спрямувань. Їм хочеться влади над іншими людьми, причому — влади необмеженої, саме ця обставина, на їх думку, дозволить піднестися над іншими. Вони десь глибоко в душі вважають себе месіями, щиро вважаючи, що наділені харизматичними рисами. І якщо такій людині хоч трішки на суспільному терені «посміхнеться Фортуна» або вона вдало «влаштується» в команду собі подібних, усе — ця людина на малому не зупиниться. Адже влада засмоктує людину цілком, ще й не власне це почуття, а саме чинник отримання благ і можливості, що відкриваються для збагачення, які традиційно супроводять усяку владу. На цьому етапі такий «щасливчик» ще здатен озиратися на думку народу, але в подальшому чинник громадської думки буде його хвилювати все менше. Ось чому політики здатні на відкриту брехню виборцям, нісенітниці при поясненні істинних причин явищ, що відбуваються, ігнорування очікувань ближнього свого. Людина, що володіє владою, по суті, — актор, що вийшов на сцену і зрікся всього земного, який у світлі юпітерів грає п'єсу за сценарієм, заданим кимсь могутнішим у владній ієрархії. Цей стереотип властивий будь- якій суспільно-політичній формації, пригадаємо хоч би відомі історичній науці васально- залежні відносини. Вони нікуди не зникли, просто видозмінилися з плином часу та вдосконаленням способів експлуатації людини людиною. Спостерігаючи за українськими політиками, я відчуваю їх приховану пожадливість у розв'язанні корисливих питань, повну нездатність деяких з них до участі в так званій відкритій політиці, несамостійність у прийнятті відповідальних рішень, які впливають на реальне життя пересічної людини. Все це виглядає, принаймні, комічно.

Чекаю на нову плеяду політиків, здатних мислити і діяти у відповідності зі своїми моральними засадами, а не за вказівкою «смотрящего». Боюся, не дочекаюся, оскільки молодих людей з набором таких якостей взагалі і життєвих принципів зокрема рідко зустрічаю в своїй практичній роботі, та й є вони у досить обмеженого числа осіб. Хоч як сказати, адже політики — це, передовсім, еліта країни. Можливо, рух української молоді до європейських цінностей, відкритість кордонів, дозволять за десять років вивести на орбіту політиків, які будуть дійсно вирішувати насущні проблеми країни і її громадян. Поки що «стара гвардія» можновладців щосили чіпляється за важелі влади, не бажаючи і повністю ігноруючи «молоду кров». Ротація політиків Україні зараз необхідна як повітря, тому щиро сподіваюся дожити до тих часів, коли вітчизняна політика перестане бути схожою на цирк, а дійові особи в ній віднайдуть виразні обриси.

Володимир ПРИТУЛА, політолог (м. Сімферополь):

— На жаль, я давно розчарувався в українських політиках. Власне, саме тому помаранчева революція хоч і породила в наших душах певні ілюзії, однак особливої надії на те, що в цих людей вийде щось путнє, і не було. Справа в тому, що нинішня персональна картина української політики — це гірший зріз посткомуністичної свідомості, якого наша політика не змогла, на жаль, позбутися. Така можливість була б, якби в суспільстві відбулася повномасштабна люстрація ще в 1991 році, якби була заборонена і не відновлена комуністична партія, якби комуністична ідеологія була засуджена як напрямок суспільної свідомості, якби були відразу розкриті всі злочини минулого. На жаль, по цьому шляху Україна йшла дуже повільно і помацки, а тому вийшли наверх і нами керують зараз не тільки не професіонали в політиці, але люди, багато в чому далекі від ідеалів як людяності, так і ідеалів політики, не говорячи уже про те, що більшість з них повні профани в науці суспільного управління, найскладнішого виду людської діяльності. Більше того — багато з них так чи інакше залежні від структур сусідньої держави, не говорячи вже про наявність розгалуженої агентурної сітки, про яку свого часу говорив ще Леонід Кравчук. Тому більшість політиків не викликають почуттів більш-менш пристойних.

Значно погіршила ситуацію так звана політреформа та перехід на тотально партійну систему виборів парламенту і всіх рад. Це, з одного боку, віддалило політиків від народу, з іншого дало можливість проникати в депутати цілими списками повним непрофесіоналам, які ставлять власні інтереси вище інших, і саме для цього використовують владу. Саме це стало причиною нинішнього владного гармидеру та правового хаосу.

Якщо аналізувати образи наших політиків з точки зору світових стандартів — а це патріотизм, служіння інтересам народу, володіння наукою суспільного управління — то лише одиниці на нашому владному олімпі відповідають цим вимогам, та й то з певними винятками. На жаль, тепер уже мало що можна зробити. Альтернативою цьому довгому процесові міг би бути вольовий сценарій політичного очищення, однак він практично не реальний. Головне — у нас нема політичного чи державного суб'єкта, який би міг організувати це очищення. Україні доведеться пройти через довгі в часі страждання хаотичного і спонтанного очищення, яке значно менш ефективне. Однак я вірю, що саме так і станеться, хоч навіть у теорії цей процес дуже багатьом просто незрозумілий. Але така наша доля, і така доля України…

Олександр ІВАНОВ, політолог (м. Донецьк):

— Типовий український політик унікальний своїми іпостасями. Не враховуючи всіх надмірностей, їх дві. З одного боку, це грошовий товстосум. Ці нерозбірливі в політичних ігрищах бізнесмени задовольняються тим, що іноді враховуються їхні потреби та інтереси, коли їм це необхідно. Незалежно від того, від якої політичної сили вони потрапили до Верховної Ради, хто видав указ чи розпорядження з приводу призначення на певну посаду, «шкурницький інтерес» сильніший за необхідність працювати на народ. Другий ешелон скоріше нечисленний, але більш відомий пересічному обивателеві. Це такі собі «яструби і яструбки» спроможні впливати своїми ораторськими рисами (це вони так гадають!) на маси (спасибі ЗМІ). Грошей у них у порівнянні з їхніми першими побратимами, власне кажучи, немає. Але є цінні риси політично закованих діячів.

Перші й другі просто смертельно потребують один одного. Це інь і янь української політики. Одні дають гроші, інші своїм рейтингом приводять у довгоочікувану владу. Користі від їхньої «спільної чи рівнобіжної» діяльності, як би там не було, дуже мало.

У більшості представників вітчизняного політикуму є одна характерна особливість. Відсутність стратегічно налаштованого мислення поряд із непомірними лінощами у визначенні цілей і завдань. Наприклад, на 16 році Незалежності, в XXI сторіччі деякі представники вищезазначених груп політиків як маленькі діти все ніяк не перестануть займатися витівками на зразок «підвищення зарплат і пенсій на 20 гривень». Звичайно, іноді йдеться про системні економічні реформи, але слова не конвертувалися в реальні звершення. Як результат, через деякий час Україна може потрапити до сектора аграрних країн-учасниць експортерів сільгосппродукції, а не розвинених фінансового, транзитного, інформаційного ринків. Вони зайняті іншими речами. Приватизацією «Укртелекому», наприклад.

І найнеприємніше. Якими б наші політики не були, поганими чи добрими, вони дзеркальне відображення проблем українського суспільства. Ми їх обрали не тому, що їм немає оптимальної альтернативи, а тому що країна/народ ще не «породили гідних» для актуальних реформ і перетворень. Через покоління, до якого залишилося 15 років, в Україні з'явитися нова каста політиків, спроможних на реальні дії, а не пустопорожні виступи.

Українські політики — це, зрозуміло, не «вершки» суспільства, але без державного політичного апарату не може існувати жодне з сучасних суспільств, яким би воно розвиненим не було. Просто, потрібно усвідомлювати й тренувати громадянську відповідальність за все, що відбувається і що не відбувається в країні. Вона, зрештою, наша, а вони— її «офіційні» представники.