Cинхрон

Візит міністра закордонних справ Росії Ігоря Іванова до України прийшовся на напружений час для російської дипломатії: саме зараз Москві доводиться «відвойовувати» місце під іракським сонцем. При цьому візит Ігоря Іванова збiгся з початком періоду відносного потепління відносин України зі Сполученими Штатами. У дні, коли в Києві вирішується, за яких умов брати участь у силах стабілізації в Іраку, Москві доводиться сподіватися, аби в новому проекті резолюції ООН щодо Багдада були враховані інтереси не лише учасників колишньої антиіракської коаліції.

«Це суверенне рішення України. Цілком очевидно, що створити необхідні умови для відновлення Іраку без міжнародного сприяння буде вкрай важко, але, в кінцевому рахунку, це — рішення, яке прийматиме сама Україна», — таку позицію висловив міністр закордонних справ Росії Ігор Іванов з приводу намірів Києва взяти участь у стабілізаційних силах в Іраку. Чимало українських експертів висловлювали припущення, що відправка до Іраку українських солдатів може бути сприйнята в Москві, м’яко кажучи, з ревнощами. Російська преса, до слова, можливу участь України у відновленні порядку в Іраку напряму пов’язує з недавнім минулим: мовляв, держава з допомогою відправки контингенту в Ірак намагається нормалізувати відносини зi США. Відносна лояльність Росії до можливої відправки українських вояків в Ірак може свідчити про кілька речей. Може йтися про ціну такої лояльності — такі питання завжди залишаються «за кадром» офіційних переговорів, але наслідки домовленостей рано чи пізно проявляються. Інтереси Росії в Україні є й локальні — передусім, можливості для бізнесу. Є й інтереси більш стратегічного, пов’язаного з політикою характеру — це й газотранспортний консорціум, де проглядається явне бажання російської сторони вирішити питання не на користь рівноправної участі західних партнерів, а отже, і України, і питання «реверсу» при експлуатації нафтопроводу Одеса—Броди (за умови чого Україна відразу стає нецікавою для ЄС), і проблема Чорноморського флоту, і питання неофіційної, але очевидної державної підтримки православної церкви Московського патріархату, і проблема мови і «защиты русскоязычного населения», і, можливо, багато інших.

Якщо відправку українських солдатiв в Ірак Москва нібито «проковтнула», то щодо позиції Росії з приводу багатьох інших питань ясності не так багато. По-перше, досі не завершено переговорного процесу між Києвом та Москвою щодо лінії державного кордону. Делімітацію лінії кордону по суходолу завершено, підготовлено спеціальні карти, підписано супровідні до них документи, навіть домовлено про синхронне подання цих документів на ратифікацію. У той же час невідомо ані те, коли розпочнеться демаркація кордону, ані те, коли сторони подадуть документи на схвалення парламентами, ані те, як вирішуватиметься проблема визначення лінії кордону на морській ділянці. Глава МЗС України Анатолій Зленко під час прес-конференції з російським колегою з приводу делімітації Азовського моря і Керченської протоки лише повідомив, що «ми відкриті для переговорного процесу».

Друге питання, яке потребує вирішення — Чорноморський флот Росії в Севастополі. Ігор Іванов повідомив, що сторони торкалися цієї теми під час переговорів, однак вирішували не питання передислокації, а зовсім інші проблеми. Якщо наміри Києва приєднатися до НАТО є серйозними, то проблему, однак, потрібно вирішувати до того, як закінчиться дія договору 1997 року. Те, що в НАТО досі стверджували, що проблема ЧФ є виключно українсько-російською, швидше свідчить про те, що можливість вступу України не розглядається в найближчій перспективі. Але це не означає, що проблеми ЧФ не існує.

Інша проблема полягає в тому, що за сьогоднішньою ситуацією Україна і Росія фактично є конкурентами на шляху вступу до Світової організації торгівлі. Розуміючи це, в Москві роблять усе можливе для того, щоб вступ України не стався раніше за вступ Росії, вимагаючи «синхронізувати» чи «координувати» зусилля й політику, заявляючи про необхідність врахування російських інтересів (про це Іванов говорив у Києві) тощо. Стратегічна конкуренція між двома країнами може бути зведена нанівець за допомогою іншого проекту — Єдиного економічного простору, доцільність якого на простих фактах ніхто довести навіть не намагається, але риторики при цьому видається з величезним запасом. «Реалізація цього важливого проекту не тільки прискорила б економічний розвиток наших країн, але й значною мірою зміцнила б наші міжнародні позиції», — заявив міністр Іванов у своєму виступі в Інституті міжнародних відносин. Він забув додати, що проект покликаний обслуговувати виключно російські інтереси, і в першу чергу — політичні, оскільки самостійна політика в його рамках виключається.

Логічною виглядала б і така постановка питання: чому партнери, які так багато говорять про стратегічність, за багато років не спромоглися досягти вільної торгівлі, кооперації у виробництві літака АН-70, домовитися про розподіл закордонної власності СРСР?

«Ми не вважаємо, що різниця у виборі тих чи інших форм розвитку відносин з ЄС і НАТО протиставляє інтереси України і Росії в Європі», — говорив далі російський міністр. Є, однак, суттєва деталь: вибір моделі відносин з ЄС і НАТО повинен зумовлювати модель відносин між Україною і Росією, чого досі не сталося. Стратегічне партнерство в його нинішньому вигляді, коли триває створення стратегічного простору для російського бізнесу далеко не прозорими методами, коли представники Москви дозволяють собі говорити про політичні симпатії в Україні, коли у всіх питаннях, які дійсно є стратегічними для подальшого розвитку України, чиниться шалений тиск, коли тривають «торгові війни», хоч би як вони при цьому називалися, коли захист кордону не відповідає мінімальним вимогам здорового глузду, з точки зору європейської інтеграції тривати далі не може. Навіть, коли воно підкріплено декларацією про стратегічне партнерство, парафованою в Києві. Хоча, якщо стратегічне партнерство спрямоване на утримання України в керованому стані і в «зоні» повного впливу — все робиться вірно.

З іншого боку, ні під час травневого неофіційного візиту президента Путіна до Криму, ні зараз, під час візиту міністра Іванова не стало зрозумілим, що Росія дійсно готова відійти від концепцій «зон впливу» і «сфер інтересу» до нормальної, спокійної, взаємовигідної співпраці. Яка має на увазі й нормальну, здорову конкуренцію.