Дар сестринства

Нова збірка прози відомої письменниці — це сім текстів, що з тих чи тих причин невідомі українському читачеві. З них найбільшою увагою користуватимуться повісті «Сестро, сестро», «Дівчатка» і «Казка про калинову сопілку» що складають своєрідну трилогію. Але й інші твори — «Я, Мілена», «Інструктор з тенісу» та «Інопланетянка» — знайдуть свою аудиторію. Адже після успіху «Польових досліджень з українського сексу» кількість прихильників Забужко зростає невпинно.

Напередодні події наш кореспондент зустрівся з пані Оксаною і задав їй кілька запитань.

— Пані Оксано, виходить, «Сестро, сестро» — то на сто відсотків новинка?

— Ці тексти в Україні, дійсно, ніколи не з’являлися в книжковій версії. Але драматизм ситуації в тому, що деякі з них взагалі побачили світ свого часу іншими мовами. Наприклад, повість «Дівчатка» вперше вийшла в російському виданні «Польових досліджень». «Я, Мілена» писалася на замовлення для однієї північноамериканської антології під переклад і до цього часу надрукована англійською. Одним словом, то є речі, з котрими широкий український читач в принципі незнайомий. Тепер вся моя улюблена мала проза 1990-х представлена.

— А про що ця книжка? Чи є в ній якісь наскрізні мотиви?

— Скуратівський, який написав передмову, знайшов наскрізний мотив родового українського начала... Але не треба ускладнювати. Лейтмотив заданий назвою. Якщо коротко, то про кохання і про смерть, про наше про жіноче... Звичайно, це жіноча проза. Маю на увазі не дамський роман, а сюжет, що мене завжди цікавить, — жінка сама по собі. Недосліджені «закамарки і закапелки» жіночої психології, котрі не часто ставали в літературі предметом пильного художнього дослідження. Бо таке може написати, я вважаю, тільки жінка-автор. Одна справа, коли Набоков пише свою «Лоліту», він все одно бачить її ззовні, як сексуальний об’єкт. Але про те, що діється у тої дівчинки в голові, може тільки жінка-автор написати. Повість «Дівчатка» саме про це. Назагал, проблема жіночих стосунків... У нас це діло опошлюється через стереотипи чоловічої ментальності, за якими жінки або конкурують між собою за чоловіка-таки, або це лесбійський сюжет, котрий також імпонує чоловікам у сексуальному відношенні.

— А з другого боку...

— Стосунки між жінками, жіноча дружба — то речі набагато складніші. Жіночі товариства, знання, досвід — підводна течія історії. На поверхні чоловіки воюють, створюють імперії, але підводна течія твориться жінками, бабусями, що переказують ту історію дітям, онукам.

Саме такий безпосередній досвід забезпечує тяглість. Бо імперії кінчаються, а цей процес передачі жіночого досвіду не переривається ніколи. Досвід жіночого виживання в світі був би немислимий без того, що називають жіночими товариствами. Втім, той езотеричний, закритий жіночий світ завжди викликав у чоловіків трохи острах, міфологізувався. Мене саме і цікавила та реальність, яка чоловіками не береться на перо. З причин інакшості досвіду. Це не є феміністичний підхід. Я завжди кажу, що пишу не від імені жінки, а від імені людини, яка є жінкою. Чоловіки про себе всю історію писали, непогану історію.

Намагалися і про нас, але навіть у найталановитіших з них це не виходило. Хрестоматійний приклад — Анна Ахматова розібрала «Анну Кареніну» і переконливо довела, що це психологічно фальшивка. Тобто Толстой підверстав сюжет роману під свою ідеологічну схему. Одже — маємо вельми неповну озвучність жіночого світу. Так що, повертаючись до вашого запитання, хочу наголосити, що заголовок книжки задає її тон. Перші три речі творять трилогію сестринства, жіночої спорідненості, котра може бути і конфліктною, і драматичною, але все одно це відображення жінки в жінці. Думаю, що це й чоловікам буде цікаво.

— Щодо сестринства — це поняття, яким активно оперують і радикальні феміністки. Чи є небезпека, що воно перетвориться на певний догмат?

— Догмою може стати все що завгодно. У нас же є і наші суто фольклорні традиції. Оце звертання «сестро» побутувало всередині спільноти незаміжніх жінок. Заміжній вже казали «молодиця», вона була вже чужа, вибувала з певного кола. Догматизувати тут ще дуже рано, нам би ще розібратися з нашою власною культурою і традицією, яка ще не озвучена і не проговорена.

— З огляду на успіх російського перекладу «Польових досліджень»: чи не побоюєтеся ви, що станете більш популярною в Москві, ніж в Києві?

— Російська була далеко не першою мовою, на якій були виданні «Польові дослідження». У Польщі їх дуже активно сприйняли, в Чехії два видання розпродані, зараз у Швеції готують, у Росії вже друге видання йде. Ну, в Москві люблять все з розмахом робити. Ось уже спектакль готують по «Польових дослідженнях», антрепризу. Але вона скрізь має успіх, де перекладається. Так що своєї «русифікації» — не боюся. Але у нас комплекс другорядності — абсолютно невитравний. Світло зі Сходу... Але в Україні на сьогодні література цікавіша. Авторів класу Тараса Прохаська або Юрія Винничука в сьогоднішній молодій Росії немає, а старих і поготів — ані Маканін, ані Бітов за останні десять років нічого цікавого не зробили.

— У факсі-запрошенні від видавництва «Факти» на презентацію «Сестро, сестро» вас називають видатною письменницею. Чи відчуваєте ви себе такою?

— Я не знаю, що таке видатна. Вся відповідальність за це формулювання — на авторах факсу. Я себе відчуваю дуже недореалізованою порівняно з усім тим, що хочеться і що хотілося зробити. Тільки я знаю, наскільки мізерний процент реалізації моїх задумів...