Давос і «День»
Майже в той самий час, коли наша політична й економічна еліти (що в принципі одне й те ж) вирішили сказати в Давосі «золоте слово» та ще й на фоні всюдисущих і вже «всесвітньовідомих» FEMEN, у Києві, в редакції газети «День», зібралися інтелектуали (росіянин Ю. Афанасьєв, українці О. Пахльовська, М. Попович та Ю. Щербак), щоб поговорити на тему «Україна й Росія — 20 років без імперії: історичні уроки». Звісно, події «не співмірні». Певно, лише ліниві мас-медіа не писали про українців у Давосі. Хоча й особливо писати не було про що. А про розмову в редакції «Дня» — мовчанка. Хоча тут лунали справді варті уваги ідеї, над якими слід поміркувати. На жаль, українське суспільство великим інтелектуалізмом не вирізняється. У нас (знову ж таки — на жаль!) явно віддають перевагу ефектності, епатажу, а не розумові. І в цьому наша біда...
Сподіваюся, українські інтелектуали все-таки звернуть увагу на розмову «Україна й Росія — 20 років без імперії...» Оскільки там були зроблені спроби осмислити непрості уроки розвитку східноєвропейського регіону, передусім України й Росії, за останні двадцять років. Під час цієї розмови справді було висловлено чимало нетривіальних думок — можна їх сприймати чи не сприймати, погоджуватися чи сперечатися, але їх треба обговорювати. Наприклад, багатьох патріотично настроєних українців може шокувати заява Ю. Щербака, що за часів президентства В. Ющенка встановився режим, абсолютно чужий для України, у якого немає стратегічного бачення майбутнього, більше того — немає бажання це бачення в собі виробити. Жорстка оцінка! Однак елементарний аналіз фактів доводить: вона не безпідставна. Певно, справді пора припинити дивитися на В. Ющенка як на патріота й дати всебічну оцінку його діянь. І зовсім не для того, щоб засудити цього політика (це зробити найлегше), а щоб уникати помилок, які він робив.
Шокуючою для декого може видатися і заява О. Пахльовської, що ми — перед перспективою помирання православного світу як такого, що православ’я не артикулює ні нових ідей, ні модерних, ні моральних. Вона наводить приклад, що в умовах кризи західні люди шукають виходу, а, наприклад, православні болгари, які опинилися в складі Євросоюзу, опускають руки. Але ж до цього православного світу належить (принаймні більшою частиною) й Україна. Це значить, що ми теж приречені на вмирання як культурна спільнота.
Звісно, на таку заяву можна емоційно відреагувати, сказати: такого не може бути, бо... не може бути. Але ж проблема невигадана. І просто так від неї не відмахнутися. Те, що релігійні системи впливають (і впливають суттєво!) на різні сторони суспільного, культурного, навіть економічного життя, доводити не варто. Свого часу ці речі ґрунтовно дослідив німецький соціолог Макс Вебер. Те, що релігії визначають основи цивілізацій, говорили Фелікс Конєчний та Самуель Гантінгтон. Погляди останнього про «війни цивілізацій» зараз не лише популярні серед політологів, а й активно використовуються в політиці.
Особисто я далекий від того, щоб прийняти тезу про «смерть православ’я». Не така це вже «безнадійна» релігійна система. Якщо звернутися до історії, то ми бачимо: православ’я (східне християнство) було парадигмою візантійської цивілізації, яка близько тисячі (!) років домінувала в Європі і якій помітно програвав католицький Захід. Чи візьмімо Русь ХІ — ХІІ ст. У багатьох аспектах країни Західної Європи відставали від цієї держави.
Інша річ, що турецьке завоювання Візантії, як і монгольська навала на Русь, завдали сильних ударів православним цивілізаціям. Православ’я, щоб вижити, змушене було перетворитися у вкрай законсервовану структуру. І якщо католицька Європа не стояла на місці, розвивалася, пережила Ренесанс, протестантську Реформацію, яка значно змінила духовність Заходу, потім пережила Просвітництво, то православ’я «берегло традицію». Та навіть тоді воно виявляло здатність до реформування. Це реформування, зокрема, здійснювали українці. Варто пригадати хоча б могилянські реформи, а також реформування церкви в Російській імперії Феофаном Прокоповичем. Отже, не все так безнадійно.
Інша річ, що те православ’я, яке ми зараз маємо в Україні, вирізняється консерватизмом і низькою здатністю продукувати справді нові й конструктивні ідеї. Особливо це стосується «домінуючої» церкви Московського патріархату, яка вирізняється крайньою нетерпимістю й консервативною обрядовістю. При бажанні тут можна навести численні приклади.
Та річ не лише в консервативності нашого православ’я. Проблема в тому, що це питання практично не обговорюють. Більше того, завдяки непотрібній клерикалізації політичної сфери, коли вищі достойники влади демонструють свою церковність, точніше, прихильність до певних конфесій, а інтелігенція бездумно захоплюється «духовністю», часто навіть не розуміючи, що це таке, на цю тему накладають табу. Так ми втрачаємо шанс модернізувати православ’я в Україні, яке значною мірою продовжує впливати на нашу культуру, світосприйняття й, відповідно, спосіб наших дій, поведінки.
І взагалі, як на мене, українським інтелектуалам варто було б осмислити та переосмислити багато речей, подивитися на своє минуле, сучасне й майбутнє зважено, без непотрібної міфологізації, відмовитись від стереотипів, у тому числі нав’язаних православ’ям. Але для цього потрібна мужність — хоча б інтелектуальна.
