Де губимо черевички?

Чи правда, що українська жінка здатна економити на всьому, в тому числі і на харчуванні, щоб купити гарне взуття? Вчорашня конференція виробників взуття й інших товарів зі шкіри позитивно відповіла на це запитання. Ось тільки вона поки що не змогла вирішити складніше завдання: як перемогти в конкуренції за український ринок.

Цілком випадково одночасно із засіданням українських взуттєвиків в Українському домі відбувалася виставка моделей італійського взуття майбутнього сезону, на якій було представлено сорок провідних фірм. Одні з них вперше виставлялися в Україні, інші вже кiлька рокiв і досить успішно працюють на нашому ринку. Навіть побіжний чоловічий погляд визначив: це носитиме і попелюшка, і королева. Але що може протиставити витонченому італійському дизайну вітчизняна промисловість? Які її шанси в конкуренції? Відповідаючи на це запитання, Патрік Коста — представник фірми Альберто Гоззі — сказав «Дню»: «Ми, італійці, приділяємо дуже багато уваги передусім стилю модного взуття, над ним працюють висококласні фахівці, що й визначає якість нашої продукції. А з українським виробництвом різниця вельми істотна — оскільки на це витрачали роки, і досвід роботи в італійців набагато більший».

Проте в конкуренції з європейськими взуттєвими грандами Україна останнім часом досягла все-таки певних результатів. Зі слів президента ліги «Укршкірвзуттяпром» Олександра Бородині, італійці вже скаржаться, що їм вдається продати в Україні втроє менше продукції, ніж українським виробникам в Італії.

Що й казати, спокуса видати бажане за дійсність ще з радянських часів міцно вкоренилася в нашій ментальності. Провідний експерт Київської торгово-промислової палати Маргарита Човгар пояснила ситуацію так: «Наші підприємства «Риф», «Лагостелан» та інші, якi працюють за давальницькою схемою, виготовляють прекрасне взуття для Італії. Ця схема вчить нас працювати за європейськими нормами і стандартами, і з цього погляду вона нам дуже потрібна. Звідси і наведене співвідношення взуттєвого експорту двох країн. На жаль, така схема не дає нашим підприємствам можливості піднятися, але якийсь час протриматися як на вітчизняному, так і на зарубіжному ринку з її допомогою можна. А надалі, коли запрацює наш шкіряний ринок, з’явиться сучасна вітчизняна фурнітура, досвід «давальницької» роботи може дати поштовх до розвитку...».

А сьогодні ситуація в шкіряній та залежній від неї взуттєвій промисловості, як кажуть, поганенька. Зі слів заступника міністра промислової політики Володимира Новицького, за наявності в країні потужностей, здатних повністю забезпечити потреби населення, Україна виробляє лише 0,3 пари взуття на кожного свого громадянина. Причина такої ситуації також не є таємницею. Вітчизняні взуттєвики працюють в умовах жорсткої й не завжди добросовісної конкуренції. Причому держава або, швидше, її чиновництво, очевидно, не зацікавлені в тому, щоб ужити елементарних заходів для захисту власного ринку. Втрати країни через завезення взуття за заниженою митною вартістю тільки минулого року, за підрахунками спеціалістів-взуттєвиків, становили три мільярди гривень! Досить сказати, що декларована вартість імпортного шкіряного взуття ще нещодавно становила 40 центів за пару. Природно, що в цих умовах нічого й казати про нормальну конкуренцію. Для українських виробників вибір дуже вузький: або давальницька схема, або «тінь». Останнім часом цю проблему з допомогою відповідного держкомітету вдалося дещо зрушити з місця. Тепер митна вартість пари шкіряного взуття піднялася до $5. Але, як каже Бородиня, революція все ж не відбулася, хоча торiк був найкращий сезон за останні шість років.

Зате нинішній рік несе вітчизняному сегменту цього ринку нові загрози. На горизонті вступ до СОТ, й українські взуттєвики, чию продукцію зараховують до розряду «найчутливішої», намагаються лобіювати свої інтереси, вимагаючи справедливих правил гри, які захищають ринок від безперешкодного проникнення товарів із Південно-Східної Азії, Близького і Середнього Сходу, де рівень зарплати істотно нижчий, ніж в Україні. Серед заходів, спрямованих на виживання українського легпрому і, зокрема, шкіряної та взуттєвої галузей, поширення експерименту, який проводили в Чернівецькій області, на всі регіони України.

Але найбільше сьогодні непокоїть взуттєвиків намір деяких лобістських груп у парламенті домогтися скасування вивізного мита на шкури тварин, що забезпечило, починаючи з 1997 року, зростання виробництва шкір в Україні в 2,5 разу та взуття — вдвічі. Тоді як до прийняття відповідного закону виробництво щорічно скорочувалося на 20—30%. Як вказують взуттєвики у своєму зверненні до парламенту України, скасування обмежень на експорт цих базових сировинних ресурсів вигідне лише експортерам-посередникам, які діють переважно в тіні і наживаються на відомих схемах відшкодування ПДВ. В цьому випадку лише за один сезон з України вивезуть мало не все стадо. Народний депутат Іван Василик («Наша Україна») також висловлюється за те, щоб зняти ці обмеження. У розмові з «Днем» він розповів, що Україна практично не отримала жодної гривні від згаданого мита, оскільки експортери користувалися пільгами, передбаченими угодами про вільну торгівлю з країнами Балтії та Молдавією, а потім використовували схеми реекспорту до Італії й Іспанії. Депутат вважає, що за час своєї дії закон практично збалансував внутрішнє виробництво і експорт та дозволив відродитися українській шкіряній і взуттєвій промисловості. Василик пропонує «зменшити до економічно вигідної ставку мита (10% проти чинної 30%), щоб фірмам було вигідно цим займатися». Взуттєвики вважають цей варіант м’якшим, але вказують, що він відкриє шлях для масового експорту шкіряної сировини. Українські «попелюшки», а до них можна зарахувати і взуттєвиків, ще як слід і не зайнявшись «взуттєвими стилями», можуть загубити заповітний «черевичок», котрий ледь-ледь прочинив їм шлях на свій та чужі ринки.