Деформація свідомості

Хочеться вірити, що, зробивши широкий жест — простягнувши руку бізнесу і заявивши про це публічно на бізнес- форумі, який щойно відбувся, нова українська влада починає не лише поступово долати небезпечний синдром «революційності», спроможний лише руйнувати, а й освоює такі необхідні для суспільства ази конструктивізму. Дещо запізніла реакція у цьому має, як на мене, достатньо очевидне пояснення: переможці зійшли на владний Олімп без чітких програмних цілей; їхнє осмислення (якщо це має місце) ще не завершено. Триває пошук. Суспільство йому має сприяти. То ж діалог влади та бізнесу — основного суб’єкту економічних перетворень — подія, що не може не отримати активної громадської підтримки. З приводу цього — деякі міркування.

КОНСОЛІДАЦІЯ

За моїми переконаннями, однією з чи не найбільш принципових проблем нового етапу економічної політики, основною метою якого має стати логічне завершення трансформаційних перетворень, є проблема консолідації національного капіталу, зміцнення його конкурентних позицій та суспільного авторитету. У зв’язку з цим маємо обов’язково застерегти себе насамперед від спрощених оцінок. У країні відбуваються процеси концентрації національного капіталу, його взаємодії з державою у розбудові вітчизняної економіки. Вони часто ототожнюються з олігархізацією, що не зовсім правильно. Хоча я завжди активно підтримував зміцнення потенціалу малого та середнього підприємництва, але не можу зрозуміти тих наших політиків, а також іноземних експертів, хто пов’язує майбутнє української економіки виключно з пріоритетним розвитком малого підприємництва.

Така думка аргументується, як правило, посиланнями на світову практику. Однак малий та середній бізнес у всіх без винятку країнах Заходу завжди розвивався у тісній взаємодії зі сформованими ще в епоху індустріалізму великими підприємствами. Йдеться про економічні структури, що своєю діяльністю заповнюють економічний простір, який великі підприємства через свою специфіку зайняти не можуть. На цій основі відбувається інтенсифікація економічного процесу, що відкриває нові можливості науково-технічному прогресу, продуктивному використанню робочої сили, її інтелектуальному потенціалу й головне — сприяє повнішому задоволенню попиту населення, його індивідуалізації. Висновок очевидний: лише великий капітал в органічному поєднанні з малим та середнім бізнесом можуть стати основою реальної суверенності національної економіки, її базовою конструкцією. Ще раз повторюю: дехто хотів би бачити в перспективі українську економіку як економіку суто дрібних підприємців. Подібне вже стало реальністю в окремих країнах Центральної Європи. Така ситуація значною мірою полегшила б не лише економічний, а й політичний диктат ззовні. Маємо вберегти себе від цього.

Розглядаючи це питання, потрібно враховувати й інші принципово значущі об’єктивні передумови концентрації та централізації капіталу. Вони пов’язані не лише з функціональною структурою української економіки, а й із індустріальною стадією її розвитку. Висока концентрація капіталу — це природний стан розвитку індустріальної системи. Класичною аргументацією цього є книга відомого американського економіста Дж. Гелбрейта «Нове індустріальне суспільство» (1967 р.). «Майже всі засоби зв’язку, майже все виробництво й розподіл електроенергії, значна частка підприємств транспорту, обробної та видобувної промисловості, суттєва частина роздрібних підприємств і немале число розважальних підприємств, — зазначається в цьому творі, — є в руках великих фірм. Число їхнє незначне; можна безпомилково стверджувати, що переважна частина вказаних підприємств належить п’ятистам чи шестистам фірмам. Саме цю частину найбільш динамічної економіки ми не замислюючись ототожнюємо із сучасним індустріальним суспільством».

Чому ми не враховуємо цієї обставини? Чому ми ігноруємо й те, що свого часу індустріальна система США ототожнювалася, як про це пише Дж. Гелбрейт, з іменами таких магнатів, як Карнега, Рокфеллер, Гарріман, Мелтон, Гугенгейм, Форд та інші? Чи можна було уявити США епохи індустріалізму з усіма досягненнями економіки цієї країни без відповідних імен? Ось дані, що презентуються Дж. Гелбрейтом. У 1965 р. валовий дохід трьох найбільших фінансово- промислових корпорацій перевищував валовий дохід усіх американських фірм разом узятих.

Лише доходи «Дженерал Моторз» оцінювалися у $20,7 млрд., у вісім разів перевищували доходи штату Нью- Йорк і дорівнювали майже одній п’ятій частині доходів федерального уряду. Українська економіка перебуває нині на адекватному рівні розвитку. Як і США в середині 1960-х років, ми вирішуємо завдання індустріальної модернізації, закладаємо основи високотехнологічного виробництва. Без високого рівня концентрації та централізації капіталу ці проблеми не мають шляхів розв’язання.

ВЗАЄМОДІЯ З ДЕРЖАВОЮ

Настільки ж упередженою є позиція, що заперечує необхідність тісної взаємодії держави з великим капіталом. Приватний капітал, незалежно від структури та розмірів, завжди розраховував і розраховує нині на підтримку держави. Ця істина стосується, знову ж таки, всіх без винятку етапів розвитку західної економіки. Своїми економічними й особливо науково-технологічними досягненнями західний світ значною мірою завдячує органічному поєднанню сили приватного капіталу, серед іншого й сили монополії, та сили держави в єдиний функціональний економічний механізм. Державно-монополістичний капіталізм — це також закономірна фаза розвитку індустріальної системи, предтеча сучасного західного постіндустріального суспільства. Авіація, космос, інформатика, інтернет і багато інших новітніх напрямів науково-технічного прогресу (не говорячи вже про найсучасніші технології військово- промислового комплексу) розвивалися й розвиваються завдяки такому поєднанню.

І в цьому також можна послатися на досвід США, де симбіоз держави й крупного капіталу виступає як один із базових чинників ефективності та конкурентоспроможності економіки. Транснаціональні корпорації (в їхній власності — близько 55% цінних паперів, оцінених за ринковою вартістю) та держава, допомагаючи одне одному, як правило, ставлять перед собою близькі за своїм змістом економічні та політичні цілі. Особливу роль у цьому відіграє постійна ротація кадрів між державою та крупним капіталом, взаємне інформаційне забезпечення. Унаслідок цього американська держава й американський бізнес беруть участь у світовій конкуренції не просто як партнери, нехай навіть і достатньо близькі, а як єдиний цілісний функціональний механізм. США у цьому не є винятком. За такими ж канонами діють і решта держав західного світу.

У зв’язку з цим ще раз ставлю запитання: чому ми маємо бути винятком? Якщо зусилля держави та приватного капіталу поєднуються з метою максимальної концентрації наших можливостей у вирішенні пріоритетних завдань економічної політики — розвитку інноваційної сфери, формуванні експортного потенціалу та ефективного внутрішнього ринку, розв’язанні інших завдань сталого економічного зростання, то навіщо нам заперечувати цей процес? У разі, коли держава зберігає свою політичну самостійність, коли вона реалізує щодо всіх суб’єктів господарської діяльності єдині та прозорі, завчасно визначені «правила гри», така взаємодія обов’язково буде конструктивною. Потрібно крок за кроком реалізовувати ці принципи. Коли аналізується проблема олігархізації, слід неодмінно враховувати цю обставину. Інакше ми обов’язково заженемо себе у глухий кут, з якого буде дуже важко вибратися. Ще раз повторюю: є сили, зацікавлені в тому, щоб за будь-яких обставин не допустити консолідації та зміцнення економічних позицій національного капіталу. Саме для цього використовують усілякі засоби його дискредитації. Держава має займати щодо цього чітку й відповідальну позицію, протистояти цим згубним намаганням.

Олігархізація, яку весь час штучно ототожнюють з великим капіталом, має зовсім інший підтекст, реалізує себе на інших засадах. Йдеться про принципово відмінну цільову функцію: зрощування приватного капіталу та держави, а точніше — державної бюрократії (чиновництва) здійснюється в цьому випадку в суто приватних цілях. Така позиція відповідає класичному визначенню відповідного поняття. У Стародавній Греції олігархією називали владу невеликої групи багатих людей, котрі у своїй діяльності керувалися суто користолюбними мотивами. Арістотель вбачав у процесі олігархізації вияв деформованості державного устрою. На відміну від цивілізованих форм взаємодії держави з приватним капіталом, про які йшлося вище, визначальною ознакою олігархізації є зрощування приватного капіталу з управлінською бюрократією з суто корпоративною метою. Відтак відоме гасло — «Усе, що вигідно «Дженерал Моторз», вигідно й для Америки» — для характеристики олігархії не підходить.

Не підходить це гасло і через інші мотиви. Маю на увазі корпоративно-тіньову спрямованість олігархізації, що зумовлює реалізацію відповідних зв’язків фінансово-промислової еліти з державним апаратом, як правило, через механізми тінізації та корупції. Йдеться, по суті, про добре відому із світової практики, класичну за своїм змістом ситуацію, яка зводиться до такого: у разі, коли сили держави й сили фінансового капіталу виявляються нерівними, коли держава поступається своєю дієздатністю, а відтак — є слабкою, «гору беруть» суто олігархічні інтереси. Власне, особлива сприятливість ситуації щодо олігархізації суспільства пов’язана насамперед з цією ситуацією. Низька дієздатність держави в умовах її системної трансформації і несформованість законодавчого поля, як і основних механізмів громадянського суспільства — це те підґрунтя, яке виявилося визначальним чинником інтенсифікації зазначеного процесу не лише в Україні, а й, по суті, на всьому пострадянському просторі. Здійснюваний (за західними рецептами) процес первісного нагромадження капіталу у гранично стислі строки (на Заході це три-чотири століття) міг відбуватися лише на відповідній основі. Власне, йдеться про об’єктивні передумови олігархізації, уникнути яких на старті економічних реформ у нас фактично не було можливості. Цього не заперечують і на Заході. МВФ своєю політикою в Росії, пише з приводу цього у своїй книзі «Чи потрібна Америці зовнішня політика?» (2001 р.) відомий політичний діяч Генрі Кіссинджер, «сприяв виникненню олігархічної системи». Те саме можна сказати й про Україну, бо реформи в наших країнах здійснювалися за ідентичними рецептами.

Ще раз наголошую: йдеться не лише про суто український феномен. Олігархізація — хвороба всіх пострадянських держав. До того ж, вона однаковою мірою стосується генетики капіталу як синьо-білого, так і помаранчевого забарвлення. Повністю згоден у зв’язку з цим з позицією народного депутата В.Горбаля, який, торкаючись цієї проблеми в інтерв’ю газеті «День» (13 січня 2005 р.) зазначав: «Мерседесів» з помаранчевими прапорами під Верховною Радою стояло не менше, ніж із синіми». У цьому зв’язку дивно було чути, що окремі добре знані в країні володарі крупного капіталу з блоку «Сила народу» в ім’я портфелів так легко відмежувалися від власних бізнесових інтересів. Заяви на шталт «ні я, ні мої родичі, ні близькі до бізнесу не мають ніякого відношення» лише посилюють недовіру до відповідних політиків.

Усім, наприклад, добре відомо, що Сильвіо Берлусконі — прем’єр-міністр Італії — один з найбагатших магнатів Старого світу. Його ділові інтереси — будіндустрія, інформаційні технології, медіа-бізнес. Прем’єр-міністр Італії — господар відомого футбольного клубу, засновник консервативної партії та інше. Чи можна собі представити ситуацію, за якої раптом С.Берлусконі почав би відмежовуватися від усього цього?.. Звісно, ні. Те, що в нас окремі органічно пов’язані з капіталом політики вдаються до подібних кроків, уже саме по собі засвідчує проблемність відповідної ситуації. І зовсім не слід будь-кому (чи то представникам помаранчевих, чи синьо-білих) робити з цього відповідні сенсації. Існують шляхи цивілізованого (на основі напрацьованого досвіду на Заході) розв’язання проблеми, про яку йдеться. Грати у піжмурки тут не потрібно.

ДО ЕКОНОМІКИ ДОВІРИ

Зупинився на цих питаннях настільки докладно для того, щоб підкреслити очевидне — необхідно надзвичайно виважено підходити до всього того, що пов’язано з концентрацією та централізацією вітчизняного капіталу. Коли ставиться питання про деолігархізацію його окремих сегментів, потрібно враховувати не лише всю широту відповідного поля суспільних перетворень, а й обставини, які складали об’єктивні передумови цього процесу. Треба розуміти й те, що деолігархізація — це надзвичайно складний, довготривалий, багатоаспектний і водночас достатньо делікатний процес, який не можна розв’язувати, спираючись лише на радикальні «революційні» гасла.

Слід обов’язково враховувати й те, що вже сформований великий національний капітал змінює своє обличчя. Він прагне до міжнародного визнання, а відтак і до упорядкування економічного життя, власної легітимізації, виходу з тіні, нормальної сплати податків, здійснення реальних ринкових реформ. Він — чи не найбільш зацікавлений суб’єкт соціальної стабільності суспільства, його демократизації та виступає як послідовний носій ліберальної ідеології, публічно демонструє свою прихильність новій владі, розраховує на те, що вона дійсно має наміри щодо конструктивної співпраці.

У цій ситуації дуже важливим є створення довкола підприємницької діяльності, зокрема й великого капіталу, максимально сприятливого психологічного клімату. У цьому питанні слід бути надзвичайно коректними. Показовим є такий приклад: 1980-ті роки в США, коли активно провадилася економічна політика, що дістала назву «рейганоміки», були винятково сприятливими для підприємницької діяльності. Одним iз виявів цього стало те, що число мільйонерів майже подвоїлось. Їх стало близько мільйона. Як поставилася до цього суспільна думка? Це дуже важливе питання з погляду пізнання соціальної психології суспільства, до утвердження стандартів якого ми прагнемо. Відповідь дає американський соціолог Дж. Клобі. Він наводить дані соціологічних досліджень, за якими 62% опитуваних заявили, що відповідний підйом сходинками соціальної ієрархії є позитивним результатом.

У контексті порушених питань цілком логічною могла би стати й амністія капіталу. Відповідний законопроект було ще декілька років тому внесено на розгляд парламенту. Йдеться про поширену практику, у тому числi й на теренах СНД. Свого часу шляхом легалізації тіньових капіталів пішли Аргентина, Франція, Німеччина, Індія, Туреччина, на пострадянському просторі — Казахстан та інші держави. Звісно, що амністія не може стосуватися фінансових ресурсів, отриманих внаслідок злочинів проти особи та безпеки держави, торкатися осіб, проти яких було порушено кримінальну справу та проголошено вирок. У зв’язку з цим дуже важливо враховувати, що, крім фінансового ефекту, амністія тіньових капіталів може стати принциповим кроком до формування в Україні «економіки довіри». У моєму розумінні це нині для нас одна з найактуальніших проблем. Потрібно враховувати очевидне: по суті, весь український капітал (середній і великий) несе на собі «родинні плями» прискореного процесу накопичення. Обійтися без відповідних деформацій, як про це йшлося вище, було неможливо. Як вчинити в цьому випадку — повертатися назад і розпочинати все з початку? Чи шляхом удосконалення ринкових механізмів і водночас амністії капіталу створити платформу для відчутного зміцнення позицій приватної власності та національної буржуазії? Я прибічник другого підходу. Вважаю його оптимальним.

З огляду на це, слід також системніше діяти й у питаннях детінізації. Обмеження чинників тінізації не може базуватися, як на цьому весь час акцентується, лише на застосуванні суто силових методів. Особисте доручення міністра своїм обласним начальникам — протягом двох місяців «розкрутити» хоча б одного рейтингового корупціонера чи тінізатора, й за це відповідному посадовцю гарантуються генеральські погони — засвідчує, скоріше за все, інфантильність у розумінні цієї проблеми. Не кажу вже про небезпечну логіку — «план до двору», наслідки реалізації якої всім добре відомі із нашої історії. До того ж, такі дії можуть дати лише тимчасовий ефект. Вони не викорінять тіньових операцій, а лише нададуть їм витончених завуальованих форм.

Головним у цьому є інше. Йдеться, насамперед, про подолання процесу тінізації на засадах конверсії — не руйнівного залучення тіньових капіталів некримінального походження до легальної сфери економіки, створення сприятливих умов для прозорої економічної діяльності на основі максимального врахування інтересів суб’єктів господарювання, визнання їхньої пріоритетності. Це складніше завдання, але його слід вирішувати. Не принцип — «спочатку суспільні, а потім приватні інтереси», від якого ми ніяк у силу своєї комуністичної ментальності не можемо відійти, а навпаки: «усе, що підтримує підприємництво, є вигідним для суспільства» — ось та логіка, якою маємо керуватися. «Переслідуючи особистий інтерес, — наголошував у своїй знаменитій праці «Дослідження про причини та природу багатства народів» видатний англійський економіст Адам Сміт, — підприємець насправді служить й інтересам суспільства». Зазначу, що це висловлювання датоване ще 1776 роком. Воно стало основою економічного лібералізму, на принципах якого розбудовувалася західна цивілізація. Не знаю, чи зможе нова українська влада піднятися до не лише усвідомлення, а й забезпечення практичного втілення у життя відповідного принципу в своїй економічній політиці. Економічний форум «Влада та бізнес — партнери» пробудив щодо цього позитивні очікування...