Дніпро... з бегонії

Квіткова пора наближається до завершення, але насамкінець на киян чекає приємний квітковий сюрприз. У Печерському ландшафтному парку з’явилися квіти кілька метрів заввишки, сільський будиночок із квітів і навіть квіткова церква. Пояснюється цей природно-культурний феномен дуже просто: готується до відкриття виставка «Квітуча Україна». Традиційно вона відкривається в столиці на кожну річницю незалежності України. Ще взимку автор ідеї виставки Оксана Джунь пообіцяла «Дню» щось таке, що абсолютно виходить за рамки щорічних уявлень. І слова дотримала: таких квіткових композицій наша земля ще не бачила. Але побачить обов’язково і з задоволенням, адже зображають вони саме її, Україну, в найбарвистіших і найхарактерніших її виявах.

«Ми довго мріяли про цю виставку, — розказує Оксана Джунь, — І от сьогодні, коли народ відчув себе сильним, красивим і могутнім, наша мрія здійснилася. Це головна передумова створення виставки. Крім того, вона вже 50-а за рахунком, і досвіду накопичилося стільки, що вражаючого результату просто не може не бути». Усі композиції, як вже говорилося, присвячені традиціям України. Десять столичних районів представляють десять робіт, кожна з яких присвячена окремому предмету національного культу, що визначають духовне життя країни.

Першою, якщо спускатися вниз, зустрічається композиція «Чорнозем України. Оранка». На розораній землі лежать українські рушники, вишиванки і різноманітні плоди, якими багата наша земля. Посеред всієї цієї краси височить квіткова лелека, яка також тримає у дзьобі рушник. Задумано, що під цією лелекою будуть із задоволенням фотографуватися діти, підтримуючи легенду про свою появу на світ.

А от і сільська хатина. Навколо неї різноманітний робочий інвентар і... кіт. Він вельми задоволений життям і його завдання — викликати усмішки і запам’ятовуватися. Без чого ще неможливо уявити собі Україну? Звичайно, без Тараса Шевченка. А Тараса Шевченка — без Чернечої гори і, звичайно ж, Дніпра. І от уже квіткове (а не квітуче, що, на жаль, все частіше зустрічається) Дніпро омиває квіткову гору. Головна річка країни виконана з агіратуму і білої бегонії.

Йдемо нижче, і бачимо домінанту, «натхненника» виставки — майдан Незалежності. Від масштабної архітектурної споруди, викладеної з квітів, пролягають 11 рушників. Кожний рушник показує характер місцевості одного з 11 ти українських регіонів. І Закарпаття, і Одеса, і Донецьк... Навколо квіткового Майдану можна буде обійти, оглянувши таким чином усю країну. Особливо тим, хто народився не в Києві, буде приємно побачити «свій» рушник, знайти рідні риси у візерунку квітів.

Наступна композиція — весільна квітка. Висока, об’ємна, химерна. Як запевняють фахівці, робота найвищого класу. І неподалік від весілля логічно височить церква. Вісім метрів заввишки, вся оповита квітами, і навколо неї знову ж квіти, візерунки, краса.

Любителі язичеських традицій і мисливці за удачею будуть юрмитися навколо композиції «Купальська ніч». «Непросто її робити, тому що кольори ночі темні. Але засяє яскравими фарбами квітка папороті, саме та, яку так активно стільки століть поспіль шукають українці в ніч на Івана Купала. Той, хто прийде на виставку, і сфотографується на фоні папороті, буде щасливий цілий рік», — сміється Оксана Джунь.

Як відомо, вчора в Сорочинцях стартував славнозвісний ярмарок. Без його зображення на квітковій виставці також не обійдеться. Композиція насичена характерними деталями. Тут і посуд, і домашні тварини, і велика рогата худоба і навіть віз. Ще одна «приурочена» композиція, на цей раз до Медового Спаса, — медова квітка, над якою літає бджола. Словом, буде на що подивитися.

Попередня виставка була присвячена містам і регіонам нашої планети. «Створити її було непросто, — розповідає О. Джунь, — але створити Україну було ще складніше. Хороше бачиться на відстані. Під носом ми багато чого не помічаємо, тому збагнути свої особливості набагато складніше. Спочатку хотіли розробляти по регіонах: Донеччина, Івано-Франківщина й так далі. А потім зрозуміли — ні. Просто вона повинна сяяти своїм багатством. І я переживаю почуття щастя від того, що ми тут зробили. Тому що п’ятнадцять років тому нам не дали б створити такі композиції, звинувативши в націоналізмі. Сьогодні ми маємо право показати надбання нашого народу. Показати, які ми красиві, які щасливі, які працьовиті, які в нас великі плани, як багато ми повинні ще зробити». І Оксана Джунь бігом попрямувала до іще не закінчених композицій.

Відвідувачам пропонується бігти на виставку, але, звісно, не сьогодні, а після 24 числа. Поки що більшість композицій знаходяться в роботі, на кожній ділянці працює кілька десятків садівників, парк забитий машинами з матеріалом і вигуками по типу: «А чорнобривці-то в нас скінчилися!»

Примітно, що всю цю красу не обов’язково приурочувати до Дня незалежності. Такі ж клумби можна зробити де завгодно. На думку Оксани Джунь, особливо доречно виглядали б композиції, що зображують всі регіони країни, на майдані Незалежності. Але у столичних архітекторів, як відомо, інше бачення. Регіони представлені «скульптурною композицією «Глобус» із назвами обласних центрів і цифрами, які вказують, наскільки ж далекі вони від «серця країни».

P.S. Ідея з «регіональною» клумбою на майдані Незалежності припала до душі співробітникам редакції. До речі, ще в 2000 році головний редактор «Дня» Лариса Івшина в колонці «Без пафосу» висловлювала схожу думку: «Я зі здриганням чекаю моменту, коли в нашій країні зведуть новий, або черговий пам’ятник. Ні, я не вважаю себе песимісткою і вірю, що в нас є талановиті архітектори та новатори-скульптори. Річ не в цьому. І навіть не у відсутності портретної схожості, що зараз проявляється в макетах пам’ятника, присвяченого Олесю Гончару. Йдеться про пошук нової образної мови нашого часу. Чи можете ви собі уявити, яким повинен бути монумент Незалежності, щоб він перестав бути просто каменем або бронзою, і зміг об’єднати та викликати дуже сильні емоції в українців? Адже, на мою думку, тільки в цьому випадку є сенс розпочинати якесь будівництво. Зараз часто цілком, здавалося б, сучасні події нас повертають наче до кінця 80-х, коли життя йшло своїм плином, а офіціоз — своїм. І як би нам знову не зафіксувати, не увічнити монументально це роздвоєння. Можливо, кращим виходом було б хоч би ще на десятиріччя ввести мораторій на «закопування грошей у пісок» або на зведення монументів, не переусвідомлених і не промовляючих по-новому? Бо, як мені здається, нам не допоможуть ні начебто нові ідоли, ні миловидні дівчата, які нестимуть паляниці або тризуби замість серпів і молотів... Ми повинні відчути, яка мова підходить кінцю ХХ і початку ХХI століття, і поки вона не визріє, можливо, кращим виходом було б на головному майдані країни закласти зручний для громадян красивий ландшафтний парк? І знайти місце, де не гірше за Тріумфальну арку майорів би Національний прапор? Напевно, це не зовсім у наших традиціях, і також у багатьох викличе незгоду. Але, я думаю, зелень, квіти, фонтани могли б бути комфортнішим місцем, ніж пихаті бетон і граніт».

Тоді, минулого століття, ми ще мали можливість врятувати майдан від тих архітектурних «чудес», які прикрашають його сьогодні...