Довга дорога в НАТО

Україна вирішила розпочати процес, кінцевою метою якого стане приєднання до НАТО. Про це повідомив учора журналістів секретар Ради національної безпеки та оборони України Євген Марчук. Проект відповідної стратегії учора було схвалено на засіданні РНБОУ. Остаточно документ має бути підготовлено до листопада, коли в Празі відбудеться саміт лідерів країн-членів НАТО. На засідання Ради нацбезпеки виступили міністри — закордонних справ Анатолій Зленко, оборони Володимир Шкідченко. За словами Євгена Марчука, Київ шукатиме нових, «більш глибоких та ефективних форм співробітництва з НАТО». Секретар РНБОУ переконаний, що сьогодні назріла «необхідність вироблення стратегії, кінцевою метою якої буде приєднання України до системи колективної безпеки, яка базується на НАТО». Таким чином, на засіданні РНБОУ, яке проходило під головуванням Президента Леоніда Кучми та за участі всіх членів Ради, було вирішено розробити план дій, який би зрештою привів до повноправного членства в НАТО. Правда, Євген Марчук не заявляв, що Україна обирає за свою стратегічну мету вступ до Північноатлантичного альянсу. Чому є свої пояснення.

Певну обережність заяви можна пояснити кількома причинами, про які згадав і Євген Марчук. Не секрет, що вступ до НАТО базується на двох факторах — повна консолідація політичних сил у країні-заявнику щодо вступу та згода на прийняття нової держави усіх членів НАТО. І з тим, і з іншим у Києва повної визначеності поки що не існує. По- перше, заява про наміри вступити в НАТО має бути виголошеною на найвищому рівні. Очевидно, що Президентом. Судячи із учорашнього засідання РНБОУ, на якому був присутнім Леонід Кучма, проблем із цим не виникатиме. По-друге, має бути згода політичних партій, представлених у парламенті. Із цього приводу прогнози робити хоч і зарано, але, схоже, що й тут вдасться отримати підтримку. Невідомо, втім, якою буде воля громадян України, які, згідно з натівською практикою, повинні будуть взяти участь у референдумі, на який буде винесено для голосування питання — вступати чи ні.

Поки що рівень довіри до Альянсу серед українців не надто високий (хоч і значно ліпший у порівнянні з тим, який був три роки тому). По-третє, Україна повинна виконати всі необхідні критерії та умови, розроблені Альянсом у Вашингтоні кілька років тому. Вони передбачають певний рівень демократичного розвитку, успішні економічні показники, підведення до стандартів НАТО національних збройних сил. Тут Києву буде скрутнувато. Витрати, які потягне за собою виконання натівських умов, можуть сягати десятків мільярдів доларів. Проте, судячи з усього, Київ готовий витримати і цей тягар. Відповідаючи на запитання журналістів, чи буде передбачено в нових бюджетах кошти на виконання майбутньої стратегії, Євген Марчук відповів: «Якщо не передбачити адекватні витрати, нас ніхто серйозно в Брюсселі не сприйматиме». Тим більше, що й мета виправдовує їх. До того ж, очевидно, що реалізація всіх цих вимог важлива не тільки для того, аби сподобатися НАТО, але й щоб подобатися самим собі.

Зрозуміло, що за нинішнього геополітичного розкладу, коли Росія стрімко стала фавориткою НАТО, доцільність української позаблоковості абсолютно невиправдана. Цілком резонно Євген Марчук із цього приводу підкреслив: «Подальше підтримання позаблокового статусу є безперспективним для України, в деяких випадках і шкідливим». Потім секретар РНБОУ додав, що «Україні у деякій мірі буде небезпечно залишатися наодинці, бо навколо нас гігантська система кооперативної безпеки». На наступному тижні, як відомо, у Римі відбудеться саміт країн НАТО, на якому буде прийнято рішення про оформлення нового формату співпраці Москви з Брюсселем (так звана «двадцятка»). Усі ключові питання НАТО відтоді вирішуватимуться разом із російськими представниками. Єдине — Росія не матиме права вето. Утім, досягнутого рівня російсько-натівської співпраці уже достатньо, щоб зрозуміти, що надалі український нейтралітет немає під собою жодного підгрунтя. Обережність, із якою підходили до питання вступу до НАТО українські політики раніше, не відповідає духові нинішніх перетворень у світі за всіма показниками. Варто нагадати, що листопадовий саміт лідерів країн-членів НАТО у Празі, на який запросили і Україну, вирішить питання щодо розширення Альянсу. На ньому буде прийнято рішення про прийом нових членів. Як передбачається, «післяпрагове» НАТО складатиметься як мінімум із 23, максимум — 25 членів. Поки що, зрозуміло, Київ не може претендувати на те, щоб бути одним із щасливців, які подали свої заявки на приєднання (таких на сьогодні — дев’ять). Проте до празького саміту Україна цілком могла б підготувати стратегію, яка б передбачала активізацію діалогу Києва з Брюсселем у цьому питанні. Таку мету вчора й поставила Рада національної безпеки. За словами Євгена Марчука, «необхідно започаткувати інтенсифікований діалог щодо еволюції відносин із НАТО». Нова роль НАТО у сфері боротьби з міжнародним тероризмом, її розширення за межі традиційної зони відповідальності практично робить Північноатлантичний Альянс «Базовою структурою загальної європейської системи безпеки». Переваги від членства в Альянсі не піддаються сумнівам. Окрім уже згаданої потреби позбутися ізольованості від загальноєвропейських процесів, можна згадати, що за більш ніж 50-річну історію НАТО між її членами не виникало жодного військового конфлікту. Крім того, національну безпеку при членстві в НАТО гарантуватимуть не тільки власні збройні сили (їх роль якраз буде зменшуватися), а колективні, усіх країн-членів НАТО. До того ж, прагнення стати членом Альянсу стане додатковим плюсом у просуванні України до Європейського Союзу, членство в якому проголошено за стратегічну мету. Нічого боятися і реакції східного сусіди, Росії, оскільки саме її поліпшення відносин з НАТО потягнуло за собою останнє рішення Києва.

Відповідаючи на запитання про строки вступу до НАТО, Євген Марчук сказав: «Термiни залежать від України, наскільки ми будемо просуватися на шляху європейської інтеграції». Посилаючись на досвід інших держав, він сказав, що деяким країнам необхідно було п’ять років, деяким — більше. Навіть якщо Україна стане учасником спеціальної Програми дій щодо членства в НАТО, все одно, вважає Марчук, це ще не є гарантією вступу.

Гарантією ж може бути виконання вже згаданого обсягу «домашньої роботи».