Драматизм високої долі, та чи знаєте ви, що означає моральний авторитет

…Іван Дзюба таки мене розіграв. Оце днями зателефонував і так тихенько та ліниво почав: «Таки мені не вдалося відкрутитися від ювілейного вечора. Бере все на себе Український Дім. Ну, зал там, фуршет — мабуть, ні, треба буде за свої… А от слово — прошу тебе. Знаю, щось там пишеш чи написав, то я вже прошу: скажи».

Я почав реготати. Сміявся радісно, з якоюсь зловтіхою: таки непоступливого Івана Михайловича «заарканили» на всенародне замилування. А казав: «Ні в якому разі! Ніяких ювілейних вечорів із їхніми квітопідношеннями та гіпертрофованими гірляндами епітетів, порівнянь…». І от тобі маєш! Я уявив, як Іван Михайлович у новенькому костюмі, який йому справила дружина Марта спеціально до 75-річчя, стоїть величаво на сцені, а до ніг ювіляра лягають пишні букети квітів, виступаючі захлинаються від емоцій та натхнення, оспівуючи творчі та наукові подвиги володаря сцени…

Погляд Івана Михайловича проривається крізь запітнілі скельця важких рогових окулярів, які також «зазіхають» на ювілейне відзначення свого майже двадцятилітнього царювання на його носі, та бачить безкінечну вервечку охочих до величального слова, а в кожного під пахвою вітальний адрес, як правило віршований, букети закривають обличчя віншальників — а раптом із Міністерства культури чи Секретаріату Президента України, попробуй не вислухай… Приречений на 3—4-годинне «мордування» ласкавим словом Іван Дзюба поволі починає ненавидіти себе, ювілеї, владу… І тоді, можливо, йому згадаються слова літературознавця Леоніда Новиченка, які він почув 2 березня 1972 р., коли президія правління Спілки письменників України розглядала його персональну справу: «Невже ви не розумієте, що всі ваші виступи грають якраз проти радянської влади, політики КПРС? Ви, Іване Михайловичу, тягнете за собою такий «хвіст», що робиться страшно. Ви стали «генералом» цієї розсіяної, на щастя, «армії». Не вдалося КДБ під «мудрим» керівництвом Компартії розсіяти велику армію прихильників та однодумців одного з чільних шістдесятників. Він справді був своєрідним генералом армії національно свідомих вчителів, студентів, науковців, робітників, селян… Їх було дуже багато, тих, хто повірив після розвінчання культу Сталіна, після промови М. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС у можливу демократизацію суспільства та національне оздоровлення України. Іван Дзюба намагався переконати аргументовано, на основі наукового аналізу, фактами довести доцільність реформування політичної системи. Натомість на нього чекала інша реакція.

Я подумав, що серед цього пишноепітетного словокипіння будуть і цікаві спогади про жахливе «розпинання» автора унікального дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яке Іван Дзюба написав у вересні — грудні 1965 року. Скажімо, хто сьогодні згадує про письменника Івана Ле, який закликав тоді: «Ми, письменницька організація України, мусимо з усією рішучістю сказати, що дії І. Дзюби несумісні з радянською ідеологією і несумісні з нашою радянською дійсністю. Давайте приступимо до ліквідації цього».

Івана Дзюбу почали «ліквідовувати» ще раніше. Вже тоді, в 1965 р., коли він виступив проти політичних репресій під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Звільнили з роботи у журналі «Вітчизна», потім у видавництві «Молодь». Якось удалося влаштуватися літредактором, по суті — коректором, в «Український біохімічний журнал», але ненадовго. Пішла по Україні в машинописних копіях його праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?», автор не криється — у грудні 1965 року посилає і до ЦК КПРС (Шелесту П.Ю.), і в Раду Міністрів Української РСР (Щербицькому В.В. — кандидатові в члени Президії ЦК КПРС), а в супровідному листі наводить численні факти репресій, спочатку моральних, а згодом і фізичних, прізвища заарештованих, звільнених із роботи — розкриває картину «невсипущих, безжалісних і безглуздих переслідувань національно-культурного життя…».

За ці «сигнали» про відхилення і спотворення «ленінської національної політики» Івана Дзюбу мордують півтора року в підвалах КДБ на вул. Володимирській. Відкривається в нього «нажитий» ще на студентських харчах у Донецьку туберкульоз, а тут ще додається гіпертонія… Все одно КДБ намагалося «витворити» під його керівництвом антирадянську націоналістичну організацію, навіть програму для неї написали, яку Іван Дзюба спростовує на 90 сторінках…

Навряд чи хтось із колишніх працівників КДБ Української РСР прийде на це ювілейне велелюддя, але Іван Михайлович, певен, добрим словом згадує одного молодого лейтенанта (чи капітана?), який так людяно поставився до нього...

Потім буде вісім років роботи на авіазаводі в Києві, майже повна ізоляція, щоденна важка праця над випусками заводської малотиражки… А він у недільні дні «коптить» у бібліотеках, почитуючи гори журналів, наукових праць, художніх творів… І все з літератур народів СРСР, бо про українську літературу йому не дозволено писати. Вірніше, друкувати. Згодом з’являться дослідження з вірменської, литовської, білоруської, кабардинської, інгуської, якутської, мансі, нанайської літератур… Виходять монографії «Грані кристала», «На пульсі доби», «Стефан Зорян в історії вірменської літератури», «Автографи відродження», «Садрідін Айні»…

Я подумав: про цей драматичний період життя і переживань Івана Дзюби говоритимуть мало. Хіба що про Дзюбу-шістдесятника — гарячого, полемічного, безкомпромісного критика, на виступи якого збігалися і ті, хто ним захоплювався, і ті, хто його боявся і не любив. Радше говоритимуть про Дзюбу-міністра, який розпочав реформування державної культурної політики і вніс у цю бюрократичну сферу людську теплоту, мораль і духовність. Обов’язково не оминуть його книжечку «Застукали сердешну волю…» (Шевченків «Кавказ» на тлі непроминального минулого)», в якій він підняв гордий, чесний голос на захист непокірної Чечні.

Не певен, що буде в когось змога сказати про велике наукове досягнення академіка НАН України Івана Дзюби — його фундаментальне дослідження «Тарас Шевченко» (2005 р.). Такого комплексного осягнення долі — життєвої і творчої — Шевченка ми ще не мали.

Певен, що згадають й іншу дуже цікаву, із біографічними проекціями на сприйняття Сталіна і тієї «культової доби», працю «Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна». Якби я прорвався на сцену, але в цьому ювілейному шаленстві брати участі не буду — відпустка, то сказав би кілька захоплених фраз про Дзюбині «Спогади і роздуми на фінішній прямій». Той, хто їх не читав, а журнал «Київ» подає продовження — страшенно цікаво(!), не зрозуміє Івана Дзюбу. Яке багатство дитячих вражень, яка мовна самохарактеристика українського донецького люду — образна, словотвірна, соціально характеристична, яка власна школа самонавчання, самопізнання в Івана Дзюби…

Я уявив: вже за північ, ювілейна стихія вихлюпується за межі терпіння Івана Михайловича, а потік припадаючих до Дзюби із квітами та промовами не міліє… Котиться хвиля за хвилею всенародна любов — і всі бажають досягти століття, нових творчих звершень, а ще не всі артисти виступили, земляки ще не доїхали — треба дочекатися, адже коровай спекли, рушник вишили, діти вивчили напам’ять кілька «Дзюбізмів»…

Я продовжую сміятися, слухаючи Івана Михайловича, який умовляє по телефону виступити з доповіддю на його ювілеї, і раптом замовкаю, розчарований. Бо чую: «Бач, Жулинський, не тільки ти можеш розігрувати. І я тебе розіграв. Повірив? Отож. А «кіна не буде». Не буде ніякого ювілейного вечора. Не радій!».

А я таки радію. Що ж, хай і не буде цього всенародного пошанування Героя України, академіка НАН України Івана Дзюби. Він має право на вибір. Зате є в України цей незаперечний моральний авторитет, рішучий противник похвал та ідеалізації, чільний представник української духовної, інтелектуальної еліти. З роси і води Тобі, дорогий Іване Михайловичу, на многії творчії літа !