Друге життя

Сьогодні відзначають Всесвітній день людей похилого віку. В Україні він стосується безпосередньо кожного п’ятого. Займаючи 11-те місце у світі за темпами старіння населення, разом із тим ми перебуваємо на 108-му за тривалістю життя. Не доживши до пенсії, в Україні помирають 47% чоловіків, а жінки живуть у середньому 72 роки, тоді як, наприклад, у Японії — всі 82. У різних звітах Мінпраці в графі «соціально незахищені» — здебільшого ті, кому за 60. Вони у 2,5 разу більше хворіють і в 1,5 разу частіше звертаються до лікарів. Причина не лише в тому, що з віком організм починає «капризувати». Лікарі переконані: чималу роль відіграє і психологічний чинник. На жаль, в Україні пенсіонери, як правило, виявляються «за бортом життя». У той час як активна старість — загальновизнана запорука здоров’я та довголіття. І — показник цивілізованості країни, що здатна забезпечити немолодим людям достойне життя. Чи може це зробити Україна? Важко відповісти, якщо піти на пошту, де наші старенькі товпляться в черзі, чекаючи виплат обіцяних підвищень до пенсій. І нарікають, що всі ці підвищення давно вже з’їли зростаючі ціни. Репортажі з цих черг будуть правильні та правдиві. Але нам захотілося мрії, ілюзії, якщо хочете. Розповісти про місце, де нашим стареньким, перед якими ми, здається, в неоплатному боргу, було б добре, де вони можуть прожити «друге» життя. І ми його знайшли...

У цьому будинку — особлива атмосфера. Недарма чиновники, приїжджаючи сюди у свята, люблять повторювати: Будинок ветеран ів сцени імені Н. Ужвій — визначна пам’ятка не лише Пущі-Водиці, а й усієї України. Артистам-пенсіонерам, які тут проживають, із легкістю вдалося відтворити дух театральних лаштунків. Практично в кожній кімнаті висять афіші. Фотографії «у ролі», портрети творчих наставників і навіть часом реквізит допомагає артистам, за їхніми словами, досі відчувати свою причетність до великого мистецтва.

Пенсіонерам тут подобається. Понад половина мешканців Будинку ветеранів сцени мають повноцінні та нерідко заможні сім’ї. «Алеж вдома вранці не виспіваєшся, та й увечері навряд чи вдасться виконати арію Аїди», — зі сміхом розповідає колишня солістка Київської філармонії Євгенія Якубович. У свої 80 вона із задоволенням демонструє чудово збережене сопрано. Задовго до концертів, які на святах у Будинку ветеранів — щось на зразок довгожданого «десерту», Євгенія Львівна починає репетирувати. «Хтось перед сном молитву читає, а я, уявіть собі, репертуар повторюю. Тексти починаю забувати», — нарікає співачка.

До речі, Євгенія Львівна якраз із тих, кому виділили кімнату в Будинку ветеранів на її власне бажання. Ще давно, приїхавши сюди з концертом, вона зрозуміла, що тут можлива щаслива старість. Повноцінне триразове харчування (меню узгоджується з геронтологами), безкоштовне та моментальне медичне обслуговування, іноді навіть «виходи у світ» — поїздки в театр, на концерти. Щоправда, керівництво Будинку поставило ветеранам жорстку умову: на прогулянці та в їдальні необхідно обов’язково бути «при параді». Але колишнім артистам, попри статечний вік, це аж ніяк не важко. Навпаки, вони не розуміють, як може бути інакше. Наприклад, Євгенія Якубович розповідає, що косметичні маски для обличчя для неї — традиційна процедура. А не підфарбувавши губи й не одягши прикраси, на її переконання, просто непристойно показуватися на очі.

Справді, бадьорість духу й енергійність — саме те, що відрізняє ветеранів цього Будинку від мешканців подібних «змішаних» закладів. Артисти розуміють, що їм просто пощастило. 28 житлових кімнат, які є в наявності, а відповідно й місць, зрозуміло, не можуть вмістити всіх працівників сцени, які вийшли на пенсію. Деякі розповідають, що сьогодні їхні колишні колеги, зневірившись у можливості прожити на пенсію, намагаються підробляти. Переважно в підземних переходах. Адже будинків культури та відомчих клубів, де художній самодіяльності був би потрібен професіональний керівник, давно вже немає.

Насправді, складно вижити нині й Будинку ветеранів сцени. Є, звісно, бюджетне фінансування; крім того, більша частина пенсії артистів також іде до «фонду закладу» Але, як признається його керівництво, грошей вистачає виключно на харчування, одяг і ліки. А якщо перегоріла лампочка — дебет із кредитом уже не сходиться. А про серйозні поломки, бензин і форс-мажорні обставини й зовсім промовчимо. А що стосується підтримки Будинку ветеранів сцени людьми зі сторони, то постійністю вирізняється лише молодь одного з релігійних об’єднань. Коли вони приходять — це стає для артистів справжнім святом. Із ними гуляють парком, іноді читають уголос книжки, розповідають смішні життєві історії. Колишня актриса Ужгородського драматичного театру Галина Ратмирова з радістю розповіла, що серед їхніх помічників зіграли вже друге весілля. А вона, побачивши майбутніх молодят, одразу ж зрозуміла, що все закінчиться РАГСом.

Не можна сказати, що пенсіонери тут відчувають дефіцит уваги, і єдина їхня відрада — споглядати чужі пристрасті. Наприклад, до Галини Ратмирової постійно приїжджають у гості її колишні колеги. «Адже на сцені я була 50 років і 8 місяців», — сміється вона. Напевно, саме тому їй досі сниться театр. А історії про те, як під час серйозного монологу її раптом розібрав сміх, або як вона випадково з-за лаштунків підказала актору неправильний текст, Галина Михайлівна може розповідати нескінченно. Але найяскравіші спогади пов’язані з воєнними та післявоєнними роками. Роз’їзди у фронтовій бригаді, вистава, яку можна було зіграти, лише розставивши вздовж сцени лампи...

Згадувати любить і найстаріший мешканець Будинку ветеранів, 101-річний Антон Штепа. Досі без окулярів він зачитує найяскравіші, на його думку, фрази з книжки «Нещасний щасливець». Вона, звісно ж, про нього — заслуженого майстра народної творчості. Щоправда, Антон Гнатович нарікає, що до неї не ввійшла формула довголіття, яку він для себе вивів. А вона досить-таки проста: жити на землі плюс займатися улюбленою справою. «Улюблених справ» у майстра за всі ці роки нагромадилося більше ніж досить. Насамперед різьблення по дереву. Апогеєм стало виготовлення цілих композицій — із життя села, наприклад, або за мотивами творів українських класиків. До композицій були музичні інструменти (Антона Штепу називали колись навіть чернігівським Страдиварі — так звучали його скрипки), люльки, полиці, кухонне начиння. А почалося все, розповідає Антон Гнатович, із дерев’яного самоката, який він виготував у 9 років. Щоправда, за нього майбутньому майстру дісталося від батька — той вважав, що його синові треба не на самокаті їздити, а корів пасти.

Утім, Антон Штепа не дуже пишається своїми композиціями. Поміж дiлом згадує про те, що в Бельгії, в храмі, де зберігається виготовлена ним ікона, досі моляться за його здоров’я. Гордість майстра — це парова машина, зробити яку він пообіцяв батькові в 12-річному віці. Тепер машина стоїть у кімнаті Антона Гнатовича, у Будинку ветеранів сцени. У його планах — презентувати свою працю широкій громадськості. А ще в свої 101 майстер подумує про те, щоб вступити до лав українського козацтва...