Дурощі й сором
Отже, ганебні речі тривають. За заспівану в непотрібний час, в непотрібному місці непотрібного змісту пісню трьох молодих жінок ще на місяць — четвертий! — кинуто за ѓрати. До суду. Як суспільно небезпечних персон, здатних «продовжити займатися своєю злочинною діяльністю». Тобто співати пісень. Середньовіччя та й годі.
Але не розвиватиму політичної та моральнуої оцінки того, що відбувається. Як завжди, про своє — нудне, суто юридичне.
Дівчата з Pussy Riot вдерлися в храм, вилізли на амвон, поспівали, чим здивували й налякали нечисленних вірян, які там перебували. І майже одразу ж звідти були виставлені. Таке хамство не вітається не лише правилами пристойності, але й законом.
Тут, як висловлюємося ми, юристи, конкурують дві норми Адміністративного кодексу — 5.26 і 20.1. Як на мене, прийнятніша перша — «Образа релігійних почуттів громадян або осквернення шанованих ними предметів, знаків та емблем світоглядної символіки». «Дрібне хуліганство» менш підходить: панк-молебень не мав на меті порушення громадського порядку.
Я про ці нудні речі до того, що вони саме і є законністю — застосовувати ту норму, яка діяння прямо передбачає. Про всю цю азбуку права я мав змогу повідати всій країні та її околицям, добре, що нагода випала: покликали на передачу до Малахова.
Але на той час співункам вже шили кримінал. А кримінал виходить, якщо довести розпалювання релігійної ненависті чи ворожнечі. З таким мотивом бери вище: це не просто образа почуттів віруючих, а спроба створити конфлікти між представниками християнства загалом чи православ’я як одного з його напрямів і людьми інших світоглядів.
А як ти таке доведеш, якщо в пісні жодного слова проти релігії немає? Персоналії — несприйняття Путіна як президента, образа (так-так, хоч як прикро, пряма!) Патріарха Кирила — є. А нападок на віру — жодних.
Але замовлення отримане. Ось лишень від якого владного недоумка — не знаю. Упевнений, не від самого чи самих, вищепойменованих.
І ось тут, певне, головне, заради чого «заступив на пост». Намагаючись штучно створити мотив релігійної ненависті, слідство ховає обвинувачення, демонструє його абсурдність. Відхідну виконано у формі звернення до експертів-лігвистів, аби вони роз’яснили, що там наспівали «пуссики».
Вдумайтеся, православні, мусульмани та інші: Толоконникову і співтоваришок звинувачують у тому, що вони прагнули розпалити ненависть до християнства в широкого невизначеного кола осіб: читачів преси, користувачів Інтернету. А слідчі заявляють: без допомоги фахівців-лінгвістів ми, юристи з вищою освітою, не в змозі зрозуміти вмісту наспіваного. Але тоді текст пісні тим більш незрозумілий масі людей! Не стомлених, за висловлюванням Михайла Зощенка, вищою освітою.
На жаль, усе це нам уже знайоме. Навіть маразм наших «правоохоронців». Цей простий аргумент спав мені на думку 15 років тому, коли я захищав від звинувачень у розпалюванні Валерію Новодворську.
Засмучена тим, що населення наше виявилося в масі своїй неліберальним і проголосувало на виборах до Держдуми 1993 року не за Гайдаря та його команду, а за Зюганова та Жириновського з їхніми ватагами, Лера написала статтю «Росія №6». Був там поміж іншого і такий текст: «Нас створив Іван Грозний. Як він запріг, так ми й поїхали. І їдемо й досі. Іван IV був психом, але не в медичному плані, а в політичному. Періоди запійних, диких, нелюдських жорстоких репресій, витончених страт і тортур перемежовувалися в нього з періодами зневіри. Він створив нас із маятником маніякально-депресивного психозу усередині, що став років через 100 вже національним характером».
І уявіть собі, цей текст, який навіть не публіцистика, а суто література, був кваліфікований як розпалювання ненависті до російського народу! І Новодворську посадили на лаву підсудних. Не збентежило те, що вона росіянка, й отже, розпалювала ненависть до себе самої.
Обвинувачення теж тоді залучило на допомогу двох так званих експертів «у штатському». І не без задоволення згадую їхній жалюгідний вигляд на судових засіданнях: вони ніяк не могли обѓрунтувати, які такі спеціальні знання застосовували.
Відтоді це колись «ноу-хау» з успіхом не раз застосовував у справах про «розпалювання», наклеп, дифамації — востаннє у справі голови «Меморіалу» Олега Орлова. Озброїв ним колег. Переконаний, вони вщент розіб’ють ганебне, а головне, безглузде обвинувачення.
Утім, з’явилися проблиски розсудливості. Зокрема, спокійна й не без уїдливості реакція РПЦ на присудження Патріархові «Срібної Калоші» в номінації «Чуровські дива як скомороство».
«Правоохоронці», що зневажають закон, прогинаються під владою чи громадською думкою, — що геть негоже — цілком скидалися б на юристів-скоморохів, якби не калічили долі людей.
