Джаз як категорія свободи

У нас у редакції побував легендарний музикант, майстер фолк-етнік-джазу. У Києві Енвер Ізмайлов брав участь у презентації мультимедійного компакт-диску «Кримські татари: нащадки древніх культур». Його випустила громадська організація «Співдружність» за допомогою «Фонду з питань збереження культури» при Посольстві США. У цій роботі взяли участь експерти з України, Франції, Німеччини, Америки, Катару і Японії. Диск містить величезний пласт інформації про історію і культуру кримських татар. У ньому цікаві фото-, відео- і аудіоматеріал, що дозволяє познайомитися з багатовіковими традиціями та обрядами цього народу, а також дізнатися, як сьогодні живуть на півострові кримські татари, що повернулися на землю своїх предків після сталінської депортації. У CD включені композиції одного з найяскравіших представників фолк-джазу Енвера Ізмайлова, майстра теппінгу (гри двома руками), чий віртуозний виступ прикрасив концерт-презентацію. Ми скористалися візитом знаменитого сімферопольського гітариста до Києва і запросили його до себе в редакцію. Незважаючи на зірковий статус, музикант виявився дуже комунікабельною людиною, розповівши багато цікавого про своє життя і творчість.

Але перед цим, припускаючи, що цей матеріал вийде 4 липня, у День Незалежності США, і готуючи опитування наших експертів про американські цінності, які б нам варто було взяти на озброєння, ми запитали у Енвера про його особисту шкалу цінностей. «Свобода, професіоналізм, здоров’я свої близьких, друзі і патріотизм. От саме останньому нам і варто повчитися в Америки», — не замислюючись відповів гість. Ця відповідь цілком може служити епіграфом до нашої бесіди.

БУДІВНИЦТВО, ФАГОТ І ГІТАРА

— Я народився у Фергані в сім’ї робітників, і те, що став музикантом, можна назвати дивовижним зигзагом долі, — згадує Енвер Ізмайлов. — Жили ми дуже скромно: ні програвача, ні телевізора не мали. Музику я слухав тільки по радіо, віддаючи перевагу популярним пісням і року. Якось (я був 14-літнім підлітком) молодший брат батька приніс семиструнну гітару. Мені показали кілька акордів. Звук притягував, немов магніт. Хоч інструмент був допотопний, а струни товсті, як у контрабаса. Щоб їх придавити, потрібно було немало сил прикласти, — тоді з’являвся якийсь звук. Я вчився грати самостійно, змагаючись з хлопцями у дворі, у кого краще вийде, підбираючи мелодії на слух. Про професію музиканта і не мріяв. Батько у мене тесля. Він хотів, щоб я продовжив його справу. Оскільки особливого азарту до столярної справи я не виявляв, дядько запропонував піти повчитися до ПТУ на газозварника. До речі, у мене четвертий розряд. Довелося попрацювати і на будівництві. Попереду маячила армія. Від військкомату послали на курси водіїв, що надалі пригодилося, коли я проходив військову службу на Далекому Сході. Повинен признатися, перспектива стати будівельником або шофером мене зовсім не радувала. Тітка допомогла переконати батьків, щоб я вступав до музичного училища. Педагогів по гітарі не виявилося, і я вирішив: гаразд, гратиму на домбрі. Інструмент «споріднений» гітарі, має чотири струни. Головне — стану професійним музикантом, вивчу ноти. Але, на мою біду, клас домбри того року закрили, і мені запропонували вчитися грати на народному узбецькому інструменті — рубабі. Я засмутився, вирішив забрати документи. Стримав мене від цього кроку Сергій Степанович Гаврилов (колишній військовий диригент, викладав в училищі на кафедрі духових інструментів). Підказав, що у них є вакансії, запропонувавши на вибір: тубу, тромбон або фагот. На тубу мене не взяли, оскільки екзаменатор забракував із «технічних» причин — хлопець губи має тонкі. На тромбон уже взяли студента, і я почав вчитися грати на фаготі. Подумав — отримаю «корочку» про освіту, а далі життя покаже, чим буду займатися. Навчання тривало недовго. Мене призвали в армію. Я, хлопець із сонячного Узбекистану, опинився в суворому краї — на Далекому Сході. Була у нас і дідiвщина, але, звичайно, не в такій страшній мірі, як нині. Потрапив до саперного полку. Музикою займався у вільний час, але це відбувалося досить рідко. В армійських буднях пройшов рік. Якось до нас у частину приїхав із концертом Ансамбль пісні і танцю Червонопрапорного Далекосхідного округу. Я чергував у їдальні, побачив хлопців, розпитав їх про службу. Сказав, що умію грати на гітарі. Показав свої можливості, але коли майор дізнався, що мені залишилося служити 10 місяців, відмовився брати в їхній колектив. Тут я видаю головний «козир» — кажу, що ще на фаготі умію грати. Наплів, що читаю ноти з аркуша, маю власний інструмент. Це спрацювало.

Щоправда, в оркестр я потрапив із пригодою. Річ у тому, що, виїжджаючи, влаштував прощальну вечерю для однополчан, яка закінчилася бійкою... Мене відправили на «губу». Командир розсердився: «Ніякої філармонії!» Допоміг начальник штабу, замінивши покарання (10 діб арешту) на легше: я цілий день і ніч копав ями під стовпи. Завдання виконав і був відряджений до ансамблю. Приїхав в оркестр. А фагота у мене-то немає. Допомогли батьки. Вислали підручник і гроші (700 рублів — величезна сума на ті часи), щоб я купив інструмент. Адже в училищі я провчився всього один курс, а не три, як сказав майору. За час служби багато що забув, хоча, якщо бути чесним, не так багато і знав. Хлопці-оркестранти мене прикрили. Тиждень наполегливо займався і екзамен склав. Розпочалося моє військово-музичне життя. Ансамбль базувався в Хабаровську, а виступали ми по всьому колишньому СРСР. Це була серйозна школа, і довчитися в училище я повернувся вже вмілим музикантом. Після його закінчення їздив на конкурси, виступав у різних ВІА, отримував призи, але це була все одно самодіяльність. Забава. Заробляти гроші доводилося в ресторанах. Іноді запрошували грати на весіллях...

На гітарі я багато експериментував і одного разу вигадав зробити другий гриф. Запрошував друзів послухати, як звучить. Адже коли багато граєш, то до звуку призвичаюєшся, і треба, щоб хтось почув «свіжим вухом». Гарну техніку я показував і на звичайній гітарі. Мені зовсiм не важко було виконати «Політ джмеля» Римського-Корсакова. До речі, на одній із перших своїх платівок записав цей твір. Я виступав у ферганській групі «Сато», на саксофоні та на флейті в ній грав Наркет Рамазанов, із яким я співробітничаю досі в нашому тріо «Мінарет» (на перкусії виступає Рустем Барі). Вже тоді ми грали фолк-джаз. Ми виконували не тільки узбецьку і татарську музику, а й власні композиції. Давали концерти в будинках культури, їздили на фестивалі, але ні до якої філармонії не належали. Нам пощастило: в 1976— 1980 рр. у Фергані проходили міжнародні джазові фестивалі. Там виступали відомі музиканти з усього СРСР і зарубіжжя. Немало було критиків. Нас помітили, з’явилися публікації про групу...

«У КРИМУ Я РОЗПОЧАВ ФАКТИЧНО З НУЛЯ»

— Наша сім’я не уникла депортації. 18 травня 1944 року — фатальний день для кримських татар. Моїх батьків вивезли з рідного села, коли вони були ще підлітками. З цього моменту почався інший відлік часу. В однин момент цілий народ став ізгоєм, ворогом. Багато злигоднів і горя їм довелося пережити. Про той страшний період у нас вдома при дітях старалися не говорити, боячись накликати на нас біду. Але я завжди знав, звідки наш рід і якого я роду-племені. Вдома у нас говорили татарською мовою, а до дитячого садка і школи я ходив російських.

На батьківщину повернувся вже дорослим чоловіком. Це сталося в 1989 році. Приїхав на абсолютно голе місце. Річ у тому, що у Фергані в той час розпочалася міжетнічна різанина. Нашій сім’ї довелося виїжджати без підготовки. Тепер, озираючись назад, я розумію, що то була провокація, але страшна ситуація підштовхнула до дії. У мене вже була сім’я: дружина, маленькі дочки. Всі сусіди (неузбеки) тікали від гріха подалі, куди очі бачили, зриваючись із роками насиджених місць. Хтозна, якби не ті страшні події, то, може, так і залишилися жити у Фергані? Коли постало питання: куди їхати, я вирішив — на батьківщину. Кілька разів приїжджав до Криму, шукав кінці, де знайти роботу, житло, але нічого не виходило. На півострові сильно піднялися ціни на житло. Дешевий будинок можна було купити тільки в якійсь глушині, а я музикант, і мені треба було бути ближче до міста, цивілізації. В одному із сіл біля Джанкоя дізнався, що продається половина будинку. Поки оформляли купчу, виявилося, що операція неправильно оформлена, і я опинився біля розбитого корита. Довелося зіткнутися і з бюрократичною тяганиною. Для чиновників я людина невідома. Джазом вони не захоплювалися. Хоч на той момент уже записав кілька платівок. Вони вийшли на фірмі «Мелодія», а за рейтингом джазових музикантів я перебував на п’ятій позиції. Бюрократи вимагали хабарів, а грошей не було... Але несподівано фортуна все ж мені посміхнулася. В одному з колгоспів був потрібен викладач музики в клубі і йому давали службову квартиру. Мені довелося фактично все починати з нуля. На хліб заробляв як педагог, займався з дитячим ансамблем. А у вільний час почав готувати сольну програму. Татари мене мало знали, адже наш народ був розкиданий по всьому колишньому Радянському Союзу. Навіть після повернення в Крим у всіх виявився різний менталітет, пов’язаний з тими місцями, де вони жили раніше. Притирались важко. Мій перший виступ на півострові відбувся в рамках заходів, присвячених пам’яті Ісмаїла Гаспрінського — відомого кримського просвітника. Ця акція проходила під егідою ЮНЕСКО. Мій сольний проект викликав захоплення і шок. Такої музики публіка раніше не чула. Концерт отримав величезний резонанс і в ЗМІ. А один старий чоловік підійшов після виступу і, плескаючи по плечу, по-батьківськи порадив: «Ти молодець, тобі на весіллях треба грати». В його вустах це була найвища похвала.

«Я САМ СОБІ МЕНЕДЖЕР»

— В 1991 році мене запросили виступити в Прибалтиці. Планувалося, що виступ пройде в одному відділенні, але організатори, бачачи, як захоплено приймають програму слухачі, запропонували зіграти ще три концерти. Після Талліннського фестивалю, на якому були музикознавці з різних країн, у мене з’явилося багато шанувальників. Запросили на гастролі у Фінляндію і Німеччину.

Курйозним вважаю свій перший виступ за кордоном. Я дуже хвилювався. Це була капіталістична країна — Фінляндія. Концерт збiгся із моїм днем народження. Я фантазував, як мене слухатимуть меломани, але реальність виявилася зовсім не такою, як мріялося. Виступав у маленькому джаз- клубі. Народ сидить, їсть, п’є і музику слухає. А другий концерт пройшов взагалі під супермаркетом... Поставили підсилювач і кажуть: «Грай». Акустика жахлива. А головне — слухачів немає. Покупці уваги не звертають. За контрактом я зобов’язаний грати 50 хвилин. Робити нічого. Беру інструмент. Заплющив очі та граю. Незабаром із незадоволеним виглядом підбігла директриса. Перекладача поблизу немає, і я не міг зрозуміти, що вона від мене хоче. Виявилося, просила приглушити звук. Ось попав! Настрій паршивий. Заспокоював себе думкою, що за кордоном музиканти часто грають у кафе, на вулицях і не вважають це соромом. Я зумів «скрутити» своє самолюбство, але нині на подібні концерти вже ні за що не погоджуся. Отримав урок на все життя: треба вникати в усі деталі. Інакше можна уклепатися в клопiт. Сьогодні мене добре знають у Європі, і я граю для тих, хто дійсно любить джаз. Менеджера у мене немає, тому доводиться самому домовлятися про концерти. Багато хто шле іменні запрошення. Дехто познайомився через Інтернет, хоч я сам його ще не освоїв. Навіть комп’ютера вдома не маю. Обговорюю всі організаційні питання, щоб потім не було «сюрпризів». Хоч, буває, безкоштовно граю, якщо вважаю, що це потрібно для справи, або коли друзі просять. Але постійно добродійністю не можу займатися: у мене сім’я, діти, внуки.

Я ніколи не халтурю на концертах. Викладаюся сповна. Хотілося б побільше виступати в Україні, але пропозицій значно більше з-за кордону. Сьогодні займатися в нашій країні концертною діяльністю важко, обов’язково потрібні спонсори.

Зараз працюю над новим сольним альбомом. У своєму арсеналі маю дев’ять гітар. В основному вони із секонд-хенда — недорогі інструменти. Чотири гітари зроблено на замовлення. Дві мені подарували друзі. Я не можу сказати, що у мене є один улюблений інструмент. Залежно від того, якого звуку хочу досягти, ту гітару і беру. У кожної свій «голос».

Одну із програм зробив разом зі старшою дочкою. Але поки що Ліньє припинила виступи, народила внука. Хочу зауважити, що дочка — цілеспрямована людина, і за характером багато в чому на мене схожа. У неї прекрасний голос, вона грає на фортепіано. Нині закінчує четвертий курс Інституту іноземних мов, чудово володіє англійською і німецькою. У майбутньому ми разом із Ліньє хочемо записати пісні «Beatles». Думаю, що це буде цікаво, коли хіт славетної ліверпульської четвірки заспіває жінка. Моя молодша дочка не музикант, хоча володіє прекрасним слухом. Два роки тому вийшла заміж, народила внука. Я двічі дід. Моїм карапузам одному місяць, другому — три.

«У НАРОДНІЙ МУЗИЦІ ЧЕРПАЮ ІДЕЇ»

— Мене радує, що в нашій країні джазова музика набирає темп, розширюється армія її шанувальників. Не тільки у Києві, Одесі, Донецьку проходить багато концертів, а й в інших містах. Сьогодні джазовою столицею в Україні можна назвати Одесу. А в світі — це, звичайно ж, Нью- Йорк, батьківщина джазу. Виступаючи за кордоном, я себе відчуваю представником України. Хоч бувають казуси, і мене називають узбецьким музикантом, але це, мабуть, пов’язано з тим, що я народився у Фергані.

Себе вважаю щасливчиком, оскільки мова музики не вимагає перекладу в будь-якій країні і зрозуміла для будь-якої аудиторії. Гітара володіє дивовижною властивістю, і на ній можна виконувати найрізноманітніші мелодії. А при певній вправності можна імітувати навіть кілька інструментів. У народній музиці я черпаю цікаві ідеї. Наприклад, композиція «Східний фанк» заснована на татарській народній пісні «Кохана». Взагалі-то вона сумна, але я її зробив більш динамічною, в сучасному стилі. «Танець хустки» традиційно виконується на наших весіллях. У ньому змагаються ті, хто зможе не торкаючись руками, дістати хустку, що лежить на підлозі. Мелодія ритмічна, запальна. А в драматичний момент, коли танцюрист готовий узяти хустку, музика стає повільною, і якщо йому вдається її підняти, то звучить барабанний дріб. І знову починається швидкий танець. За звичаєм, на хустку кидаються гроші, а молоді люди повинні показати, наскільки вони гнучкі та молодецькі. Іноді танцюристи торгуються, просять, щоб кинули грошей більше. Деякі спритні навіть ухитряються загорнути хустку, а потім її підняти.

У татарській музиці дуже популярні ритми «Хайтарма пастухів». Її можна порівняти з бразильською «Басановою». Розмір незвичний, складний на 7/16, використовуються також ритми 9/8, 11/8, 13/8. У ритмічному плані ці мелодії нагадують балканські. Я прагну на гітарі показати різні можливості інструмента. Наприклад, зробив більш мобільний дизайн, зручний для гастролей, — двогрифна і тригрифна гітари. Стараюся знайти в інструменті цікаві тембри звуку, при цьому не користуючись компресорами та синтезаторами.

Крім «Мінарету», виступаю з різними колективами. Я з теплотою згадую проект «Ультрамарин». Записував його у Франкфурті два роки тому разом із болгарськими музикантами. Наприклад, із друзями-джазистами організував міжнародне «Чорноморське тріо». У його складі угорець, болгарин і я — кримський татарин. Є у мене проект із тріо «Блек сі — до» і з «Блек сі оркестром». До речі, останній проект досить цікавий, ми зібрали музикантів із різних країн: Туреччини, Болгарії, Румунії, Росії, Грузії, Молдови, Греції, України. Вже записано альбом. На мій погляд, він вийшов цікавим. Шкода, рідко збираємося. Гастролюємо разом нечасто. У кожного свої плани, і не завжди вони збiгаються. Найближчим часом виступлю на джазовому фестивалі у Феодосії.

КІНОДЕБЮТ

— Нещодавно надійшла пропозиція написати музику до французького фільму «Амазон — forever». Продюсує картину бізнесмен Володимир Виноградов. Ми з ним познайомилися після передачі «Антропологія», яку вів Дібров. Володя побачив програму з моєю участю. Йому сподобалося, він запропонував співпрацю. Я чесно признався, що ніколи раніше не писав музику до фільмів. Але Виноградов переконав, що колись потрібно починати. Оплатив мені відрядження до Ріо-де- Жанейро, щоб я набрався вражень і заодно виступив на Бразильському фестивалі, справедливо вважаючи, що потрібно розширювати свою аудиторію. Картина «Амазон — forever» — комедія, але підіймає серйозну проблему захисту природи. Розповідає про наслідки екологічних катастроф. Загибель амазонських реліктових лісів подається крізь призму нашої чорнобильської біди — як зловісний образ і попередження людству.