Джерело національної гідності
Знаєте, що таке малорос? Ні? Паршивець, просто кажучи, ні те, ні се. Він, бачите, собі з походження — українець, з виховання — руський, з переконань — неук у всьому, що торкається рідного народу, по вдачі — боягуз, себелюб, раб. От це — малорос. Володимир Винниченко. Роман «Хочу!», 1915 р.
Про важливість історичних знань багато разів було сказано як відомими, так і безіменними мудрецями. «Кожному чоловікові читанє гісторії єсть барзо потребно», — написав мало не чотириста років тому автор «Густинського літопису». І що до цього можна додати? І все ж, коли йдеться про стосунки українців з власною історією, мені найчастіше спадають на пам’ять гіркі роздуми О.Довженка, який у щоденникових записах воєнної пори, а також в «Україні в огні» дорікав своїй нації і владі за байдужість до своїх витоків, вважаючи безпам’ятство одним із факторів тяжких фронтових поразок.
Чи залікували ми старі болячки? Чи позбулися «малоросійських» комплексів? Чи навчилися поважати «преданья старины глубокой» так, як це належить цивілізованій нації? Як би ж то!
Можливо, часу минуло небагато? Ті, хто зустрів незалежність у віці першокласника, лише недавно закінчили школу. А кілька поколінь, які складають основу нинішнього нашого суспільства, історію України в школах і вузах «пропустили». Не зі своєї вини, звичайно. Я був студентом у 1970-ті, і пам’ятаю, що тривалий час історія України була лише розділом у курсі «Історія СРСР». Та й то викладач міг цей розділ «проскочити». Тим паче, що в часи В.Щербицького інтерес до власне національних джерел не заохочувався (м’яко кажучи). Сам його прихід до влади у 1972 р. супроводжувався репресіями щодо української інтелігенції. Зазнавала репресій і українська історія, зокрема козацької доби.
Чи могло все це минути безслідно? В тому числі й для теперішньої політичної еліти України, яка в багатьох випадках теж «проскакувала» школу історичної пам’яті, виховуючись на совєтських міфах, у яких відлунював «Короткий курс ВКП(б)».
Цікаво, скільки годин протримався б на своїй посаді, скажімо, польський віце- прем’єр, з-під руки якого вийшов би проект, подібний до указу про відзначення ювілею Переяславської ради? А от в українців національне самоприниження сходить з рук. Я поважаю історика С.Кульчицького за його позицію з багатьох актуальних питань історії, але в статті цього автора «Три Переяслави» («Дзеркало тижня», 31 серпня 2002 р.) не знаходжу переконливих мотивів на користь офіційного відзначення 350-ліття угоди. Все страшенно амбівалентно. «Переяславської концепції», що покладалася в основу національної політики Кремля щодо України, більше немає», — стверджує С.Кульчицький, — і далі веде мову про «Третій Переяслав», який «присутній у відносинах двох держав — України і Російської Федерації». Може, це про той рефрен, яким зложивають не тільки деякі російські, а й українські політики: «Час Мазепи закінчився, настає час Хмельницького»? І хто сказав, що «Переяслав перестав бути політичним символом»?
С.Кульчицький допускає, що «якби проект указу з’явився на сайті Президента України в Інтернеті і в пресі», то «негативна реакція громадськості перешкодила б його підписанню». Чи не визнано тим самим недоречність указу, філософія якого пов’язана не стільки з аналізом політичної перспективи нації, скільки з банальною політичною кон’юнктурою?
І в істориків теж своя «кон’юнктура», свої виправдання: ось держава виділить «під ювілей» кошти, і ми ТАКЕ напишемо…
Ще одним глумом над національною самоповагою є державне відзначення 85- ліття (?!) від дня народження В.Щербицького, видатного радянського борця з «українським буржуазним націоналізмом». Ініціаторам відзначення варто було б подивитися на цю дату очима Василя Стуса. Або хоч би прочитати дослідження Дмитра Табачника 1992 року «Апостол застою» (журнал «Вітчизна», 1992, №№9—11), де є цікаві посилання на історика Івана Кураса: «За період з 1961 по 1985 роки майже удвічі знизилася рентабельність підприємств. Економіка стала практично несприятливою для нововведень, запровадження досягнень науки і технічного прогресу…» Висновок «саме того» Д.Табачника: «Рахунок між позитивом і негативом у діяльності Щербицького явно не на користь першого…»
Тим часом влада ніяк не відреагувала на 120-річчя від дня народження першого прем’єра УНР і видатного письменника Володимира Винниченка, на 60-ліття Соловецької трагедії, на 130- ліття Великого Українця Євгена Чикаленка… Через два місяці минає 65 років трагедії в урочищі Сандормох, де було розстріляно цвіт української культури — Леся Курбаса, Миколу Куліша, Миколу Зерова, Валер’яна Підмогильного… Чи згадає українська влада про них, чи покладе вінки пам’яті до місця трагічної загибелі тих, без кого і Україна не Україна? Чи, може, бучно вшановуватиме тих, хто їй ближчий — ближчий психологічно, географічно, ідеологічно?..
Інколи здається, що історія нічому не вчить. Але це не так. Вона таки вчить — якщо в цієї вчительки життя НАВЧАЮТЬСЯ. Навчання ж важко уявити без книг, у тім числі — й науково-популярних, таких як «Україна Incognita» в новій серії «Бібліотека газети «День», що тільки-но вчора вийшла друком у видавництві «Факт». А газеті «День» я бажаю на своїх сторінках (в першу чергу «Історія та «Я», «Україна Incognita», «Культура») продовжувати копітку, подвижницьку працю — історія нашого народу не повинна загубитися в каламутних потоках часу. Володимир ПАНЧЕНКО, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук
У третьому тисячолітті, тобто в наш час, формою переживання історії нарешті починає виступати сама історія. Це означає, що на перший план сучасного буття виступає завдання освоєння історії. Його реалізовують у кількох напрямах. По-перше, демографічний вибух, який переживає людство, призводить до того, що, ймовірно, в середині III тисячоліття кількість людей, які актуально живуть, перевищуватиме кількість тих, хто коли-небудь жив на Землі, починаючи з початку цивілізаційного процесу. Це дуже серйозний феномен. Як відомо, римляни на своїх надгробних стелах писали: «Приєднався до більшості». Мертвих завжди було більше, ніж живих, і це було, крім усього іншого, основою пієтету до минулого, до традиції. Перевага, пріоритет більшості живих над усіма померлими може призвести до переоцінки нашого ставлення до минулого, може змінити наш пієтет перед минулим. Тому проблема минулого виявляється дуже важливою, як для осмислення, так і для використання. По-друге, не менш гостро постає проблема майбутнього, тому що людство, як показав Арнольд Тоффлер, переживає «футурошок». Інакше кажучи, наступ майбутнього відбувається з такою швидкістю, що людство не встигає пристосуватися до нього, виникає недовіра до майбутнього, виникає побоювання майбутнього, те, що у всьому світі називають «катастрофічною свідомістю».
І нарешті, третя складова історії — сьогодення. Якщо вимірювати сьогодення життям однієї людини, воно характеризується 600 тисячами годин. Із них 400 тисяч годин людина витрачає на сон, їжу, фізичні вправи... На свідоме життя залишається 200 тисяч годин. Як використати ці 200 тисяч годин, щоб повноцінно жити, повноцінно відчувати сучасність? Ось це і є проблема духовності, це, по суті, і проблема «вагомих для життя» параметрів людини. Таким чином, ми бачимо, що за всіма цими трьома параметрами постають глобальні завдання, і вони в підсумованому, інтегральному вигляді викликають найважливішу проблему III тисячоліття — проблему освоєння історії. Складність та актуальність цього завдання зумовлена і політичними обставинами. Річ у тому, що глобалізацію розвинені країни розуміють як парадигмацію західної цивілізації, тобто приведення до зразкового стану західної цивілізації, тому що це цивілізація науково-технічної революції, а науково- технічна революцiя — це сучасний спосіб виживання. Але ось ця, здавалося б, слушна думка, політично означає наступне — вивести національні економіки, тобто економіки інших країн за державні кордони, кинути ці економіки на світовий ринок. А на світовому ринку перемагає найсильніший. І таким чином, виникає небезпека: той, хто не витримує конкуренції, заганяється в глухий кут історії, з якого він уже ніколи не вибереться; заганяється в своєрідні історичні резервації. Такий процес уже відбувається в деяких країнах Африки. Вони ніколи (!) не виплатять свої борги, ніколи не вийдуть iз боротьби кланових інтересів, із тенет корупції й інших негативних явищ. Вони викинуті iз сучасної історії як діюча сила і, швидше за все, вже не персонажі, а жертви цього історичного розвитку. Це — страшніше ніж колоніалізм.
По суті, йде боротьба за місце в історії. Вперше центром епохи стала проблема залишитися в історії, а не бути викинутим із неї. Тим самим ми починаємо усвідомлювати, що живемо в цій історії, розуміючи це чи не розуміючи, і що можуть і нас викинути з неї. Ось це і є найскладніші проблеми історичних оцінок.
І ще важливішi обставини: ми випускаємо з уваги те, що, кажучи про сьогодення, маємо на увазі не мить «между прошлым и будущим», як співається у відомій пісні. Сучасні психологічні дослідження показали, що у сучасність людина вносить і минуле, і майбутнє. Аналізуючи особисте життя людини, у неї запитують, що ти відносиш у своєму житті до сучасності? Експерименти показали, що чоловіки, як правило, відносять захист дисертації, а жінки — народження дитини, хоч це могло бути в минулому. До теперішнього вносяться аксіологічні, тобто найбільш ціннісні моменти існування. Тому шкідливі спроби протиставлення: ось це — історично минуле, це історично майбутнє, а це — наше сьогодення. Сьогодення не можна протиставляти минулому, тому що минуле входить до теперішнього й освячує його. Минуле для нас — це не те, що пройшло, минуле — це нереалізовані до кінця можливості минулого, які залишилися у нашому часі, і, використовуючи ці можливості, включаючи історичний досвід, ми вступаємо в прямий дієвий зв’язок з минулим, зі своєю історією. Скажімо, ми говоримо про важливість для нас, наприклад, Софії Київської, крім усього іншого, естетичної складової — її орнаменти й досі використовують у виробництві барвистих тканин і т.д.
Я не кажу про ту обставину, що історія — це не те, що минуло, а те, що зберігається. Наприкінці II тисячоліття людство зробило огляд усіх моделей покращання майбутнього, і виявило дефектність усіх цих моделей! Ми прийшли у III тисячоліття з усвідомленням того, що головну цінність, на яку повинні орієнтуватися й політика, й економіка, й життя людини, є архетипні цінності, тобто цінності, перевірені всім досвідом існування людства. А що це за цінності? Це цінності сім’ї (наскрізна архетипна структура всього людства), це парцела (тобто сільське господарство, побудоване на особистій праці, що виявилося особливо стійким і чутливим до науково-технічної революції). Приклад — скандинавські країни. Вони охоче використовують результати науково-технічної революції. Це — нація, яка показала розширені масштаби свого відтворювання з ходом історичного прогресу. Це — в моралі — 10 заповідей, а також тріада: істина, добро, краса, що була присутня в будь-якій історичній епосі й розумілася по-різному, але тематично була присутня завжди. Крім того, нині поширилося цілком помилкове і неправильне уявлення про те, що історія нічому не вчить. Історія нічому не вчить, якщо під нею розуміти історію воєн, але історія — це ж не тільки війни, це й суд над людством, це й шлях його спасiння, це й маніфестація духу, і відтворення сутнісних сил людини в утилітарних контекстах. Тобто історія не зводиться до одних тільки воєн. Історія створює біографії людей. Що це означає? Візьмемо, наприклад, початковий етап людської історії: життя людини не нараховувало понад кілька десятків ролей (ким вона може бути). І вся історія — це розширення ролей. У сучасному суспільстві — близько семи тисяч ролей, можливо, більше. Тому історія, як говорив Цицерон, — це вчитель людського роду. Сергій КРИМСЬКИЙ, професор, доктор філософських наук, головний науковий співробітник Інституту філософії НАН України
