Еміграція дітей — наслідок поразки дорослих

Зазвичай ми радіємо звістці про те, що українські сироти знайшли нових батьків.

Але, якщо ці батьки — іноземці, то досить часто лунають голоси, мовляв, «вивозять» дітей з України. І можна скільки завгодно говорити про юридичні, демографічні, етичні аспекти. Проте, без сумніву, кожний такий випадок є приводом для жорсткої самооцінки влади, а можливо, і нації, з приводу власної спроможності забезпечити гідне майбутнє маленьких українців в Україні. Тим більше, якщо доля дітей за кордоном складається щасливо — звичайно, за них треба тільки радіти. А за державу? Таким «приводом для самооцінки» є лист, який надійшов до редакції електронною поштою.

«Я — американка, нещодавно всиновила трьох чарівних малюків із Сімферополя. Я мати-одиначка й тепер у мене п'ятеро дітей. Я люблю вашу газету тому, що вона дозволяє мені бути в курсі подій, які відбуваються на батьківщині моїх дітей.

Мені б хотілося, щоб з'явилася інформація для американців, бажаючих в Україні всиновити дитину. Із листопада 1998 року я допомогла 14 родинам усиновити дітей незалежно від агентств.

Про мене й моїх дітей ви зможете більше прочитати на моїй веб- сторінці. (адреса: http://www.geocities.com /Hertland/Shores/4447 — Ред.)

Якщо вас зацікавить наша історія, будемо щасливі додати іще щось про сьогоднішнє життя наших українських дітей.

Наперед вдячна, Кеті ХАРРІС.

Кореспондент «Дня» зв'язався з Кеті Харріс електронною поштою.

Історія Кеті може видатись на перший погляд трохи дивною. Американка із Флориди, що вже має двох синів, вирішує удочерити ще одну дитину. При цьому хоче зробити перев'язку труб, після якої, як відомо, жінка вже не може народжувати. Хоча ані лікар, ані колишній чоловік Кеті не були в захваті від такої ідеї, жінка все ж таки наважується на цей крок. А довідавшись, що в її жилах тече українська кров, Кеті вирішує: вона має удочерити маленьку українку.

Перебування Кеті разом із мамою в Україні виглядає як неймовірні пригоди іноземців, незнайомих із реаліями пострадянського життя. Звичайно ж, наші люди не можуть спокійно дивитись, як на їхню землю приїздять багатенькі іноземці, які до того ж не зовсім можуть зорієнтуватися в ситуації: куди їхати, що оформлювати й скільки платити.

За доставку багажа (який, до речі, містив пожертвування для дитячих будинків) з американки взяли $50, за таксі від аеропорту до Києва — $100 (що приблизно вдесятеро дорожче від існуючих цін). Кеті пробувала пручатись, доводячи, що за всі послуги вона сплатила ще своєму флоридському адвокату, за допомогою якої і почався процес усиновлення української дитини. Але — ні. За два дні перебування в Україні американці на непередбачувані розтрати довелося витратити загалом $700...

Сама процедура усиновлення виявилася, втім, і не такою тривалою та заплутаною, як би це могло бути в країні із давніми традиціями бюрократії. Дорогою до будинку сиріт у Сімферополі, де Кеті порадили усиновити дитину, американка, однак, насолодилася іншими принадностями нашого буття — за її словами, у поїзді був неймовірний сморід, будинки в місті подекуди виглядали так, нібито їх було покинуто багато років тому. Це, втім, аж ніяк не уповільнило ходу до заповітної мрії. Побачивши в дитячому будинку дівчинку з досить незвичним для нас іменем Шейла, Кеті вирішила, що саме вона стане її українською донечкою.

Отже, Кеті можна було привітати — вона знайшла, за її власним висловом, «свою українську принцесу», процес усиновлення розпочався. Але історія ще далека до завершення. Американка пригледіла в тому ж сирітському будинку хлопчика Сашка — але вже не для себе, а для своїх друзів, що теж збирались усиновити українську дитину. Врешті-решт в іншої американки приїхати до Сімферополя не вийшло, і Кеті, що була в захваті від Саші, всиновила і його. Це було нелегке рішення — американка планувала стати мамою тільки для ще однієї дитини. Але й батько, і друг, і сини Кеті підтримали її. Хоча фінансово витягти усиновлення двох дітей виявилося складно. Спочатку флоридський адвокат погодилася взяти платню тільки за одну дитину, однак, коли Кеті повернулась до США, вона вимагала виплатити їй ще $4400...

Але й на цьому мати вже чотирьох дітей, яка розлучилась із чоловіком, не заспокоюється. І Кеті, і її мама не могли забути українську дівчинку Зою, побачену ними в тому ж сімферопольському дитячому будинку. Після гіркого досвіду з американським адвокатом Кеті вирішила діяти самостійно. Вона власноруч зробила всю необхідну роботу з документами, в Києві користувалася тільки послугами перекладача. Кеті побоювалася тільки двох речей — по-перше, Зою вже могли удочерити, по-друге, українські власті могли не дозволити матері-одиначці із чотирма дітьми прийняти за дочку ще одну. Але все склалося найкращим чином. Зоя залишалася в дитячому будинку, а процес оформлення документів пройшов навдивовижу швидко й майже без труднощів. Кеті називає свою другу поїздку в Україну скоріше канікулами.

Нині Кеті відчуває себе щасливою. Вона сказала кореспонденту «Дня», що діти є для неї життям, душею — словом, усім. Кеті зазначила, що для неї не є проблемою їх забезпечувати. Вона не мільйонерка, але, належачи до середнього класу, має достатньо грошей. До того ж їй суттєво допомагає друг — з яким вона разом чотири роки і з яким, імовірно, одружиться. Цей чоловік дуже любить всіх її дітей, а вони відповідають йому тим самим. Ось така ідилія у флоридському містечку Крістмес.

Наталя ВІКУЛІНА, «День»

До речі, гучна «справа дітей», котра тривожила уми львів'ян протягом кількох років, завершилася несподіваним результатом: основні звинувачувані були засуджені на невеликі терміни ув'язнення умовно або з відстрочкою виконання вироку. Відійшли в минуле або загубились у судових баталіях промовисті факти, які могли б стати сценарієм не одного вбивчого документального фільму. В запилених томах залишився громадянин Німеччини, який усиновив в Україні спочатку одноруку дівчинку, а потім одноногого хлопчика. Громадськість призабула американську родину, котрій за величезну суму підсунули вмираюче немовля-гідроцефала (повернутий на вітчизну хлопчик через місяць помер). Легендою стала і розповідь про простого американського фермера, що вийшов зустрічати перевіряючих емісарів із України з карабіном у руках. «Забирайтесь геть! — сказав він візитерам. — Вас не цікавило це немовля, коли воно ставало калікою в сиротинці, а тепер я не дозволю, щоб ви мордували мого хлопчика своєю неприродною цікавістю. Не робіть вигляд, що ви порядні люди».

Потім були нові «справи дітей» у Києві й Одесі. І майже завжди з'являлися ті, хто не вірив у людську безкорисливість і альтруїзм. Воістину серед людоїдів вегетаріанець завжди виглядає варваром.

Микола САВЕЛЬЄВ, «День»

ДОВІДКА «Дня»

Після встановленого мораторію на усиновлення дітей 1996 року було прийнято новий закон, згідно з яким ця процедура в обов'язковому порядку має проходити через суд. Також при Міністерстві освіти було створено Центр із усиновлення дітей, який створив банк даних дітей (нині він налічує 11 тисяч осіб) і облік кандидатів у прийомні батьки. Пріоритетне право надається громадянам України, і лише коли заходи з усиновлення сиріт за місцем проживання вичерпуються, дитина може знайти сім'ю за кордоном. З часу прийняття закону було усиновлено 15 тисяч малюків родинами українців і одна тисяча — іноземцями. Діти, що потрапляють за кордон, до 18 років перебувають на консульському обліку в установах МЗС України, повідомили «Дню» в Генпрокуратурі.

Вчинок Кеті Харрис не може не викликати поваги. «День» чекає відгуків читачів з цього приводу (надсилайте їх звичайною або електронною поштою, адреса: socium@day.kiev.ua)