Епізод чи епоха?

Учора, перебуваючи в Мукачево, Президент України Віктор Ющенко в черговий раз звернув увагу на необхідність активізувати роботи з підготовки до проведення фіналу чемпіонату Європи з футболу 2012 року. «Я б хотів послати сигнал стурбованості як у бік українського парламенту, так і у бік українського уряду», — сказав він, коментуючи ситуацію, та розкритикував владу Києва, оскільки у столиці «ще нічого не зроблено, а мова йде про 60 готелів». Три дні тому в Києві Президент на нараді з головами облдержадміністрацій відзначив: «Січень — це останній місяць завершення робіт із планування. Лютий 2008 року — це перший місяць, коли на майданчики завозиться обладнання, починаються будівельні роботи, реконструкція спортивної інфраструктури». При цьому голова держави підкреслив, що поки що не закінчилися навіть дискусії з фінансового забезпечення будівництва та реконструкції об’єктів для Євро-2012. Та що там говорити, навіть щодо зносу наземної частини торговельного центру «Троїцький», що будується біля НСК «Олімпійський», ще немає безапеляційного рішення, і міністр сім’ї, молоді та спорту Юрій Павленко дає з цього питання свої прогнози. Так чи є в цій країні якась влада? І чи розуміє вона, куди буде відкинута Україна, якщо не впорається із завданням підготовки до Євро 2012? А така загроза, незважаючина бурхливу словесну діяльність, явно існує.

Що тут можна порадити уряду? Думається, що в його складі добре б мати відповідального менеджера, бажано в ранзі віце-прем’єра і, прямо скажемо, з винятковими повноваженнями, на якого може бути покладена особиста відповідальність за своєчасну підготовку до чемпіонату. Інакше справа може зав’язнути в дискусіях, міжвідомчих образах і міжусобицях. При цьому Україна може втратити не те щоб імідж, але і своє обличчя та виявитися на периферії навіть не Європи, куди нам буде просто закритий шлях, а на найдальших околицях Євразії... куди не забрідають ні туристи, ні футболісти. І є у проблеми Євро 2012 ще й інша — чисто футбольнаіпостась. Уже якщо нам довірено разом із Польщею провести таке престижне змагання, то ми просто зобов’язані показати Європі та світу ще й спортивну майстерність. Про це йде мова нижче. Але до всього там сказаного хочеться додати ще одну думку. Не можна орієнтуватися виключно на елітних спортсменів, хоч їхню роль у популяризації спорту та країни важко перебільшити. І зараз, і завтра, і постійно потім, якщо ми хочемо бачити в країні здорове молоде покоління та його успіхи на міжнародній арені, треба створювати умови для занять спортом нашим дітям. Треба відродити мережу дитячо-юнацьких шкіл, готувати для них тренерів, платити їм нормальні гроші. Якщо взятися за це вже зараз, то до 2012 року в нас будуть не тільки хлоп’ята, здатні подавати м’ячі за воротами, але й перспективні молоді спортсмени...

Особливість футбольного життя полягає в тому, що воно не дає нікому часу на роздуми. Ні переможцям, аби насолодитися як слід своїм успіхом, ні переможеним, щоб сумувати з приводу поразки. Чи був український футбол переможцем півтора року тому, коли нашу національну збірну у чвертьфіналі Кубка світу вщент із рахунком 3:0 розгромили італійці? Багато хто таки спромігся назвати це величезним досягненням. А коли поразки видаються за перемоги, справжнього прогресу, справжнього поступу вперед годі й очікувати.

Ще восени 2005-го, коли зірки зійшлися щасливо для нашої національної збірної і вона потрапила до числа 32-х учасників світового фіналу, яскраво проглядав сценарій подальших подій. Будь-який виступ у фінальному турнірі був би тоді визнаний успішним, бо ж ми вперше потрапили на такий рівень. За інерцією збірна зразка 2005 року ще котилася б далі, розповідаючи про свої колишні звитяги. Після чого рано чи пізно все стало б на свої місця.

Так воно й сталося. Єдина відмінність від прогнозованого розвитку подій полягала у тому, що влітку 2006 року наші вилетіли із Кубка світу не в одній восьмій, як планувалося, а в одній четвертій фіналу, що дало привід оголосити нас тоді ледь не чемпіонами світу. Про аналіз двох поразок від провідних європейських команд Іспанії та Італії із рахунком 0:4 та 0:3 ніхто й говорити не хотів.

Тим часом доля української збірної, яка потрапила до європейського відбору в одну групу із Італією та Францією, була практично відома заздалегідь. Наша національна команда вперше з 1995 року посіла у групі четверте місце, повернувшись на той рівень, з якого починала колись свій шлях до міжнародного визнання.

Керівники українського футболу мали два основні варіанти подальших дій. Перший варіант — запросити очолити національну команду іменитого іноземця, спокусивши його великою зарплатнею і... безвідповідальністю. Другий варіант — поставити біля керма збірної вітчизняного фахівця, сподіваючись на його знання нашого футболу зсередини.

Вибір, як відомо, впав на другий варіант. Тренером збірної України з футболу призначили тренера молодіжної збірної Олексія Михайличенка, який одразу ж вирушив на зустріч із тренерами команд, які є суперницями України у відборі на кубок світу 2010 року. Вже сьогодні може стати відомий календар офіційних матчів нашої збірної на найближчі два роки.

Ми почали із того, що футбольне життя не зупиняється. Окрім нових змагань, на нас невпинно насувається не такий вже й далекий 2012 рік, коли Україна разом із Польщею прийматиме чемпіонат Європи. Окрім стадіонів та готелів, нам треба буде показати у 2012 році і наш футбол. Дуже не хочеться, аби наша національна збірна відігравала за чотири роки у себе вдома таку ж саму роль, яка цього року випала на долю команд Австрії та Швейцарії, чиї країни приймають Євро- 2008. Найбільш радикально налаштовані уболівальники цих збірних навіть вимагали позбавити ці команди права виступати в європейському фіналі через украй невисокий рівень їхньої гри. Чи далеко ми пішли від Швейцарії та Австрії?

Саме на це запитання вже найближчим часом має відповісти новий штаб національної збірної України. Чи виявиться новий тренер спроможним запропонувати нову систему підготовки національної збірної, чи наша головна команда буде, як і раніше, комплектуватися напівзапасними гравцями трьох провідних українських клубів разом із кількома українцями, які грають за кордоном? Чи залишиться наша національна збірна «придатком до Шевченка», яким вона була останні десять років, чи тренери спробують створити дійсно нову команду, в якої була б своя, притаманна саме українському футболу гра?

На жаль, національна збірна залишається нині чи не єдиним футбольним колективом, де ми можемо побачити потенціал українського футболу. Ніякі гучні заяви, ніякі «ліміти» на іноземців не можуть поки що втримати сверблячки, яка охопила власників українських футбольних клубів. До нас вже котрий рік везуть і везуть посереднього рівня іноземців, які за всі роки подібної практики не допомогли нашому клубному футболу зробити хоча б півкроку вперед.

На щастя, до збірної іноземців поки що заявляти не дозволяють. Тренер національної футбольної команди залишається на сьогодні чи не єдиною фігурою у нашому футболі, яка може й зобов’язана захистити саме український футбол від нашестя іноземного легіону. Без цього сподіватися на успіх нашої збірної найближчим часом не доводиться. Чи зможе новий тренер збірної виконати функцію захисника українського футболу? Чи Михайличенко, подібно до своїх попередників, збиратиме хоч яких українців, які ще потрапляють до складів наших провідних команд, і виводити їх на поле заради неминучих поразок від насправді висококласних національних команд?

На мою думку, сьогодні на національну футбольну збірну України слід дивитися ширше, ніж просто на групу футболістів, яка переможе чи програє ще один відбірний турнір. Відбір до Кубка світу — це лише епізод у швидкоплинному футбольному житті. Нам же потрібна нова футбольна епоха. Епоха справжнього відродження українського футболу.