Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Естрадний огляд імені Булгакова

27 липня, 00:00

Міжнародний булгаковський фестиваль мистецтв, що завершився минулими вихідними, можна визначити як важливу — й водночас суперечливу — подію в житті столиці.

Необхідність такого форуму була очевидною. Булгаков — це ім’я, яке Київ може пред’явити, принаймні в межах Східної Європи, як неабиякий літературний міф, константу, що не потребує пояснень. Тут письменник народився й виріс, тут коріниться його рід, з Києвом пов’язані кілька його найвідоміших творів. Навколо знаменитого імені можна й навіть потрібно організувати (як це в усіх містах і робиться) щось на зразок культурно-туристичної індустрії, вельми прибуткової як у духовному, так і в матеріальному вимірах. Успішна робота Музею сім’ї Булгакових на Андріївському узвозі — підтвердження цього.

Формат, запропонований організаторами фестивалю, доволі цікавий: щороку присвячувати одному з творів Михайла Панасовича. Цього разу все будувалося на основі безперечного, якщо можна так сказати, бестселера — «Майстра і Маргарити».

Жанровим наповненням фестивалю, звісно, став театр — адже екранізації можна перерахувати по пальцях, з образотворчим мистецтвом також не склалося, а от постановки здійснюються регулярно — як в Україні, так і за її межами. Однак уже на стадії втілення виник конфлікт між формою й змістом.

Стрижнем програми стало сценічне прочитання роману. Тобто протягом трьох (з об’єктивних причин — двох) вечорів публіці представляли текст «Майстра і Маргарити» розділ за розділом. Слід уточнити, що це була не постановка або серія вистав, а читання роману професійними акторами, зі сцени, але все-таки читання, й не більше. Звісна річ, хоч би яким тривалим був підготовчий період фестивалю, зробити повну постановку роману, тим більше декілька інсценізацій, — дуже складно. Для цього необхідні кількатижневі майстер-класи, треба запрошувати туди тямущих режисерів, які в процесі такого навчання створювали б якщо й не довершений, то, принаймні, формально цікавий спектакль. Таких можливостей, судячи з усього, організатори не мали. Зробили інакше — запросили спектаклі з інших міст і з їхньою допомогою спробували наповнити фестиваль.

Шкода, що якість цих робіт не завжди відповідала заявленому рівню акції. Московський театр «Нотабене» з’явився двічі, на різних майданчиках, але його інтерпретація виглядала як те саме читання на двох-трьох акторів — причому не дуже добре. У польського «Нового театру» (Лодзь) більш-менш оригінальні прийоми (наприклад, «перетворення» Івана Бездомного на Понтія Пілата, або ж виконання ролі Азазелло актрисою) були, але й вони тонули в потоці посередньої режисури. Цікаві рішення — особливо в сценографії — спостерігалися в тригодинному спектаклі Харківського театру ляльок (керівник — Євген Гімельфарб). Варто відзначити, спроби обігравати глибину сцени, від задника до рампи, поєднувати живих акторів і ляльок, використання прийому «чорного кабінету» (створення ілюзії руху ляльок у повітрі). Але при цьому все якось грубо, галасливо, без відтінків і півтонів, іноді просто незграбно — адже такий складний задум вимагає витонченості в кожному своєму компоненті. Рівно виконав свій моноспектакль молодий донецький актор Євген Чистоклетов (театр «Жуки»). Проблема лише в тому, що таким — саме професійно рівним — виконанням практично жоден колектив похвалитися не міг.

Таким чином, вийшло, що читання дійсно вийшло на перший план, витіснивши режисерські мудрування на периферію. Але, коли заявлено міжнародний фестиваль під такий відомий твір — можливо, саме найкращі постановки, повноцінні інтерпретації мали б бути кістяком усього задуму, а читання — чимось на зразок приємного факультативу, обрамлення основного полотна? Адже навіть найкраща література — не музика, важко зробити з неї концерт, який утримував би увагу публіки протягом декількох годин. Тим більше, що у випадку з фестивалем у читанні брали участь — фрагментами своїх постановок — і вищзгадані колективи, що неминуче позначалося на програмі, зробило її вельми нерівною — коли відверто слабкі епізоди нівелювали враження від яскравих сцен. На щастя, останніх — вистачало.

Власне, такі успіхи розсипом проходили через весь фестиваль. По-перше, це — сам простір фестивалю: внутрішня площа Гостиного двору на Контрактовій площі — чудове місце для будь- яких постановок і концертів. Там спорудили сцену, встановили — підйомом — глядацькі ряди, перекрили двір дахом, і вийшов практично ідеальний літній зал для глядачів. По-друге — цілий зведений оркестр — композитор Іван Небесний на клавішах, ансамбль ударних інструментів «Арс-Нова» і квартет саксофоністів «Сексквартет». Вони часто імпровізували, іноді більш, іноді менш вдало створюючи ту звукову атмосферу, без якої фестиваль просто не можна уявити.

Пригадуються й роботи артистів Нового театру на Печерську — багато в чому саме вони тягнули лямку читання; хорошими були також сцени «коров’євських штук» і в психіатричній лікарні, підготовлені з цією трупою Юрієм Одиноким (роль професора Стравінського з необхідною часткою іронії зіграв Олександр Гетьманський). Справжньою окрасою читань став виступ Олександра Філіпенка — він показав діалог Маргарити й Азазелло на бульварі, — після цього виходу важко було навіть собі уявити іншого демона з почту Воланда. В останній вечір фестиваль якісно підтримав десант львів’ян — побратими з Театру імені Заньковецкої легко й динамічно прочитали «кримінально-слідчий» розділ роману, а художник Влодко Кауфман з літератором Юрієм Покальчуком підготували цілий перформенс за мотивами «Майстра і Маргарити». Це дійство включало в себе й препаровану кінохроніку з трамваями початку століття, й атональне гуркотіння оркестру під управлінням Небесного, і розгром молотком рояля та витягування муляжів голів з відер, і, зрештою, свого роду «відсікання» голів у справжніх музикантів за допомогою білого покривала. Вийшло вражаюче, хоча й дещо затягнуто.

Проте тут уже варто перейти до тих моментів, в яких фестиваль особливо виграв, — причому це моменти театральні не в сенсі акторської гри, а у видовищі як такому, задумані й реалізовані вже самими організаторами. Таким є, наприклад, дуже вражаючий епізод у перший вечір — підозріла персона у хустці, як і годиться, розливає олію, після чого витягує за собою передню частину справжнього трамвая (!), з-під якого летять іскри — ефект присутності просто надзвичайний. Дуже доречним був і показ фрагментів із раритетного фільму Анджея Вайди «Понтій Пілат та інші» (наданого Булгаковським музеєм). Хорошою була сцена балу в кінці першого фестивального вечора, що включала в себе вогонь у чашах, неймовірний і несподіваний феєрверк і ще більш несподіваний жіночо-чоловічий стриптиз. А у другий вечір глядачів у повний захват привів хор Ансамблю пісні й танцю Міністерства внутрішніх справ, який з неймовірним запалом заспівав «Славное море, священный Байкал». Це виглядало й звучало настільки в дусі пустотливого божевілля, що панує в «дияволичних» розділах «Майстра і Маргарити», що залишається лише жалкувати про накладку, яка не дозволила виступити з хором Олегу Скрипці, як і було задумано спочатку...

Підсумовуючи, можна сказати, що вийшов не стільки театральний фестиваль, і навіть не «читання», а щось на зразок масштабного вар’єте, ревю на тему роману — або, як писали за часів Булгакова, — «естрадного огляду». Головне ж — що вийшло свято. Цілком літнє й легке. Якщо Театру на Подолі й надалі вдасться підтримувати цю святковість під покровом Булгакова на три липневі вечори щороку — що ж, честь їм і хвала.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати