Філософія медіа-екології
Міркування Тетяни Семік («Гурінфом може стати кожен», «День», від 5.01.2001) про цивілізовану в інформаційному плані людину — гурінфа, себто інформаційного гурмана, виглядають цілком слушними. Однак вони не вирізняються новизною. Річ у тім, що за кордоном давно існують цілі наукові напрями, які займаються висвітленими в інтерв’ю питаннями стосунків людини та інформації й проблемою шкідливого впливу інформаційного довкілля. Це, зокрема, media ecology та media literacy. Зумисне подаю ці слова латиною, щоб кожен бажаючий міг набрати їх на клавіатурі свого комп’ютера та виловити з Інтернету цілий масив інформації на цю тему. Термін «медіа-екологія» вперше застосував Маршал Маклюен іще в 60-х роках ХХ ст.
У широковідомих книгах «Галактика Гутенберга» та «Війна і мир у глобальному селі» він обстоював думку, що техніка масової комунікації сама по собі справляє потужний вплив на політику, культуру, спосіб мислення. Друкарський верстат у XVI ст. дозволив поставити Біблію на стіл кожного християнина, применшуючи цим роль церковної ієрархії та сприяючи поширенню протестантизму. Телеграф спричинив появу такого феномену, як «новини дня». Телебачення сприяло перетворенню цих новин (а заразом і політики, релігії) на елемент шоу, розваги. Саме через таку особливість телебачення, як дотепно зауважує послідовник Маклюена американський учений Ніл Постмен, огрядна чи негарна людина сьогодні не може розраховувати на успіх у передвиборних змаганнях на найвищі державні пости. Ніксон одну зі своїх передвиборних невдач цілком серйозно пояснював саботажем фахівця, який відповідав за макіяж. Завдяки телебаченню, іміджологія і навіть косметика поступово витісняють ідеологію.
Медіа-екологія так само, як і традиційна екологія, має свою філософію і, з iншого боку, прикладні галузі, свій «Грінпіс». Тут концентруються люди діла та дії. Дії безпосередньої і прямої — пікети, демонстрації, лобіювання обмежувальних законів тощо. Воюють переважно з екранним насильством та порнографією. Робляться відповідні зусилля і в нас. Віктор Медведчук подав проект Закону України «Про недопущення розповсюдження кіно- і відеопродукції, що демонструє порнографію, жахи чи пропагує культ насильства і жорстокості». Нацрада з питань телебачення і радіомовлення теж висловила свої рекомендації щодо демонстрації насильницьких сюжетів («День» постійно тримає читачів у курсі цієї роботи).
Нарешті варто сказати про сотні відеофільмів, компакт-дисків та методичних розробок для спеціальних тренінгів зі школярами Північної Америки. Їхня мета — прищепити підліткам щось на зразок імунітету від порнографії, екранного насильства та фальсифікації. Важко сказати, наскільки результативною є робота в цьому напрямі. Проте спад злочинності в США упродовж останніх семи років — то, мабуть, усім відомий факт. І це в країні, яка є основним виробником і постачальником насильницьких сюжетів на екрани планети (!).
Розповідаю про все це без найменшої зверхності щодо автора гурінфа. Бо й сам, грішний, кілька років тому винаходив велосипед, себто екологію ноосфери, результатом чого стали монографії «Патогенний текст» (Львів: Місіонер, 1996) та «Екологія ноосфери» (Львів: Світ, 1997). А втім, поняття екології ноосфери, як тепер здається, могло б уживатися поруч з уже визнаним терміном «медіа-екологія». Тим паче, що слово «ноосфера» неодмінно приведе нас до спадщини видатного українського вченого Володимира Вернадського.
Зрештою, вся чарівність суспільних наук полягає в тому, що в них навіть винайдення велосипеда вдруге, втретє чи навіть усоте не позбавлене свіжих думок і підходів. Сподіваюся, що такою новизною позначена робота і шановної Тетяни Семік. Єдине, чого хотілося б побажати, то це координації роботи. Або хоча б спілкування між Нацрадою, зацікавленими людьми з парламенту, науковцями-ентузіастами, серед них і з нашого, створеного ще 1999 року у Львівському національному університеті ім. Івана Франка, Інституту екології масової інформації, основною метою якого, власне, і є становлення та розвиток вітчизняної медіа-екології.
