Фундаментальні злидні

В Андижані було вчинено друге найстрашніше політично вмотивоване побоїще наших часів після придушення студентських заворушень на площі Тяньаньмень у Пекіні 1989 року. Карателі вбили, за даними правозахисних організацій, від 700 до 800 демонстрантів, хоча влада малопереконливо стверджує, що жертв було «лише» 170 осіб. Демонстрації почалися на знак протесту проти процесу над групою місцевих підприємців, яких звинувачували у зв’язках з імовірним ісламістським угрупованням «Акромія». На думку ташкентської влади, в Андижані сталася екстремістська змова з терористичним підгрунтям. Цю версію перейняли й російські політики. Проблема ісламського фундаменталізму непокоїть також США. З часів війни проти афганських талібів американці утримують на аеродромі Ханабад в Узбекистані військову базу. Останніми роками США надавали країні значну економічну допомогу. Тепер же держсекретар Кондолізза Райс нагадала, що для Вашингтона важливо, як дотримуються принципів демократії у країнах, з якими він підтримує хороші відносини. Якщо Карімов не погодиться на міжнародне розслідування побоїща в Андижані, США можуть викреслити обіцяну допомогу в розмірі млн.

Звісно, ніхто не заперечує, що в Узбекистані існує ісламський екстремізм. Але важко повірити, що сотні тисяч чоловік у країні, де більшість населення має тільки приблизне уявлення про іслам, можуть вийти на вулиці в ім’я фундаменталізму. З історичного погляду Узбекистан, разом із Таджикистаном, є центром середньоазіатського ісламу. За радянських часів у Ташкенті було одне з чотирьох духовних управлінь («назарат»), які, під уважним поглядом керівництва КПРС, контролювали діяльність мусульман. Останнім муфтієм Ташкента радянського періоду (ще за Михайла Горбачова) був Шамсутдін-хан ібн Зіаутдін-хан Бабахан. Крім медресе Мір-Араб у Бухарі (де навчався і майбутній, вбитий у 2004 році в результаті теракту, проросійський президент Чечні, колишній муфтій цієї республіки Ахмад Кадиров), не було інших мусульманських духовних закладів. Майже всі мечеті були закриті. Проте вже в 80-і роки минулого століття в Узбекистані почалося ісламське відродження: воно зокрема виражалося в появі «бродячих мулл», які ходили з села до села проповідувати віру, часто під виглядом сезонних робітників. Саме Узбекистану стосується одна з небагатьох антирелігійних заяв, з якими виступив тоді Горбачов. Під час візиту до Ташкента в листопаді 1986 року він закликав узбецьких керівників «рішуче й безкомпромісно боротися з релігійними пережитками», тобто, по суті, з ісламом.

Фундаменталізм привезли до Узбекистану, зокрема, молоді люди, які після падіння СРСР їхали навчатися до мусульманських країн, особливо до Пакистану, де підпадали під вплив екстремістів із школи «деобанді» — саме тієї, з якої вийшли й афганські таліби. На цій основі виникли такі організації, як «Адолат уюшмаші» («Згода в ім’я справедливості»), «Одамійлік ва інсонпарварлік» («Гуманність і людинолюбство») тощо. Але схильність Іслама Карімова обзивати всіх опозиціонерів «ісламськими екстремістами» і запровадження законів, які сильно обмежують діяльність релігійних угрупувань, штовхнули ці й подібні організації убік чимдалі більшого фундаменталізму, допоки 1996 року вони об’єдналися в «Ісламський рух Узбекистану» (ІРУ) під керівництвом Тахіра Юлдашева та Джуми Ходжієва, прозваного «Намангані» з міста Наманган у Ферганській долині, який, за деякими даними, загинув в Афганістані, воюючи на боці талібів. Імовірно, через «пакистанську стежку» проникла до Центральної Азії й партія «Хізб ут-Тахрір-іл-ісламі», яка не має жодного історичного коріння в цьому регіоні. Її заснували в Палестині на початку 50-х років минулого століття з ініціативи шейха Такіуддіна ан-Набхані аль-Фаластіні («Палестинець») під впливом єгипетських «Братів мусульман»; вона ставила собі замету боротьбу проти Ізраїлю. Але в цьому амплуа її випередили інші угруповання, на кшталт «Хамас», і вона знайшла шлях до Центральної Азії, де її мета — створити транснаціональну ісламську державу («халіфат»). Зв’язки ІРУ з талібами та «Аль- Каїдою» Осами бен Ладена доведені; що ж до «Хізб ут-Тахрір», то вони більш ніж імовірні. Ісламський екстремізм безсумнівно діє в Узбекистані, як доводять численні теракти, скоєні останніми роками, жертвами яких стали десятки людей. 1999 року внаслідок вибухів у Ташкенті загинули 16 ні в чому не винних громадян, а Карімов, який був мішенню замаху, уцілів.

А що таке «Акромія», за зв’язок з якою затіяли судовий процес в Андижані, що слугував приводом для кривавого повстання? Багато хто навіть сумнівається, що така організація справді існує, і вважає цю назву вигадкою влади, якій потрібен «конкретний» ворог. Відомо тільки, що дрібні підприємці й фермери з Ферганської долини, яких судили в Андижані, були прибічниками Акрома Юлдашева, нібито засновника названої за ним «Акромії». Насправді Юлдашев, 29-річний вчитель математики з Андижана, — колишній член «Хізб ут-Тахрір», який 1992 року відійшов від цієї партії й опублікував у самвидаві брошуру під назвою «Йімонга юл» («Шлях до істинної віри»). У ній він виступає за створення «ісламського порядку» не шляхом озброєної боротьби, як це проповідує «Хізб ут-Тахрір», а за допомогою самоорганізації суспільства на засадах взаємодопомоги за прикладом раннього ісламу. Тільки таким чином, на думку Юлдашева, можна буде подолати соціально-економічну кризу Узбекистану, зокрема — Ферганської долини. Узбецький правозахисник Саїдджахон Зайнабітдінов, людина, далека від фундаменталізму (днями його заарештувала влада), підтверджує, що «у брошурі Юлдашева немає жодного заклику до озброєної боротьби для повалення уряду». Ідеї, викладені в «Йімонга юл», надихнули групу підприємців, які створили фонд взаємодопомоги, систему медичної й соціальної страховки для найбідніших членів суспільства й зобов’язалися платити працівникам на своїх підприємствах «справедливу зарплату». Подібна ініціатива може видатися утопічною, але вона особливо важлива у країні, де, на основі радянської спадщини й карімовської корупції та безгосподарності, безробіття сягнуло неймовірних розмірів (у Ферганській долині — 70% працездатного населення) і де середньомісячна зарплата відповідає 25 євро. Головною жертвою цієї ситуації є молодь, абсолютно позбавлена майбутнього: понад половина узбецького населення — молодші 25 років. Зрозуміло, що для Іслама Карімова будь-яка соціальна ініціатива, не підконтрольна його режиму, — це більмо на оці, небезпечний прояв «підривної діяльності» і, звісно, «фундаменталізму».

Втім, основні партії опозиції (всі нелегальні) з ісламським екстремізмом не пов’язані. Лише одна з них, «Ерк» («Свобода»), певний час «кокетувала» з ним. Але цього не можна сказати про партію «Бірлик» («Єдність») і, головним чином, про партію «Озод дехконлар» («Вільні селяни»), на чолі якої зараз стоїть жінка (немислимо для фундаменталістів) — Нігара Хідоятова. Ця партія виступила ініціатором так званої «сонячної коаліції», що об’єднує головним чином представників ділових кіл. Отже, ісламський фундаменталізм в Узбекистані є, але невдоволення і заворушення (Андижан не перший випадок) мають глибоке, драматичне соціально-економічне і політичне коріння.

IНША ДУМКА

Президент Узбекистану Іслам КАРІМОВ не бачить необхідності у проведенні міжнародного розслідування подій в Андижані. «Узбекистан — незалежна країна. Вона має свій конституційний лад, уряд, обраний народом парламент, президента. Чому хтось повинен приїжджати зі сторони, проводити розслідування?», — сказав Карімов. Він зазначив, що «зараз правоохоронні органи республіки ведуть слідство щодо трагічних подій у місті Андижані. Створено незалежну комісію, до якої увійшли представники нижньої та верхньої палат парламенту. Мета — об’єктивно й ретельно вивчити, всебічно й глибоко проаналізувати причини й наслідки трагедії». Карімов наголосив, що не розуміє, чому до отримання результатів розслідування здійняли «галас» в іноземних ЗМІ. При цьому він зазначив, що «в Узбекистані є представництва ООН, ОБСЄ, інших міжнародних організацій, співробітники яких можуть відвідати місце подій, поговорити з людьми, ніхто їм у цьому не перешкоджає».