Голодомор — ще і зараз мій особистий біль
Деякі відгуки читачів на нашу пропозицію (у рамках конкурсу «Експерт «Дня») назвати кращі публікації «Дня» за тиждень настільки хвилюючі й самодостатні, що ми їх не можемо тримати у скрині, а одразу ж публікуємо. Отже, відгук киянки Ганни Опанасенко на інтерв'ю Григорія Гуртового «Гукає до нас історія, віки гукають: «Прокиньтесь!». А ми — в дрімоті» («День», №144).
«Дуже мене зачіпають, — пише пані Опанасенко, — спогади про голод 1922 року, бо жила в селі серед тих людей, якi все це пережили, та й виховувалась бабусею, котра багато розповідала. Було, впаде кусок хліба на долівку, вона піднiме, обітре і як до живої душі: «Вибач, хлібчику». Потім перехреститься: «Пробач, Боже....» Це так завжди робив мій батько... А від голоду помер вже в червні 1933 року. Господар був — один iз кращих у селі. Збіжжя, що зібрали в голодний рік, хоч і було заміркувате, але до голодної смерті не привело б. Забрали все: і дрібненьку картоплю з погреба, і збіжжя, навіть вузлики з квасолею та маком, при цьому сказавши: «Прийдете в колгосп — будуть вам і харчі». Спочатку помер батько, мама ще була жива і вдалося їй поховати його по- людськи, в труні. А коли вже відчувала й свою чергу, просила: «Діточки, як я помру, то зробите з пілу (це настил з дощок біля печі) труну...» Мама померла вже перед Петрами (12 липня це свято), трошки не доживши до жнив». Далі моя бабуся витирала сльозу і просила в Бога пробачення, а також в покійниці, що не виконала її заповідь... «13 років мені тоді було, а брату — 12, — продовжувала вона. — Пішли ми з братом просити, щоб хто зробив труну, — не впросили. Нарядили ми маму, поклали на візок і повезли на цвинтар... Дуже нам не хотілося, щоби колгоспні могильники (була така служба) вкинули її в загальну яму... Вже й не знаю як, плачучи, викопали яму поруч iз батьковою могилою, звісно, не глибоку, поклали маму, а на груди сінця намостили, все ж не земля... Це вже потім, — продовжувала вона, — я зрозуміла, що можна було викопати збоку нішу і туди маму покласти — не прийшлось би землю кидати прямо на груди...»
Ось після таких сповідей, які слухали ми, діти, сидячи на тому полу біля печі, мені дуже боляче читати: «Ми сумніваємося, що у нас був голод...»
