Голос із хору

Серед представників столичного музичного товариства київський композитор Юхим Гофман відомий передусім як автор музики до фільмів Сергія Маслобойщикова «Співачка Жозефіна і мишачий народ» і «Шум вітру», до вистави Олега Ліпцина «О, щасливі дні!» за однойменною п’єсою Беккета (під час якої композитор кожного вечора вживу виконував музичну партію на клавесині та фортепіано), а також як збурювач спокою, вічний бунтар. Останнього Юхим не заперечує, навіть всіляко підкреслює в характеристиці своєї особи, тоді як у ролі вузького професіонала він менш за все схильний себе ідентифікувати. Він не має нічого спільного ні з метушливим добуванням грошей ремісниками, ні з вузьколобими естетами.

Я, мабуть, не зустрічала людини, що настільки не піклується — при безперечному природженому артистизмі — про свій імідж. Гофман, на відміну від багатьох інших колег по цеху, ніколи не грає в удавану світськість (він якось зазначив, що лицемірно-доброзичлива манера поведінки йому не до душі). Хоч Юхим і любить тусовки, але, в той же час не боїться порушити монотонну атмосферу їх ритуалів гарячими суперечками і обговореннями останніх новин. Часом створюється враження, що наш герой прислухається до самого життя й витягує з його тканини власні мелодії. І в цьому занятті він людина творча не в меншій мірі, ніж у своєму офіційному статусі композитора.

— Мої внутрішні закони багато в чому збігаються із законами, за якими живе Ульріх, головний герой роману Роберта Музіля «Чоловік без властивостей», — роздумує Юхим Гофман. — Він близький мені своїм вільним існуванням всередині культури без прив’язки до будь-якої її вузької галузі, відчуттям внутрішньої потреби відбутися як індивідуальність. Гадаю, що в композиторських роботах реалізується лише частинка моєї особистості. Якщо які-небудь інші форми існування здаються мені внутрішньо значними, я не маю намір ними нехтувати.

Мабуть Юхим був би своїм і в середовищі європейської рефлексуючої інтелігенції між двома світовими війнами, і в суспільстві людей Срібного віку, і серед нонконформістів 60—70 х років. І, одночасно,траєкторія життя композитора дивовижним чином римується з деякими висловлюваннями класиків російської поезії. Йому цілком емоційно співзвучний лермонтовський порив кинути в натовп «вірш, облитий гіркотою та злістю», і хто, як не він міг би побачити замість світських облич «приличьем стянутые маски». А некрасовське «бывали хуже времена, но не было — подлей» Юхим любить цитувати, співвідносячи їх із нинішнім станом суспільства, і, що особливо важливо, з позицією інтелігенції, як частини цього суспільства. Пушкінське ж «брожу ли я вдоль улиц шумных» кожного разу згадується при випадковій зустрічі з Юхимом, який на самоті поринає «у свої мрії» де-небудь у центрі міста.

А шлях до реалізації найвідважніших мрій починався ще 23 роки тому, коли молодого композитора благословив на вступ до горьківської консерваторії живий класик світового масштабу, великий композитор Альфред Шнітке.

Що ж нині? Сьогодні Юхим написав музику до фільму «Софія» (це 10-хвилинна робота Надії Суханової є частиною проекту «Кохання — це…», що репрезентує цикл із дванадцяти фільмів молодих режисерів). Композитор із цікавістю читає Мілана Кундеру і веде мережеве листування про Мандельштама, активно відвідує перегляди в Будинку кіно і відкриття виставок. Одним словом, життя композитора, як пісня, як — точно підмічена його улюбленим письменником Андрієм Синявським — вільна пушкінська стихія, де переважають фрагментарність, ескізність, імпровізація.