«Головне — щоб Україна не конкурувала з Росією за статус регіонального лідера...»

Сергій МАРКОВ, політолог, голова громадської ради з міжнародних справ (Росія):

— Є кілька основних принципів. Перший полягає в тому, що Москва зацікавлена у президенті, який поєднував би в собі проросійську та прозахідну орієнтації. Тобто рухав би Україну в бік внутрішньої вестернізації і при цьому був би орієнтований на інтеграцію з Росією у зовнішній політиці. Насправді саме таке поєднання реалізовує у своїй політиці сам Путін. По-друге, важливо, щоб президент був легітимним, щоб він був здатний гарантувати стабільність у країні, бо українські біженці зовсім не потрібні Росії. Якщо в Україні виникне таке ж масштабне протистояння, як у Грузії, нічого хорошого це Росії не обіцяє. Якщо український лідер за прикладом грузинських проводитиме політику придушення регіонів, що, безумовно, призведе до сепаратизму, Москва змушена буде підтримувати українські регіони та платити за це колосальну ціну. Тому це має бути президент, здатний проводити політику співробітництва з регіонами, даючи їм можливість розвиватися й таким чином зберігаючи у правовому полі України.

Хотілося б, щоб він був виразником інтересів більшості громадян України. Відомо, що в Україні близько 80% населення орієнтоване на максимально теплі відносини з Росією. Важливо, щоб майбутній президент України у відносинах із Росією виражав інтереси цих 80%, а не 15% антиросійської меншості. Бажано, щоб глава української держави був не ідеологічно орієнтованим, а, так би мовити, економічно. У Росії вірять у те, що економічні інтереси України потребують безумовного співробітництва з Росією. А останній дуже складно розвиватися без тісного співробітництва зі своїми найближчими сусідами, і, передусім такими потужними і розвинутими як Україна. Найголовніше — Росія хотіла б мати можливість максимально тісно співробітничати з Україною передусім в економічній сфері, не забуваючи про спільну роботу в сфері політики та культури. У Росії Україну, за винятком маргіналів, не розглядають як чужу країну.

Повертаючись до теми економічних інтересів, я з упевненістю можу сказати, що Росія навіть у разі реалізації таких великих проектів як ЄЕП, ГТК тощо з урахуванням її бажань не втратить інтересу до персони майбутнього українського президента. Ми добре розуміємо, що все можна повернути назад. Як трубопровід Одеса—Броди можуть використати у протилежному напрямку, так і ЄЕП також можуть зруйнувати, а нормальна робота ГТК може бути заблокована. Не слід забувати, що великі економічні проекти мають політичну складову, в якій найважливіше значення відіграє категорія «добра воля». Цей термін є необхідним елементом двостороннього співробітництва.

Костянтин СИМОНОВ, директор Центру політичної кон’юнктури (Росія):

— Український президент, в якому зацікавлена Росія, не повинен бути жорстко орієнтованим на вступ до НАТО та європейські організації. Тобто не повинен однозначно декларувати вступ України до НАТО, а у перспективі й до ЄС. Ця людина має розуміти, де лежать основні торгові шляхи України, з ким їй вигідно співробітничати. По-друге, третій президент України повинен займати абсолютно чітку й виразну позицію щодо експансії російського бізнесу в Україну, підтримувати її та не допускати тих історій, які траплялися з російськими бізнесменами на українській території. Ми знаємо, що наш бізнес досить активно діє в Україні. Тому вигідний нам президент повинен розуміти, що цей процес об’єктивний, не заважати йому, а у чомусь навіть допомагати, захищаючи інтереси російського бізнесу як інвестора на українській території.

По-третє, він повинен займати розумну позицію в питанні експорту російських енергоносіїв до Європи, не намагатися тиснути на Росію, як це робить нинішній Президент України. Український лідер повинен розуміти, що Україна заробляє на транзиті, і газ отримує далеко не за світовими цінами. Іншими словами, має бути зважена позиція щодо транспортування російської вуглеводневої сировини через Україну, а також щодо використання газопроводів України. І четвертий момент полягає в тому, що третій український президент має підтримувати й активно брати участь в ініціативах Росії щодо реформування структур СНД, тобто щодо заміни СНД ЄЕП, у військовій сфері це співробітництво в рамках Договору про колективну безпеку (ДКБ).

Важливо відзначити, що якщо Росія контролюватиме значну частину власності України, якщо основні економічні важелі будуть у руках російської еліти, то питання про те, хто буде наступним президентом України, відпадає саме собою. Економічна складова в сучасному світі має першорядне значення. Хоча ми при цьому чудово розуміємо, що кандидата, який би вписувався в цей портрет, немає й не буде.

Костянтин ЗАТУЛІН, директор Інституту країн СНД:

— Росія зацікавлена в такому президенті України, який повною мірою враховував би всі особливості відносин між Росією та Україною, нашу колишню спільну історію і той факт, що на території України живе величезна кількість наших співвітчизників (і прямих, і непрямих). З мого погляду, враховувати повною мірою — означає перестати протиставляти Україну Росії й вважати, що подальший розвиток України полягає в русі на Захід, що супроводжується відштовхуванням від Росії та протиставленні їй. Якщо третій український президент подолає цей синдром, що всі ці роки тяжіє над українською політичною елітою, то йому простіше буде піти на рішення, які є цілком очевидними, наприклад, державність російської мови в Україні.

Я не належу до тих політологів, які вважають, що головне — думати про те, як би захопити побільше власності й активів в Україні, або вирішити на нашу користь певне економічне питання. Хоч я не заперечую, щоб російський капітал приходив на Україну в формі інвестицій. Мені не подобається, коли у вас приймають несумісні з економічною доцільністю рішення тільки для того, щоб нейтралізувати вплив російського капіталу. Я маю на увазі долю нафтопроводу Одеса—Броди, а також ситуацію навколо ГТК. Бажано, щоб питання економічного характеру наступний президент також враховував. Але для мене все ж таки важливішими є проблеми, пов’язані з самопочуттям величезної маси російського населення, з розвитком прав і свобод, з регіональною політикою України, з дотриманням природного людського права говорити рідною мовою, із захистом російської мови у відповідних законодавчих актах України. Безумовно, важлива наявність особливо довірливих відносин між Росією та Україною, як, наприклад, між Англією та США, коли йдеться про питання координації зовнішньої політики, безпеки й оборони. Це має пріоритетний характер порівняно з економічними проектами, хоч я визнаю їхню важливість. Досвід свідчить, що якщо вирішувати економічні питання за одним столом, а політичні й культурні — за іншим, то за іншим столом нічого не відбувається, а за першим, де вирішуються виключно економічні питання, дуже швидко високі договірні сторони, забуваючи про національні інтереси, знаходять спільну мову і починають просто красти — з обох сторін.

Я впевнений, що інтереси Росії можуть бути реалізовані за будь-якого президента України: Кучми, Ющенка, Януковича та інших. Це насамперед залежить від Росії. Просто в одному випадку їй доведеться долати опір, в іншому — питання вирішуватимуться практично без зусиль. Але в будь-якому разі вона повинна цікавитися Україною, бо наші двосторонні відносини — головна проблема на всьому пострадянському просторі. Якщо оберуть прозахідного кандидата — Росія може реалізувати таку концепцію взаємовідносин, за якої проблеми будуть і там, і там. Ми не забуваємо про те, що і Кравчук, і Кучма в перші свої терміни обиралися саме як кандидати, налаштовані, на відміну від опонентів, на тісніші відносини з північним сусідом. І що потім сталося з цими відносинами — всім відомо. Отже, попри все, Росія не повинна самозаспокоюватися і пускати все на самоплив. Є серйозні внутрішні причини, через які будь-який президент у кінцевому результаті йде на конфронтацію з російською стороною. Росія повинна сама чітко розуміти, чого вона хоче. З нашого боку ці відносини залишаються більш романтичними, за винятком епізоду з Тузлою, а з вашого — більш прагматичними.

В’ячеслав ІГРУНОВ, директор Міжнародного iнституту гуманітарно- політичних досліджень (Росія):

— У Києві традиційно перебільшують роль Москви в політичних процесах, які відбуваються в Україні. Думку Москви, звісно, можуть враховувати окремі політичні сили, однак кардинальним чином на вибори в Україні Росія не впливає.

Москва вкрай зацікавлена в тому, щоб вибір президента в Україні був сприятливим для Росії. Однак вона не веде якоїсь цілеспрямованої політики в цьому плані й не використовує свій потенціал для прямого тиску. Москва, звісно, працюватиме з будь-яким президентом, — сусідів не вибирають. Але для неї, звичайно ж, бажаним є лідер, який вестиме Україну шляхом зближення з Росією. Це стосується як економічного, так і політичного співробітництва. Дуже важливим є також і такий чинник — легітимність президента. Важливо, щоб цей президент мав серйозну народну підтримку. Бо тільки сильний президент здатний спрямувати Україну послідовним політичним курсом. І в цьому розумінні характеристики бажаного для Росії українського президента дуже прості. Майбутній президент України має бути: а) популярним політиком, якого підтримує абсолютна більшість населення; б) зацікавленим у реальному розвитку України, бо чим сильніша Україна економічно й політично, тим вигіднішим партнером для Росії вона є; в) бажано також, щоб він бачив Україну партнером Росії щодо завоювання гідного місця серед розвинутих країн світу. Особисто я б хотів, щоб майбутній президент України обрав шлях руху до Європи в союзі з Росією. Як свого часу Балтійські країни пробивали собі шлях в Європу, так і Росія з Україною повинні рухатися разом — для того, щоб на найкращих умовах стати членами як СОТ, так й інших міжнародних союзів. Але, на жаль, як мені здається, в України такий небагатий вибір щодо кандидатів, що звідси, з Москви, ми не бачимо серед них того, хто може стати бажаним для Росії президентом.

США абсолютно чітко проголосили, що вони робитимуть ставку на того кандидата, який зуміє погіршити відносини між Києвом і Москвою. Триває боротьба за Україну. Сьогодні Росія зацікавлена у зближенні з Україною, а США зацікавлені в тому, щоб цього зближення не було. На жаль, США, на відміну від Росії, мають і фінансові можливості, і почуття права втручатися у внутрішні справи інших країн, — вони діятимуть напролом. І в цьому сенсі ситуація не є сприятливою для Росії. Обрання Ющенка, на якого роблять ставку заокеанські добродійники України, природно, призведе до того, що раніше чи пізніше між Росією та Україною почнуться нові складнощі та проблеми. Разом із тим вже сьогодні однозначно ясно, що Президент Кучма має можливість балотуватися на третій термін. Перспектива обирати главу української держави на короткий термін (до 2006 року) відкриває для Президента Кучми можливість зберегти свій пост. А це означає, що ще протягом двох із половиною років Росія зможе вести нормальний діалог з Україною.

Марія ЛІПМАН, головний редактор журналу «Pro et Contra» (Росія):

— На жаль, поки що не виходить досягти узгодженості інтересів західних країн і Росії щодо країн СНД. І тут слід визнати, що Росія, природно, віддасть перевагу іншому на чолі будь-якої країни СНД перед президентом-«західником». Росія зараз сама має досить великі труднощі з євроінтеграцією, і співробітництво із Заходом останнім часом існує, швидше, на словах, ніж на ділі. Насамперед через політику Путіна, через значне згортання демократичних процесів. Тому мимовільно виходить так, що Росії ближчим виявляється такий президент України, в якого з демократією, свободою преси існують певні проблеми. Такий український лідер влаштовує Росію зокрема ще й тому, що він неминуче опиниться під тиском критики з боку Заходу. Підтримуючи такого лідера, Росія ставить його в певну залежність. А це для неї дуже вигідно. Також Росії зручніше мати справу з людиною, яка будує політику й економіку своєї країни за російським зразком — тобто вибудовує свою владу таким чином, що вона концентрується в руках держави. Держави, яка втручається в економіку, маніпулює виборами, встановлює контроль над пресою.

У Росії великі інтереси у вашій країні — й політичні, й економічні. І щоб на виборах переміг «правильний» кандидат, Росія, звісно ж, діятиме. Зокрема через політтехнологів. Адже в Україні активно користуються послугами російських політтехнологів. Частина цих фахівців близька до Кремля. Також Росія використовуватиме економічні важелі. В Україні, як і в Росії, бізнес значною мірою зрощений з владою. І за допомогою тиску на певні угруповання також можна сприяти перемозі того або іншого кандидата.

Андрій ОКАРА, політолог, Москва:

— Відповідь на це, здавалося б, зрозуміле запитання залежить насамперед від зовнішньополітичної та міжнародної ідентичності самої Росії. Попри уявну прогнозованість імперативів політичного розвитку режиму Володимира Путіна, зовнішньополітична стратегія Росії сформульована лише в загальних рисах. Стратегія у СНД розроблена ще меншою мірою.

Якщо в Росії буде встановлено закамуфльований колоніальний режим, центр прийняття рішень в якому буде за Атлантичним океаном, та їй буде відведено роль наглядача за частиною пострадянського простору, всіх влаштує космополітично й проамериканськи налаштований український президент, який зуміє вписатися одночасно і в російські, і в американські економічні інтереси в Україні. Головне — щоб Україна не конкурувала з Росією за статус регіонального лідера і за «ярлик», що видається у Вашингтоні, на панування на пострадянському просторі.

Якщо буде продовжено окреслену останніми роками лінію щодо посилення Росії у форматі «національної держави» (що, насправді, не має нічого спільного з імперською державною моделлю), Росія буде зацікавлена в політично слабкому і поступливому українському президенті, в олігархократії та в самостійніших і незалежніших від Києва регіонах, iз якими можна було б встановлювати прямі ексклюзивні відносини.

Якщо ж основою російської зовнішньополітичної стратегії стане лінія на відтворення альтернативного світового геополітичного полюса, в інтересах Росії був би енергійний та харизматичний український президент, наділений великими повноваженнями, орієнтований на зовнішньополітичну проблематику та позбавлений спокуси «євроатлантичної інтеграції».

В очах російської політичної спільноти зараз відсутній єдиний лідер симпатій (у випадку з Грузією таким був, наприклад, Ігор Георгадзе, якого так і не допустили до участі у президентських виборах). Тому загальний тон настроїв російського керівництва приблизно такий: мовляв, ви там самі розбирайтеся — хто стане президентом; для нас головне, щоб він не перешкоджав просуванню в Україні російського бізнесу, не мав ексклюзивних відносин із НАТО, СОТ та іншими і не «ущемляв» гуманітарні інтереси російськомовного населення.

Лідером антипатій є Віктор Ющенко, хоча негативне ставлення до нього грунтується переважно на стереотипах і забобонах. Російське керівництво всерйоз налякане розвитком подій у Грузії: можливість повторення югославсько-грузинського сценарію в Україні — це ще один аргумент проти Ющенка.

Попри те, що нинішній український Президент за багатьма позиціями влаштовує російське керівництво, особисто мені невідомо, щоб хтось у Росії всерйоз думав про можливість надання йому підтримки для переобрання на третій термін.

Узагальнений портрет «ідеального» (з погляду російського політичного керівництва) президента України може виглядати приблизно так:

— виходець зі сходу України;

— народжений у першій половині 1950-х;

— формально православний, але не дуже переймається релігійною проблематикою,

— не відчуває особливих сантиментів до української культури, розмовляє в побуті російською;

— зробив основну кар’єру за радянських часів;

— якимось чином пов’язаний із Росією — за характером своєї колишньої роботи та родинними зв’язками;

— перебуває в антагоністичних відносинах із домінуючими українськими фінансово-промисловими групами.

Бажано також, щоб на нього був якийсь серйозний компромат.

І за можливістю — без дружини-американки...

Андрій ЄРМОЛАЕВ, президент Центру соціальних досліджень «Софія»:

— Гадаю, на це запитання чітко відповів сам Президент України під час презентації своєї книги «Україна — не Росія» в Москві, сказавши, що людина, яка в майбутньому займе головне крісло країни, буде проросійською. У цьому й криється формула, — Росії потрібен проросійський президент. Інша річ, що нині російські політики та політтехнологи вирішують для себе питання про те, яким повинен бути зовнішній імідж України як союзниці Росії з погляду створення консолідованого образу геополітичного регіону, до якого входять Росія й Україна. Таким самим автократичним як Білорусь, або ж просунутішим. На мій погляд, Росія сьогодні має бути зацікавлена в тому, щоб перетворити Україну на своєрідний форпост есендешної демократії. Саме такий блазнівський варіант дасть додаткову, але таку потрібну Росії картинку, яка засвідчить, що в колишній співдружності все гаразд. Власне, Україна могла б виконати роль такої собі «зовнішньополітичної Вірки Сердючки», яка жартує, показує свій демократичний одяг, тим самим зміцнюючи та нормуючи образ Росії. Тому що друга Білорусь тільки посилить імперський ухил Росії, а останній це ні до чого. Тобто, з погляду політтехнологій, набагато зручніше і легше поставити на місце президента керовану автократичну особистість. Але, повторюся, в такому випадку Росія втрачає іміджеві позиції зовні. Тому, гадаю, гра буде досить тонкою та складною. Усі будуть зацікавлені в приході тут зовні симпатичних і привабливих демократів, які таємно продовжують зберігати тісні зв’язки з бізнес- та політичною елітою Росії.

Чи буде однаково Росії, хто стане президентом України у разі реалізації трьох найбільших російсько-українських проектів — ЄЕП, реверса Одеса — Броди та газового консорціуму? Думаю, ні. А щодо іміджу, то ми до кінця ще з Росією не розібралися. Симптоматично, що останні піар-заходи, які пройшли в контексті останніх ініціатив про так звану громадянську дипломатію, співпрацю на рівні інститутів громадянського суспільства, що виходила від пані Дариги Назарбаєвої, досить добре ілюструють, який образ був би бажаний політикам, які схильні до євразійського вибору Росії та євразійського майбутнього регіону. У рамках ось цього трактування було досить чітко сформульовано, що Україна відрізняється зараз від Росії й інших країн СНД тим, що тут розвиненіший політичний простір, просунутіші політичні партії. Власне, ось ці ось об’єктивні переваги в іміджевому плані на рівні великої політики були б дуже вигідні Росії. І тому, повторюся, сало окремо — імідж окремо.

Інша річ, що, як мені здається, найближчим часом ми можемо стати свідками своєрідного маленького конфлікту з українського питання в Росії, коли прихильники простих рішень відстоюватимуть спрощений варіант. Останній зводитиметься до того, що Україні слід забезпечити фінансову та піар-підтримку ручного кандидата, який буде здатний просто тримати Україну в шорах. Ось тоді це буде тим, що в Україні називають «білорусизацією». Безумовно, з прагматичного погляду, для здорових українських політиків, які не підчепили бацилу Московії, такий варіант васалітету, як і варіант блазнівського демократичного іміджу, є сумним, оскільки обидва вони — варіанти впливу.

Вадим КАРАСЬОВ, директор Інституту глобальних стратегій (ІГЛС):

— З огляду на прагматизм нової російської політичної еліти, краще почати з того, в якому українському президенті Росія не зацікавлена. Вона не зацікавлена, передусім, у клоні Саакашвілі, тобто в радикальному націоналістові, як, проте, і в радикалі іншого політичного кольору. Не влаштує Росію і політик, який не зможе забезпечити мінімум демократичної стабільності та з ослабленою легітимністю влади. Президент, легітимність, політика якого внаслідок радикальності та політико-економічної нестабільності може створити абсолютно невигідний для Росії прецедент відкритої та формалізованої участі третіх сил (країн і міжнародних інститутів) в українській політиці. Останнє загрожувало б Росії втратою ексклюзивної ролі, відшаруванням України від російської геополітичної платформи та дифузією, а потім і зникненням пострадянського простору як стратегічного пояса російської безпеки.

Інакше кажучи, Росії вигідний прагматичний президент-центрист, політика якого не суперечила б російському мінімуму по відношенню до України, вимоги і резони якого можна вкласти в неафішовану росіянами доктрину втримання України в пострадянському просторі. Основні положення цієї доктрини полягають у наступних тезах. Перша: Україна — провідна держава для виживання та реінтеграції пострадянського простору. Друга: «викрадення» України в Європи. Користуючись невиразністю та невизначеністю української політики об’єднаної Європи, Росія розраховує на «перехоплення» України — в тому числі і за рахунок згоди на показне, дуетне лідерство України та Росії в пострадянському просторі і перетворення Києва на субцентр, на другу столицю СНД і ЄЕП. Третя: збереження за Україною формальної суверенності та помірної автономності, що дозволяє їй брати участь як формально не приєднаної ні до кого, але фактично залученої до загальноросійської цивілізаційної платформи держави. Четвертий: залучення України як індустріального серця Східної Європи до регіональних інтеграційних інститутів і підключення до спільної економічної, аналітичної гри Росії з Європою й іншими центрами економічної влади, що автоматично забезпечує повніший контроль Росії над індустріальною модернізацією України, її транзитними ресурсами, ринками тощо. Для Росії Україна — критично важлива країна, територія-«вхід», ключ до тіснішої та з сильніших позицій взаємодії з Європою й іншими глобальними гравцями. Отже, внутрішня політика України, позиція й орієнтація українських еліт, стан і перспективи державності певною мірою, перефразовуючи німецького генерала Клауза Вітса, є продовженням зовнішньої політики Росії іншими засобами.

Віталій ПАЛАМАРЧУК, заввідділом політичних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень:

— Росія, судячи з усього, зацікавлена в такому українському президентові, який би підтримував стратегічний курс Росії чи принаймні не суперечив би йому в найбільш ключових питаннях, до яких можна віднести, наприклад, питання щодо розширення ЄС, подальшої еволюції НАТО та його просування на Схід. Це стосується, безумовно, й підтримки російських проектів, того ж газового консорціуму. Окрім цього, з боку Росії ймовірні певні побажання в зв’язку з вирішенням як мовного питання, так і культурного питання російськомовних громадян України загалом.

Варто зауважити, що Росія досить стурбована активізацією американської діяльності, зокрема в Грузії, Молдові, Литві. У цьому контексті, думаю, Росія буде дуже прискіпливо придивлятися до того, чи не буде кандидат на посаду президента в Україні провідником такої діяльності Сполучених Штатів в Україні.