Ірина ДАНИЛЕВСЬКА: «Душу треба тренувати так само, як і м’язи»
— Я дуже рано залишилася без батьків. Батько загинув, коли мені було чотири роки, а мама померла, коли мені не було і восьми. Жила я з маминою мамою, а з батьковою — проводила вихідні. Одна бабуся була прекрасною домогосподаркою, дуже м’якою і доброю жінкою, у квартирі якої панував культ чистоти і хорошої кухні. А ось друга була весь час зайнята на якихось цікавих роботах, здобула кілька освіт. Це була дуже вольова і дуже вимоглива у всьому людина. Обидві бабусі дуже бережно ставилися одна до одної, їх об’єднувало величезне почуття відповідальності за долю своїх внуків. Думаю, що вони ще й дуже добре розуміли, наскільки важливо дітям завжди знаходитися в світі гармонії і злагоди. Я слово «толерантність» вивчила ще в дитинстві. Пам’ятаю, зустріла його у якійсь фантастичній книжці, з’ясувала значення у словнику, а спілкування з бабусями допомагало мені наповнювати його реальними деталями.
Коли народилася наша дочка, то ми з чоловіком поставили перед собою завдання — не зайти у глухий кут неконтрольованої ситуації по відношенню до нашої дитини. Ми зрозуміли, що єдиний шанс мати можливість допомагати Богдані у житті та завжди бути поруч із нею — це постійно знаходитися в контакті з дочкою. Дуже хотілося прищепити їй почуття відповідальності і розвинути її самостійність. Та виховувати людину, здатну мати власну думку, не так просто. Наприклад, сьогодні на місці дочки я би вибирала інший стиль одягу — більш жіночний, навіть дещо вишуканіший. Але вона віддає перевагу зручному взуттю без каблуків над черевичками на каблучку, вільного крою брюкам, сорочкам, спідницям над легкими романтичними блузочками. Я поважаю її вибір, і це пов’язане з тим зворотним боком медалі, з яким доводиться стикатися при вихованні самостійної особистості.
Ніколи не прагнула оберігати дочку від важких переживань і складних життєвих проблем. Це було й тоді, коли маленька Дана нарівні з нами, дорослими, виконувала важку і часом неприємну роботу з догляду за прикутою до ліжка важкохворою бабусею, і тоді, коли дочка невдало закохувалася і дуже через це страждала. Я завжди у важкі моменти повторювала і повторюю: «Душа зобов’язана працювати — треба вміти і плакати, і співчувати, і ображатися, і прощати. Душу треба тренувати так само, як і м’язи».
Якось ми утрьох розмірковували про красу і потворність у фізичному та духовному плані, пригадали Квазімодо й Есмеральду. «Ти ж читала «Собор Паризької Богоматері», — звернулася я до дочки, а у відповідь почула — «Дивилася». Це мене дуже засмутило, наші діти дивляться те, що ми колись читали не відриваючись, це вже зовсім інше покоління. На щастя, згодом ситуація змінилася — дочка захопилася серйозною літературою, читає Умберто Еко, Пелевіна, цікавиться книгами з філософії та психології. У майбутньому вона бачить себе психологом. Думаю, що у неї для цього є непогані завдатки. Хоч сама Богдана це ще не цілком усвідомила: поки ще зовсім по-дитячому дивується, коли друзі у неї запитують «Як справи?», а потім протягом півгодини розповідають їй про свої.
Дочці незабаром виповниться шістнадцять років. Вона вже досить добре пристосована до життя і цілком змогла б жити окремо від своїх батьків. Сьогодні дочка нас із чоловіком називає своїми кращими друзями, у мені вона цінить «критика», а в чоловікові — «лірика». Розмови з батьком можуть у неї тривати і далеко за північ. Саме батько збирав її на перше побачення, а мама тоді була у черговому відрядженні. Як не сумно, але нам із чоловіком часто доводиться у справах роз’їжджатися у різні сторони. Ми навіть якось пожартували, що залишаємо дитину на собаку. Запам’яталося, як у семирічному віці дочка сама збирала свій чемоданчик для поїздки до оздоровчого табору, не забула навіть пакетик соди на випадок, якщо заболить горло. Приблизно у цьому ж віці вона заробила і свої перші гроші — озвучила українською мовою рекламний ролик про «Кіндер-сюрприз», дуже пишалася, що саме її варіант озвучування прийняло журі. Коли їй було десять років, ми запропонували Богдані взяти участь у «Сезонах моди» — вимити триста стільців для глядачів. Ми намагаємося показати дочці особливості нашої професії у всіх її складностях. Як волонтери вже і її однокласники беруть участь у наших «Сезонах мод». Я маю велику надію, що нам і надалі вдасться бути поруч із дочкою і завжди розуміти одне одного. Тільки те, що ти робиш сам, і що цінне тільки для тебе, стає цінним і для твоєї дитини.
Ми з чоловіком в інститутський період пережили кілька генсеків, від Брежнєва і до Горбачова. Найжахливішим у суспільстві того періоду, крім усяких економічних моментів, було те, що нас привчали до лицемірства — бачити одне, а говорити зовсім інше. Та з минулого кожен бере тільки те, що хоче. Хтось виніс прекрасні людські стосунки, вміння розуміти і допомагати одне одному, а хтось — любов до привілеїв і нерозуміння того, що порядність — це найголовніша риса будь-якої людини. Стосовно того, чого б нам із чоловіком не хотілося передавати дочці, — це страх перед державою, відчуття себе нічим перед цією державною машиною. Цього страху дуже важко позбутися, але ми не хочемо, щоб у нашій новій Україні так було. Хотілося б, щоб у дочки збереглося наше вміння дорожити людьми і теплота особистого спілкування, щоб людям з її оточення хотілося приходити у гості одне до одного, слухати і чути одне одного, щиро брати участь у долі одне одного.
