Iсторика цікавить вічність

Ім’я історика й публіциста, професора, завідувача відділу Інституту етнонаціональних і політичних досліджень НАН України Юрія ШАПОВАЛА добре знайоме читачам «Дня». В нашій газеті Юрій Іванович немало написав і про страхіття Голодомору 1932—1933 років та його причини, про «анатомію» сталінської терористичної держави і «закриті процеси», про долю Щербицького, Шелеста, Кравчука, інших відомих діячів нашої сучасної та зовсім нещодавньої історії. З ним можна у чомусь не погоджуватись, сперечатись, але точка зору професора Шаповала завжди цікава, обґрунтована, дає поштовх плідній роботі думки.

30 липня у Юрія Шаповала — день народження. Наші вітання імениннику, і декілька коротких запитань.

— Юрію Івановичу, дозвольте сердечно привітати вас з днем народження, побажати міцного здоров’я та успіхів. Знаю, що вас завжди цікавили і цікавлять люди в історії. Чому ви таку пильну увагу приділяєте саме ролі особи?

— Насамперед дякую за привітання. Справді, історична антропологія становить для мене особливий інтерес. Тому охоче пишу про діячів, які належали до різних політичних течій або відігравали різну роль в історії — вони мені всі цікаві. Скажімо, серед моїх героїв були Микола Скрипник і Кирило Осьмак, Петро Шелест і Роман Шухевич, Михайло Грушевський і Володимир Щербицький, Всеволод Балицький і Олександр Шумський, Микита Хрущов і Лазар Каганович. Були і президенти: Кравчук, Лукашенко, Кучма, Ющенко. Перелік можна продовжити, але про кого б я не писав, виходжу з того, що не буває деперсоніфікованої історії. Наважуся стверджувати, що вся історична наука — це, власне, наука про людину чи про людей. На щастя, нам не треба штучно створювати історичний «сонм». Непересічних осіб в історії України було багато (а надто в моєму улюбленому жахливому і прекрасному ХХ столітті), відігравали вони різну роль. Про когось відомо більше, про когось менше, про когось — (майже) нічого. Завдання історика: повертати імена, прагнути бути чесним у способах, методах такого повернення, а також ні в якому разі не приліплювати людей до етикеток, не спрощувати те, що вчора були реальним життям, а сьогодні стало історією.

— Ось тут, напевно, саме час запитати про якості, що їх повинен мати історик. На вашу думку, якими вони мають бути?

— Не буду вас пригощати банальностями про те, що історик повинен мати професійний вишкіл, знання, розуміння того, що таке архів і «з чим його їдять», тощо (хоча це, поза сумнівом, має значення, оскільки нині багато хто чомусь вирішив, що може, не маючи підготовки, «писати» історію та ще й підказувати історикам, як її писати). Для мене дуже важливо, щоб історик завжди залишав собі шанс на роздуми, на сумнів, а не діяв за принципом «Чего изволите?», не поспішав догодити тим (в першу чергу політикам), хто «кроїть» історію «під себе».

— До речі, про політиків. Чому, з вашої точки зору, вони так мало вчаться в історії?

— Знаєте, є такий жарт: філософія вивчає помилкові погляди людей, а історія — їх помилкові дії. Так ось нездарні політики є наочним, переконливим усобленням і помилкових поглядів, і помилкових дій. Звідси — манія величі, безнадійні спроби увійти двічі в ту саму воду (лунають численні обіцянки: «я повертаюсь, щоб навести порядок»). Звідси — хибне уявлення про те, що все і так відомо, а минуле можна ігнорувати або використовувати в суто кон’юнктурних розрахунках. Про історичну «ерудицію» політиків з кримінальним забарвленням взагалі не говорю.

Це хвороби нашого суспільства, яке все ще in transition, в перехідній стадії. Вірю, що у нас будуть нові лідери. Їх відрізнятиме не прагнення маніпулювати людьми, а розуміння важливості праці на перспективу. Відтак вони будуть звертатись до минулого з належною повагою, з розумінням того, що і самі вони невдовзі неминуче стануть частиною історії, тієї вічності, що є, власне, предметом інтересу професійних істориків.