Iван Чиж: «Назустріч один одному у ВР повинні йти не одинаки чи вожді, а всі без винятку депутати»

Позиції ортодоксів у парламентському конфлікті відомі. А що думає «опозиціонер» у лавах опозиції?

— Коментуючи альянс комуністів і «Единства» в Думі Росії, О.О. Мороз сказав, що це позитивний приклад...

— Я бачу в цьому альянсі нову суспільно-політичну якість. Не здивуюся, коли після обрання Путіна президентом Росії тамтешні комуністи серйозно увійдуть до урядової команди. Тим самим спробують реалізувати пріоритетну послідовність свого головного лозунгу: «Росія. Труд. Народовладдя. Соціалізм». Як бачите, в них Росія передусім...

Мені симпатична така позиція. Люди, держава вимагають порятунку. І це має стати домінантою діянь усіх справді патріотичних, державницьких сил, об'єднаних зусиль лівих насамперед. Бо суспільні очікування, нехай не зовсім за політичною, але вже точно за соціально-захисною ознакою, — ліві (проаналізуйте сумарні результати президентських виборів, і ви переконаєтесь у цьому). Як же можна відповідальним і патріотично налаштованим лівим стати збоку й лише пальцем кивати, вказуючи на проблеми та їхніх винуватців? Як на мене, сьогодні дії лівих українських патріотів має визначати принцип: «Наша влада — завтра. Рятувати людей, Україну — вже сьогодні!»

– Чия позиція вам зараз ближча, більшості чи меншості?

– Зрозуміло, що я на боці більшості — моїх виборців, народу України. Двічі вибраний депутатом «од народу», на окрузі, а не за випадком партсписку, дуже ціную цю довіру й дорожу нею. Якщо «більшість» у Верховній Раді відгукнеться на болючі очікування справжньої, всенародної, більшості й діятиме на розв'язання пекучих соціально-економічних проблем наших знедолених співвітчизників, я працюватиму без будь-якої політичної оскомини, спокійно, конструктивно. Якщо буде по-іншому, байдуже, як себе величатимуть колеги: більшовики, меншовики, ще якось... Позиція моя буде незмінною. Як і раніше, діятиму в інтересах моїх виборців, в інтересах України. Хочу вірити, що так звана більшість, появу якої сприймаю з розумінням, створилася не тільки для того, аби перерозподілити портфелі. Якщо лише для цього, то час такої групи, як і усієї нинішньої Верховної Ради, обмежений.

Я кажу реальні речі. З тієї самої хвилини, коли ліві фракції відкличуть своїх голів парламентських комітетів, або коли «більшість» зробить це «революційно», формальна більшість перестане існувати як більшість законотворча, так і не започаткувавшись. Законотворчою в парламенті більшість стає за активної правоформуючої участі опозиції. Для нас це особливо актуально з огляду на зайнятість у бізнесі значної частини нинішніх парламентських «більшовиків». Їм треба просто вчитися на роботу ходити. Не до затишного офісу в євростилі, а до парламентських лавок у стилі «ретро». І якщо представники лівих фракцій перестануть елементарно голосувати, виявиться — дуже скоро виявиться! — більшість не тільки не продовжила життя Верховної Ради, а навпаки, прискорила її кінець. Безславний.

Не хотілося б, щоб це пророцтво збулося, та до того йде. Виставлена «в сіни» законотворення опозиція у ВР, яка нині займає досить гнучку щодо нього, законотворення, позицію, буде поставлена в умови наджорсткого протистояння. Наслідком цього й стане падіння парламенту.

– Що ви сьогодні думаєте з приводу майбутнього референдуму? Історична перспектива цього референдуму.

– Якби ВР вчасно прийняла рішення про саморозпуск і була б оголошена дата нових виборів, відпала б потреба в референдумі.

Певен, Президент справді хоче й має підстави розраховувати на активнішу роботу парламенту. При цьому, звісно, і йому слід робити кроки назустріч. І нові парламентські вибори мали б стати тим рубежем, що показав би, яким курсом має йти Україна далі. У такий спосіб, без «надломів», з'явилася б нова політико-правова якість. У тому, що референдум відбудеться, не сумніваюся. Так само можна прогнозувати і його результат. Одначе мушу застерегти «батьків референдуму» — вони можуть стати заручниками його наслідків, сьогоденних і перспективних. Деякі ж проблеми не тільки не будуть усунуті, а ще й ускладняться.

– Багато хто каже, що Україна йде до авторитаризму. А може, не «тиснучи» на парламент у теперішньому його складі, взагалі ніякого реформування в Україні не можна було б досягти?

– Взаємний вплив влад або те, що ви називаєте тиском, — річ нормальна. І «спокійна конфліктність» — так само явище позитивне, бо вона стимулює прогрес, є діалектичною властивістю розвитку. Руйнівну ж якість ці тиски мають, коли вони є односторонніми, орієнтуються на «підкорення», «підпорядкування» однієї гілки влади іншій. При цьому втрат зазнають обидві, й найголовніше — український народ...

Не думаю, що нам загрожує повернення до авторитаризму. Тобто певні втрати демократизму можуть бути, й ми в якісь періоди були свідками цього (згадаймо хоча б брудні виборчі технології). Проте в історичній перспективі авторитаризм приречений. Приклад Піночета й таких, як він, диктаторів, промовисте тому підтвердження.

До речі. Парламентська більшість своїм ставленням до опозиції, без якої просто не існує демократії та парламентаризму, насправді продемонструє, яка вона. Якщо це більшість для помсти, реваншу, тоді яка це демократія й хто вони є насправді, самоназвані демократи? Поживемо-побачимо...

– Ви не вперше стаєте депутатом парламенту. Як ви вважаєте, що відбувається з депутатами, котрі приходять до парламенту з найкращими намірами попрацювати на благо народу, а потім починається те, що Л. Кучма в одному з інтерв'ю назвав «броунівським рухом» — малопояснюваними переходами з фракції до фракції? Якою низкою причин ви можете пояснити таку позицію багатьох депутатів?

– Переходи ці, цей «броунівський рух», не такі вже й малопояснювані. Скоріше навпаки. Поки уряд очолює одна людина — наближена фракція найчисленніша. Опала — і фракція «відпала»...

Натомість — возвеличення інших груп. Аби ближче до можливостей, ласк, аби краще було зреалізовано власний інтерес. Після президентських перегонів дуже багато бажаючих засвідчити, що й вони «колоду несли»...

Не дивно, що більшість нині об'єднала вчорашніх непримиренних противників нинішнього Президента і... його найвідданіших сподвижників, які справді виклалися для його перемоги.

Які причини об'єднання? Патріотичне усвідомлення історичного переломного моменту, жага до подолання справді жахливої кризи? Допускаю. Хочу навіть вірити. Але чому, чому досі провідники більшості тільки про посади, портфелі, чини говорять, а не про вищеозначені речі?

– Для наведення мостів між «меншістю» й «більшістю», очевидно, потрібні будуть переговори. Чи є такі парламентери серед парламентаріїв?

– Переконаний, що криза парламенту згубна для усієї влади, для України, її авторитету і навіть самої долі держави. Ті, хто будує «потьомкінські селища», тішачись ілюзорною можливістю створення одномірного й одномислячого парламенту, глибоко помиляються.

Нехай тих, хто думає інакше, можна відкинути, усунути, знайшовши кадрову чи якусь іншу зачіпку. Але як бути з народом, людьми, котрі обирали цих депутатів, наділили своєю довірою, їх же мільйони — їх не можна не брати до уваги? Отож, іншого, аніж шукати компроміс, немає. Коли мова взаємних ультиматумів не зміниться діалогом і законним розв'язанням конфліктності — цей парламент буде остаточно скомпрометовано, а учасники протистояння вкриють себе ганьбою. Назустріч один одному мають йти не якісь одинаки, вожаки чи вожді, а всі без винятку депутати.