«Можливо, іноді краще бути таким ось робітником, — несподівано каже гравець основного складу найкращої команди України. — Звичайною людиною, котра просто виконує свої обов’язки. Іноді хочеться стати таким же, як і всі, а не постійно бути предметом загального оглядання». Так, це дійсно Каха Каладзе, 7-й номер київської команди-мрії. У столиці України він з’явився в грудні 97-го. Разом із мамою Медіко, батьком Карлом і молодшим братом Леваном він привіз сюди й свою скромність, вихованість та абсолютно невластиву чемпіонам м’якість і толерантність. Навіть не будучи футбольним статистиком, нескладно помітити, що на рахунку Кахи майже не значаться жовті чи, тим паче, червоні карточки. Жорсткість він замінює відточеною майстерністю, грубість — професіоналізмом, що заслуговує на захоплення. «Не думаю, що захисник обов’язково повинен бути цербером і костоламом. Суперників треба поважати», — він-таки справді джентльмен. І не тільки на футбольному полі.

— Кахо, якщо не помиляюся, твоїм першим футбольним університетом була команда «Локомотив-Самтредія»...

— Абсолютно вірно. Вже в одинадцять я виступав за її дитячу команду, а через три роки дебютував у тбіліському «Динамо». Вважаю, для будь-якого футболіста є великою честю грати за славний тбіліський клуб у 14-річному віці. У своєму першому матчі я вийшов на заміну й навіть устиг забити переможний гол. Таке не забувається!

— У 18 ти вперше вдягнув футболку національної збірної Грузії. Дуже хвилювався?

— Ще б пак! Навіть незважаючи на те, що виїзний матч із кіпріотами ми виграли 2:0, коліна тремтіли. Виступи за збірну країни дуже важливі, відповідальні й почесні, тож переживання цілком природні. Збірна Грузії — монолітний колектив, тому завжди трепетно ставлюся до виступів за рідну країну.

— Осібно в твоїй кар’єрі стоїть матч із італійською дружиною...

— Уже на дев’ятій хвилині матчу я замінив Кахабера Цхададзе, котрий отримав травму, і зайняв позицію заднього захисника, на якій виступав наш капітан. Вдало зігравши проти італійського нападаючого Крістіана Вієрі, отримав запрошення від київського «Динамо».

— У серпні минулого року тобі довелося виступати проти збірної України. Чи не відчував якісь суперечливі почуття?

— Не хотілося б займатися самозахвалюванням, але я — професіонал, і мені не так важливо, проти кого грати. Як говориться, дружба — дружбою, а служба службою. Інша справа, що грузинська команда виглядала не найкращим чином і в результаті, цілком закономірно, програла. Але 21 березня на моїй батьківщині відбудеться матч у відповідь і ми обов’язково відіграємося (сміється).

— Як тебе зараз зустрічають у рідному Тбілісі?

— Чудово. Мої друзі, колишні одноклубники й наставники кажуть, що я гідно представляю грузинський футбол в Україні.

— А коли відчув себе «стовідсотковим динамівцем»?

— Із того моменту, коли підписав із клубом контракт (усміхається). А взагалі — це довгий і перманентний процес, що вимагає не один сезон. Хоч у принципі я почуваюся на своєму місці, бо наша команда — одна велика сім’я, одне нероздільне ціле.

— Що ти думаєш про Валерія Лобановського, в чому полягає його феномен?

— Мені здається, що феномен цього без перебільшення геніального тренера ще має бути розгаданий.

— Ти також грав і тренувався під керівництвом таких фахівців, як Давид Кіпіані та Олександр Чівадзе. У чому полягають головні відмінності українського метра від шановних грузинських наставників?

— У Грузії традиційно приділялася велика увага техніці, в той час як кияни завжди сповідували й зараз додержуються атлетичного футболу. Утім, перше не виключає другого.

— 10 лютого відбувся товариський матч із італійським «Міланом». Спеціально до нього не готувалися?

— Ні, йде цілеспрямована підготовка до гри з «Реалом». Справа в тому, що на тренувальному зборі в Руйті у нас не було гідних спаринг-партнерів і ми були вимушені задовольнятися двосторонніми матчами. Зустріч із «Міланом» — це було не стільки черговою перевіркою наших сил, скільки можливістю отримати неоціненний досвід. Подивіться — у складі «міланців» часто-густо самі зірки: Бірхофф, Веа, Костакурта, Мальдіні. До речі, останній є моїм кумиром. Я радий, що мій гол виявився переможним.

— Уже на початку березня динамівцям доведеться змагатися з чемпіоном Іспанії — мадридським «Реалом». Доля могла бути прихильнішою, чи не так?

— Не зовсім: навряд чи має велике значення, з ким грати — будь то хоч «Реал», «Ювентус» чи «Манчестер Юнайтед». Усе вирішується безпосередньо на полі, а якісь попередні розрахунки в більшості своїй так і залишаються пустими розмовами. Треба просто виходити на поле й доводити свою перевагу.

— Кого вважаєш найнебезпечнішим гравцем «Королівського» клубу?

— Я би не став виділяти когось одного, адже склад переможця торішньої Ліги Чемпіонів говорить сам за себе: Зеєдорф, Міятович, Редондо, Морієнтес, Йєрро, Рауль. Словом, можна сміливо переписати весь склад іспанців.

— Чи можемо ми розраховувати на перемогу в Лізі Чемпіонів?

— Звісно. У кожному турнірі, де ми беремо участь, перед командою ставляться максимальні цілі. Інакше який сенс взагалі грати в футбол?

— Спершу в Лансі, а потім і на Кубку Співдружності ми побачили твою нову грань — у першому випадку ти забив надважливий гол, а в Москві з’явився в якості відмінного пасувальника...

— Звичайно, насамперед необхідна надійність у захисті, але я завжди люблю підключатися до атаки, допомагати партнерам по команді не тільки в своїй зоні. Власне, футбол рухається в бік універсалізації й тактичні схеми певною мірою умовні. Амплуа футболістів нівелюється: будь-який із нас повинен грати на будь-якій позиції (хіба що крім воротарської). Валерій Лобановський нам постійно нагадує про це, так що перераховані епізоди — аж ніяк не щасливий збіг обставин.

— Останній московський турнір був не таким вдалим, як два попередні...

— Тут, мені здається, не варто особливо дивуватися — у нас були відсутні Гусин, Лужний, Косовський, Хацкевич, Дмитрулін. До даного турніру варто підходити з часткою скепсису та іронії, адже матчі в манежі докорінно відрізняються від поєдинків на зеленому полі.

— Якщо динамівські «зірки» не поспішають нікуди виїжджати, у них мусить бути висока мотивація. І не тільки спортивного характеру...

— Так воно й є. Але питання не тільки в грошах — я приїхав до Києва не стільки за довгим карбованцем, скільки через можливість тренуватися під керівництвом Валерія Васильовича. Я й у тбіліському «Динамо» отримував чимало, але футбол для мене — це не тільки пристойні гроші. Є ще високі цілі, які обов’язково треба підкоряти. Бажано в складі мого нинішнього клубу.

— Тепер, якщо дозволиш, від справ футбольних перейдемо до суто «людських» запитань. Багато чув про твою колекцію зброї...

— Так, я справді колекціоную карабіни й гвинтівки, але, чесно кажучи, всі примірники зберігаю в Тбілісі. Зброю суто практично я не застосовував, вона для мене немов твір мистецтва — подивився й отримав естетичне задоволення.

— А ще яке-небудь хобі в тебе є?

— Машини люблю. Найпершою у мене була «дев’ятка», яку я успішно розбив. Потім президент тбіліського «Динамо» подарував мені джип «Ford Explorer». У Києві я придбав «Мерседес», який недавно змінив на спортивний «Ніссан».

— Подумуєш про «Феррарі»?

— Хто б відмовився від такого автомобіля?! Але мені здається, що київські дороги не пристосовані до машин такого класу.

— Швидку їзду полюбляєш?

— Ясна річ. Але все-таки з даішниками намагаюся не сваритися: автограф майже завжди діє заспокійливо.

— Ти якось згадував про свого любимчика — щеня Енея.

— Я з дитинства мріяв про англійського бульдога й ось нарешті моя мрія здійснилася. У мене мало вільного часу, але коли він випадає, левову його частку віддаю нашому улюбленцеві — Енею.

— До речі, цікаве в нього ім’я. Прямо як у героя Івана Котляревського.

— Якщо ти маєш на увазі «Енеїду», то її я не читав. Українською не володію.

— А в принципі книгами захоплюєшся?

— Так, коли з’являється вільна хвилинка, то із задоволенням беру в руки цікавий роман.

— Спортивною пресою теж, напевно, не гребуєш...

— Зрозуміло. Хоча до надрукованого, особливо до звітів про матчі, ставлюся критично. Не те щоб мені було нецікаво, просто погляди журналістів рідко коли збігаються з точкою зору футболістів.

— З ким із динамівців у тебе склалися найтепліші відносини?

— З Андрієм Шевченком. Можу зарахувати до когорти своїх друзів і Владислава Ващука з Андрієм Гусиним. Але це аж ніяк не означає, що я уникаю спілкування з іншими хлопцями — ні про які угруповання в нашому колективі й мови бути не може.

— Серед новачків «Динамо» є твій співвітчизник Леван Гвазава. Вже встигли познайомитися?

— Так, він дуже приємна людина. Сподіваюся, клуб підпише з ним контракт і, цілком можливо, ми з ним гратимемо разом. У кожному разі, він талановитий і обдарований.

— Крім вас із Леваном, у першості України досить широко представлено грузинську діаспору: за ЦСКА грає Віталій Дараселія, за тернопільську «Ниву» — брати Капанадзе. Якось підтримуєш із ними стосунки?

— Добре знайомий тільки з Дараселією, з котрим я грав ще в тбіліському «Динамо». З іншими я б радо познайомився, але графік професійних спортсменів настільки завантажений...

— Чи стежиш за музичними новинками?

— У міру сил і можливостей. Віддаю перевагу сучасній поп-музиці, головним чином російській.

— А як складаються стосунки з протилежною статтю?

— Нормально. Але ні про що серйозне в цьому відношенні я поки що не думаю...