Керування гнівом
Позавчора, у надрах Києва, трапилася зі мною алкогольна халепа. Було так. До вагону я увійшов на станції «Вокзальна» абсолютно тверезий. Учергове здивувався, наскільки ж тут, на цій лінії, старі поїзди. Поруч зі мною стояли двоє людей. Він і вона. Колоритні. Тхнуло від цього подружжя всім спиртним разом, випитим ними за їхне необлаштоване життя. Так тривала наша подорож до намічених нами цілей, аж раптом древній вагон здригнувся, чи здригнувся хтось із ближніх моїх, одним словом, мав місце необачний рух. І на оточуючих, в тому числі на мене, бурхливим водограєм пролилося пиво. Джерелом була чимала пляшка в руках не у тих, про кого ви подумали, а у цілковито благополучного молодого чоловіка. Персональну площу ураження склали мої світлі штани.
— Ой, вибачте-вибачте! — весело прокричав винуватець пригоди.
Оскільки я до того мав не надто приємну, ба навіть виснажливу розмову по телефону, то уявляти собі, як я того веселуна топлю в цистерні з відповідною рідиною, не було сил. Я просто мовчки ретирувався.
Вийшовши на станції «Мінська», почимчикував звичним маршрутом додому. Свіжа прохолодна погода після зливи сприяла поліпшенню думок. Повз пронеслася машина. І, зачепивши калюжу, почастувала мене разом із штанями і сорочкою широченним віялом бризок.
І що ж?
Чи полетів услід цьому чи то «опелю», чи то «жигулю» один з найстрашніших антиавтомобільних прокльонів «щоб тобі всі чотири покришки спустило!»? Чи вліпила моя уява той «москвич» у ліхтар, чи вдарила його самовпевнений бампер об перший-ліпший бензовоз?
Ні... Ні... Ще раз ні...
Пам’ятаючи, що сумирність і тільки сумирність є окрасою справжньої людини, Людини з великої літери, я продовжив свою повну скорботи путь. Я ж хороший, добрий, порядний, чуйний. Не те що деякі.
Але вдома, трохи обсохнувши, ніяк не міг відігнати думку — скільки ж закривавлених тіл, умертвлених за надмірне почуття ліктя або чужої ноги, кожного дня перевозить метро, скільки машин догоряють по узбіччях чудових проспектів, спалених несамовитим вогнем нашої забризканої люті... Ой, леле! Яка криза гуманізму! Яка несправедливість...
Любі кияни і гості столиці! Будьте толерантні, терпимі, не вбивайте одне одного ні за що, ні про що! Пам’ятайте, що чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять! Відмовтеся від ока — за око, а від зуба — за зуб! І взагалі, живіть і дійте згідно з настановами наймудрішого з мудрих Дмитра Олександровича Прігова, котрий заповідав нам у цих легкокрилих рядках:
«Женщина в метро меня лягнула
Ну, пихаться — там куда ни шло
Здесь же она явно перегнула
Палку, и все дело перешло
В ранг ненужно личных отношений
Я, естественно, в ответ лягнул
Но и тут же попросил прощенья
— Просто я как личность выше был».
Знову дощ пішов, трясця його матері...
