Хлопці в капелюхах

У дитинстві в Оклахомі я любив дивитися по телевізору ковбойські фільми. Хороші хлопці там були у білих капелюхах, погані — у чорних, і все було просто. Добро завжди торжествувало над злом, і, як говорив вольтерівський професор Панглосс, все було на краще.

І сьогодні ми часом піддаємося спокусі застосувати ці стереотипи до політики, особливо після того, як один із хлопців у білому капелюсі нещодавно сказав, що Україна сьогодні стала заручницею корумпованої мафії і що він може її врятувати з допомогою тих, чиєї підтримки він просив. І тоді все обернеться на краще.

Попри всю повагу до згаданої персони, якій особисто я симпатизую, не все так просто. Я приїхав до України вперше в 1990 році, живу тут із 1993-го, і за цей час побачив багато всього — мабуть, дехто волів би, щоб дещо із цих речей я не бачив. Оскільки мої друзі здебільшого націонал-демократи, я можу розповісти про них безліч історій (напевно, не менше, ніж про представників влади).

Коли створювали Рух, мої друзі, українські емігранти, були у захваті. Вони захотіли допомогти і накупили копіювальної техніки та комп’ютерів, які якимсь чином зникли. Хтось ініціював створення комісії для розслідування, куди дівся великий ксерокс вартістю 13000 доларів, але питання зам’яли, а благородний «хрестоносець» незабаром переїхав до нової квартири — більшої за стару. Потім, після однієї передвиборчої кампанії, у ході якої сотні тисяч доларів було передано різним націонал-демократичним таборам (які програли вибори), представник обласної організації Руху запитав мене, чи не можна знайти кілька сотень доларів на купівлю старого мікроавтобуса, щоб його люди могли їздити селами, де люди просять їхньої допомоги. «Хіба ви не отримали гроші від національної організації?» — запитав я. «Звісно, вони нам дали 200 доларів і кожному з наших кандидатів по 200 доларів готівкою».

За допомогою простої арифметики легко пересвідчитися, що істотна частина щедрих дарів доброзичливих українців з- за кордону не йде далі їхніх безпосередніх одержувачів і, безумовно, не у достатніх кількостях для підтримки місцевих організацій.

Через деякий час до мене у редакцію зайшов ідеалістично налаштований молодий американець. «Хочу знати вашу думку. Що ви думаєте про гуманітарну допомогу, на кшталт тієї, яку надсилає до України моя організація?»

«Вам, як і раніше, доводиться давати хабарі, щоб ввезти її сюди?»

«Ну звісно, — засміявся він. — Але ми намагаємося замаскувати гроші під поїздки, стипендії для чиїхось дітей або що- небудь ще більш-менш законне. Але ми знаємо, що 70% допомоги крадуть і продають. Якщо нам вдається досягти, щоб хоч 30% потрапляли до тих, кому потрібно, ми вважаємо, що справи йдуть добре. Іноді ставиш перед собою запитання: чи вартує те добро, яке ми робимо, того зла, яке ми вимушені субсидувати».

Незабаром я почув, що він пішов із тієї благодійницької організації і перейшов на іншу роботу.

Потім, коли я вже думав, що ніщо у цій країні чудес мене більше не здивує, дружина розповіла про розмову з сусідкою, чий чоловік свого часу був моїм колегою, його часто цитують у пресі як експерта в українській політиці.

Його дружина займала відповідальний пост у міністерстві, яке краще залишити неназваним, головою якого був відомий націонал-демократ, уперше обраний до Верховної Ради в 1990-му. Через невідому причину в розпорядженні міністерства виявився флот кораблів. У пані «Ікс» були документи за підписом міністра, згідно з якими кораблі продавали за сміхотворно низькими цінами — аж до того, що океанський лайнер було продано за кількасот доларів. «Я багато років на бюрократичній роботі, і мені відомо, що якщо щось погано лежить, хто- небудь це покладе в кишеню. Але такої скнаростi я ніколи не бачила!» Як сказали б у нас в Оклахомі, міністр гнався за грошима швидше, ніж кролик утікає від лисиці.

Попри всю повагу до міністра, очевидно, він ніколи раніше не тримав у руках великих грошей, розгубився, а ті, у кого заведена на нього справа, вирішили, що зручно мати на нього компромат на випадок, якщо їм знадобиться примусити його поглянути на речі їхнім поглядом. Востаннє, коли я його бачив, він звертався до захопленого натовпу з промовою, як вони разом врятують Україну.

Безсумнівно, чимало бруду можна знайти і на хлопців у чорних капелюхах: спадають на думку кілька докторських дисертацій, які захистили, але не написали, а також запаморочливі договори в енергетиці. Можливо, хтось навіть скаже, що деякі варіанти політреформи мотивовані не стільки турботою про державну політику, скільки бажанням захистити своє майно від тих, хто захотів би перерозподілити його серед своїх прихильників. Та йдеться не про це. Наївні ті, хто вважає, що політична гра у сьогоднішній Україні — це протистояння хороших і поганих хлопців. Суть політики у тому, що окремі групи, які мають достатньо грошей, впливу і влади, щось здійснюють, чомусь дозволяють статися, а чомусь не дозволяють. Це функція розстановки сил у суспільстві, що породжує ці сили. А зміна діапазону політичних можливостей в Україні вимагатиме часу, зусиль і певної кількості віри, обмеженої реалізмом, із боку всіх зацікавлених. Тим із нас, хто хоче бачити Україну такою, якою вона повинна бути, доведеться просто змиритися з думкою, що шлях до цього буде довгим.