Хто наші герої?
А я запитую в себе, чи потрібно нам створювати собі героїв? Вислів «не створи собі куміра» можна переінакшити таким чином: «не створи собі героя». Зараз з’явилися такі собі «останні герої». Але все це антигеройство. Недаремно вони останні. Тобто пасіть задніх.
Шукати героя в сучасності, коли люди втратили головні цінності?
Може, просто повернутися назад — і знайти їх у минувшині? Росіяни пишаються Чайковським, Толстим, Достоєвським і навіть Петром I та Катериною II, в яких руки закривавлені. А ми, українці, не пишаємось ані діячами мистецтв, ані людьми, що рухали історію. Ми кажемо: в нас немає таких. Це називають зараз комплексом меншовартості. Ми можемо назвати героєм хіба що Богдана Хмельницького. Бо росіяни нам дозволили. А що вже казати про кількаразове переписування історії?
Я ж вважаю, що нам є чим пишатися, просто треба розвіювати темряву, в якій знаходиться більшість.
Як приклад наведу одну особистість: Микола Лисенко. Що ми знаємо про нього? Він був композитором, автором опери «Тарас Бульба». І все. Холодні слова. А чому так? Бо ж знов таки, наше завжди гірше і нецікаве, і ми «дякуємо темноті, що ясне сонце загасила».
Його життя і є прикладом геройства, хоч геройствувати він не збирався. Про це я дізналась зі спогадів Михайла Старицького.
Ось стисло про нього. У Миколи Лисенка більше десяти років зберігається цілком закінчена опера «Тарас Бульба». Якось до Миколи Лисенка приїхав навіть Чайковський, який тоді був на вершині своєї слави. Чайковський прослухав оперу і привітав Лисенка з талановитим твором, його особливо підкорили ті місця, в яких найповніше вирізнявся національний колорит. Прохав Лисенка їхати до Петербурга, де він і поставить оперу. Хіба що Лисенкові доведеться піти на деякі поступки. Замінити український текст російським. Лисенко зібрався було в дорогу, та замислився, і так надовго, що Чайковський встиг померти. Минуло ще кілька років, і до Києва приїхав Римський-Корсаков, і знову запрошує Миколу Лисенка до вистави «Тараса Бульби». Лисенко знов не поїхав.
Бо Микола Лисенко писав для свого народу, а як би він зміг його побачити у Петербурзі, та ще й на імператорській сцені, та ще й російською мовою? І це при тому, що мати виховувала його більш великоросом, у аристократичному дусі, тут і французька, і російська мова. Але любов до українського (яку прищепили бабуся та дідусь, та ще економка, та дівчата, що розважали панича — Микола так плакав, що мати змушена була дозволити йому це) переважила усе.
І це все при тому, що він не мав можливості виставляти свої п’єси, йому доводилося нести тягар учительської праці для підтримання своєї численної родини, маючи важку хворобу в зрілому віці. І ще треба було знайти час для написання опер. Однак, не дивлячись на хворобу, виснажливу працю, в ньому збереглася творча продуктивність.
«Ця риса — сила переконання, що дала композитору нашому залізну волю, зігнути яку не могли ні зовнішні бурі, ні дрібниці життя, що звалилися на нього з усім тягарем. І ця сила переконання та справжній талант завадили йому зробити яку-небудь кар’єру: талант цурався низьких засобів для боротьби з торгашами мистецтва, палка ж любов до батьківщини, яку він завжди сповідував, стала причиною різноманітних гонінь, що переслідували Лисенка в усі часи його тернистого життєвого шляху.
Ця сила переконання і глибокий патріотизм, для якого Лисенко пожертвував усім — матеріальним успіхом, славою і навіть особистим щастям, підносять його біографію до вселюдського інтересу і по справедливості ставлять його поряд iз героями людського духу». Ви розумієте, що це один- єдиний приклад? А цього звання українських героїв людського духу гідні багато хто. Просто телебачення, книжка повинні донести це людям. Можливо, якась проста телепрограма, яка буде зрозумілою і неосвіченому люду. І, можливо, такі передачі спонукають когось відкрити книжку українських письменників (Богдана Лепкого, Василя Стефаника, Михайла Старицького та багатьох інших).
А зараз для всіх на перший план виходять інтереси споживання, ми опинилися в «неволі споживацьких інтересів». Ми не прагнемо до сонця, а воліємо залишатися в темряві.
І сучасний герой, можливо, той, хто намагається йти проти течії. А може, той, хто намагається нести світло просвіти? А може, просто треба любити Україну? Яка б вона не була, але це моя країна. А може, герой — той, у кого в «серці гріється любов до знедоленого люду»? А може, той, хто не «забуває рідних хат, де лихо гіршає щоднини», і відомо не їде за кордон? А можливо, сучасний герой той, хто попри все — вдома, на роботі, на вулиці, у магазині, на базарі, у транспорті — розмовляє українською. Той, хто не знітиться, коли йому відповідають російською, не перейде на неї. Каюся, я не така, а прикро, та, може, колись у цьому українському місті Києві, де переважна більшість розмовляє російською, стане звичною і запанує рідна мова. Можливо, настане мить, коли країна вшанує своїх справжніх героїв.
Отож наприкінці наведу рядки з вірша Михайла Старицького «До молоді»:
Вшануйте, друзі, рідну річ,
Назвіте голосно своєю
Та розженіте над землею
Непереможну, темну ніч!
Хай всяк жене, а ви любіть
Свою знесилену родину —
Й за неї сили до загину
І навіть душу положіть!
