Хто заплатить за бідного,

На розгляді у Верховній Раді України нині знаходиться черговий законопроект, що стосується фінансування охорони здоров’я і медичного страхування у цій сфері. Законопроект № 2192 викликав низку суперечок щодо своєї доцільності в Україні, а про те, яким може і яким повинно бути соціальне медичне страхування, учора розповіли фахівці з управління та менеджменту охорони здоров’я.

Медичне страхування має забезпечувати потреби в лікуванні усіх, хто цього потребує, — так написано в Конституції України. Однак на нинішньому етапі запровадження справді безплатної медицини неможливе. Серед найбільш необхідних рис обов’язкового медичного страхування фахівці називають неспіввіднесеність його із ризиком захворіти: найбільше проблем зі здоров’ям мають малозабезпечені категорії населення, і вони ж таки мають сплачувати за це чималі гроші. В ідеалі набір послуг, які надаються застрахованому, має бути універсальним, не залежати від розміру страхового внеску, а визначатися лише нагальними потребами пацієнта.

Найбільшими недоліками сучасної української медицини, включно із страхуванням, залишається дефіцит коштів і неефективність їхнього використання. За словами радника міністра охорони здоров’я Олега Петренка, в останні роки Україна витрачала на медичне обслуговування понад 6% свого валового внутрішнього продукту. «А це більше, ніж у європейських країнах, і значно більше, ніж ми можемо собі дозволити, — сказав пан Петренко. — При цьому населення витрачає на охорону здоров’я чималі гроші у приватному порядку — від 39 до 52 відсотків від усіх витрат на охорону здоров’я в Україні». Внаслідок того, що у державі навіть при таких великих витратах не вистачає коштів на покриття вартості медичної допомоги, якість і доступність її для соціально вразливих верств населення знижується, а задекларована безоплатна медична допомога стає платною. Звідси — незадоволення громадян послугами, фактичне припинення медичної допомоги для людей, які не можуть оплатити лікування. Ще більш серйозними наслідками, на думку Олега Петренка, стає тіньове фінансування медицини, корупція у цій сфері і недовіра громадян до змін, які пропонує влада.

Те, що основна часина витрат на охорону здоров’я покладена на населення, підкреслює і головний позаштатний спеціаліст Міністерства охорони здоров’я України в галузі управління й організації охорони здоров’я Валерія Лехан. За її словами, зараз населення і держава сплачують приблизно порівну за медичні послуги й розвиток галузі, і кошти ідуть децентралізовано, часто не через державні структури, а через конкретних лікарів, які й керують, наприклад, грошовими ресурсами певної лікарні. Нинішня система медичного страхування залишилася у нас іще від радянських часів планової економіки, тоді як самі медичні заклади уже зараз живуть у ринкових умовах.

Для створення ж рівноправної для всіх верств населення системи соціального медичного страхування насамперед варто обрати таку модель медичного страхування, яка дaсть змогу Україні з найменшими витратами реформувати медичну галузь. «У світі існують конкурентні й неконкурентні моделі організації соціального медичного страхування, — розповідає Валерія Лехан. — Вони передбачають створення одного або кількох квазідержавних фондів, які конкурують або не конкурують між собою. Для країн, які тільки починають переходити на подібні системи страхування, найбільш зручним є єдиний національний фонд соціального медичного страхування. Такі фонди уже створено у кількох країнах колишнього СРСР, і протягом кількох років у них уже є позитивні результати». До позитивних зрушень в Україні такий фонд міг би додати єдність усіх фінансових потоків, спрямованих до медичних закладів.

Усі ці аргументи — на користь соціального страхування. Законопроект, запропонований депутатам, наполягає на іншій системі — цивільному страхуванні. Це останнє передбачає регресивний характер фінансування — тобто той, хто заробляє менше, витрачатиме на медичне обслуговування більший відсоток свого заробітку. Такий підхід означає існування різних програм послуг, які залежать від суми страховки. Соціальне страхування експерти визначають як таке, що створює солідарність і справедливість: багатий платить за бідного, але обидва отримують однаковий пакет послуг.

Результатом протистояння між цивільно-соціальним і суто соціальним підходами до страхування в медицині, яке триває усі роки нашої незалежності, стало те, що закон про медичне страхування досі не прийнято, а отже — значна частина українців залишається за межами нормального медичного обслуговування. Втім, наразі схоже, що прихильників приватного комерційного страхування в Україні більше, у тому числі — серед депутатів Верховної Ради. Можливо, концепція «робін гудів» у охороні здоров’я і є неприйнятною для багатьох українців, котрі не хочуть витрачати власні гроші на допомогу стороннім людям. Однак рівний доступ до медичних послуг, які не тільки декларуватиме, а гарантуватиме продуманий механізм медичного страхування, є одним із тих чинників, що дозволяє нації виживати, забезпечуючи соціальний захист найбідніших верств населення.

Скільки ж платитимуть українці, коли депутати нарешті визначаться із медичним страхуванням? «Поки немає конкретного проекту, говорити про суми внесків рано, — відповідає Валерія Микитівна Лехан. Вона також упевнена, що й платити за прийом лікареві чи нести йому «подарунки» буде необов’язково. Якщо грошові потоки йтимуть централізовано, у держави з’являться кошти, щоб надати медикам гідну зарплату.