Комплекс «бiльшовартостi»

До цього були телемости з Росією, проводилися (і «День» писав про це) усілякі «круглі столи» про відносини наших країн — і на різному представницькому рівні. Але нинішній телеміст «1+1» оголив головне — цих зустрічей було занадто мало. Вони повинні стати більш частими хоч би для того, щоб теми для обговорення не обмежувалися тільки проблемами мови і Криму. Адже тільки за останній час — принаймні, за два роки, що минули з останнього подібного телемосту, проведеного «1+1», з’явилося багато тем, у розкритті яких однаково зацікавлені і російська, і українська сторони. Наприклад, торгові війни між братами.

Якщо спробувати визначити, на яких рівнях проходило спілкування двох студій, то тут можна виділити три: емоційний, політичний, правовий. На першому — росіяни поводилися більш агресивно, наш ведучий здавався більш уразливим. Склалося враження, що Росія, як і раніше, впевнено почуває себе у ролі старшого брата. Хоч варто відзначити, що українська сторона не давала себе відверто шпиняти — Анатолій Борсюк, що дебютував цього разу в ролі ведучого прямого ефіру, коректно пропонував дотримувати баланс в ефірі. І, немов ляпас, ми одержали у відповідь сюжет з «їхнього» боку про українських «гастарбайтерів» у Росії.

Що стосується двох інших рівнів, то неможливо поки говорити про партнерські рівні відносини, поки у російських політиків існують явні проблеми з розумінням того, що Крим — це внутрішня справа України. Так, директор московського інституту політичних досліджень Сергій Марков, коментуючи зняття Грача судом, дозволив собі сказати, що Україна має проблеми з демократією. (Це після Чечні!) На що присутній з української сторони Дмитро Корчинський влучно відповів, що «це не проблеми з демократією, а проблеми з приховуванням доходів». А популярна у російських політиків і журналістів «проблема» російської мови, як відзначив у студії Віктор Медведчук, вирішується на правовому рівні. І — головне — всередині країни.

Під час мосту з боку росіян був і епізод невмотивованої брутальності. Володимир Познер в’їдливо так висловив надію, мовляв, хочеться вірити, що в Україні покажуть «той же телеміст». (У Росії він йшов у прямому ефірі, в нас — у записі). Що ж, можливо, подібний стиль «іронії» допоможе нам позбутися від зайвого пієтету перед московськими телеметрами. Особливо, коли в душу глядача прагнуть закинути підозру: от, мовляв, вам покажуть не все.

А поки можна зробити ще один висновок з цього прямого ефіру. Напруження пристрастей підтвердило, що все-таки зміни є. Правий був В’ячеслав Піховшек, який заявив у студії, що у запропонованих у темі телемосту варіантів відповідей, ким доводяться одна одній Україна й Росія, є ще й четвертий — «конкуренти». У чому і як ми можемо конкурувати — чим не тема для майбутнього телемосту? (До речі, за повідомленням прес-служби «1+1», другий міст відбудеться 16 березня).

КОМЕНТАРI

Олег МЕДВЕДЄВ, політтехнолог, журналіст:

— Безумовно, діалог — це завжди краще, ніж монолог чи взаємне мовчання. Я б оцінював ситуацію не з погляду телемосту, а взагалі з погляду всієї «кримської» ситуації, що склалася останнім часом. Мені б хотілося, щоб я помилявся, але, по-моєму, та провокація, що влаштував Грач, виділила те, що так звана нова російська політика Москви — або тактичний обман, покликаний приспати пильність української політичної еліти й показати, що в Росії звільнились від рудиментів і атавізмів імперського минулого, визнали незалежність України, готові будувати з нею подальші відносини на безумовному визнанні цієї незалежності. Або ж, дійсно, Путiн щирий у своїй новій політиці стосовно України, але ця політика ніби провисає у повітрі. Вона не спирається на позицію російської політичної еліти, що стоїть за Путіним, яка дотримується колишніх підходів і оцінок стосовно України і не опирається новому «путінському» курсу лише в силу його високої популярності у народі.

Варто було тільки виникнути ситуації в Криму — уся російська політична еліта зірвалася на істерику. Вона скинула маски і вже забула, що нібито визнала територіальну цілісність України й змирилася з її відділенням від Росії. Хотів би звернути увагу на те, що з заявою про Грача виступили не тільки комуністичні й імперські сили, але й увесь політичний спектр Росії — від Зюганова, через центр, і аж до Нємцова.

Ще одна річ, на яку варто звернути увагу. Україна, реагуючи на таке безцеремонне втручання Росії у внутрішні справи України, зробила гарну міну при поганій грі: виступають авторитетні українські політики і трактують лист думців, як висловлення якихось окремих російських політиків, думки яких розходяться з офіційною думкою Кремля. Вибачите, це не окремі політики — це лідери пропрезидентської партії влади: Шойгу і Лужков. Це не окремі політики — це політичні партії, на які Путiн спирається у парламенті. І тому всі заяви Лужкова після злиття цих двох партій втрачають статус окремих висловлювань Лужкова — він лідер партії влади. Це теж треба взяти до уваги.

А далі Литвин коментує: «Це на межі втручання у внутрішні справи України». На якій межі? Втрутилися — далі вже нікуди. На жаль, Україна на цю хамську витівку російських політиків відреагувала вкрай в’яло і беззубо. Києву дали по правій щоці, тепер підставляйте ліву.

Я дуже хочу вірити, що й у відносинах з Україною, як і у відносинах із Заходом й Америкою Путін стоїть на голову вище, ніж його політична еліта. Що Путін у силу його стратегічної прозорливості і реалістичності бачить і розуміє те, чого не розуміє його еліта. Хоч після історії з Грачем повiрити у це важко. В усякому разі, люди, які виступили про Грача, створили Путіну проблему, вони підірвали довіру України до Путіна.

Телеміст показав, як і вся «кримська» історія, чого російська еліта варта на колишніх позиціях, і нічого в її сприйнятті України не змінилося. Просто вона з якихось дипломатичних міркувань цю позицію не дуже афішує. Телеміст виявився корисним у тому плані, що, як говориться: «Усе таємне стає відомим». Російська демократія закінчується на українському питанні. Росія, на жаль, ще не готова до нового сприйняття України, а Україна занадто передчасно розслабилася, повіривши у те, що Росія поміняла свої підходи до неї. Тому ми одержали дуже серйозну інформацію до роздумів.

Володимир ПОЛОХАЛО, шеф-редактор журналу «Політична думка»:

— На мій погляд, проведення у телеформаті такого роду діалогів дає можливість громадянам робити власні висновки відносно реальних намірів тих чи інших політичних сил і представників культурницьких еліт. Водночас це дає можливість побачити яскраво виражений піар з обох боків. Говорячи про те, як це було реалізовано у даному конкретному випадку, я не думаю, що тут була необхідна таку ступінь щирості, відвертості і чесності. Як у запитаннях учасників, так і в сценаріях, реалізованих ведучими. Щодо російської сторони, то був присутній надто виразний підбір учасників. Ці гості студії не були представлені з точки зору тих течій настроїв, які існують в політичному і культурному російському істеблішменті щодо України. Такий підхід був просто очевидним. На мій погляд, російський сценарій, скоріше, маскував реальну картину і був спрямований на маніпулювання суспільною свідомістю. Спрямований в першу чергу на українського глядача, який формує старі стереотипи слов’янського коріння. Зовсім мало йшлося про реальні інтереси російських політичних еліт, які сьогодні далеко не збігаються з національними інтересами України. На мій погляд, Познер виявляв дозовану частку лукавства за маскою неупередженості і незаангажованості і явно був не модератором, а, скоріше, виконував певну роль. Це була імітація того, що зовсім не панує у російському істеблішменті. Але позбутися внутрішнього голосу, який має яскраво виражену зверхність, російській стороні так і не вдалося. І комплекс більшовартості явно був присутній. Україна розглядалася, як ще не сформована дитина, яка ще не отримала статусу повнолітньої і якою можна маніпулювати. У цьому плані російській стороні явно бракувало професійності. Підбір учасників з боку України теж був не кращим в тому сенсі, що українська сторона не могла перехопити ініціативу. Не могла бути достатньо переконливою у власній самодостатності і пішла за тією матрицею діалогу, яку навязала російська сторона. У відповідях, репліках та питаннях явно визнавалася та роль Росії, яку вона хоче відігравати в Україні сьогодні.

Українська сторона виявила свою провінційність і непідготовленість учасників. У російської сторони кожен знав свій маневр. Більше того, кожен навіть вивчив свій текст. Це не була імпровізація, це була реалізація певного сценарію. З російської сторони домінували міфи, стереотипи і лукавство. Це був непогано зрежисований сценарій. З українського боку — не зовсім вдала імпровізація. Не було тонкого розвінчування цих міфів. З точки зору впливу на свідомість українців росіяни виявили більше хитрощів та вміння до маніпулювання і діяли скоріше як одна команда, де кожному була відведена певна роль. Це були озвучені домашні заготовки. Такого чіткого сценарію, контраргументів бракувало українській стороні. Окремо наші учасники цікаві люди, але такі теледебати двох країн включають ретельну підготовку, тому що існує величезна відповідальність присутніх перед глядачами.

Цей телемарафон ще раз підтвердив, що росіяни незалежно від свого статусу та ідеологічної орієнтації сьогодні більш консолідовані, більш одностайні і більш агресивні в полеміці, діалозі з українцями і це було помітно широкому загалу глядачів. Росія за ці 10 років не змінилася. У всякому разі не змінилася серед тих, хто впливає на реальну психологічно-політичну атмосферу в Росії. І Росії не вдається приховати своє справжнє ставлення до України. Це не може не насторожувати сьогодні українців. Телеміст додав підозри до справжніх орієнтацій, до того, що в Росії сьогодні існує «космос» суб’єктивності і упередженості в оцінках щодо України.

Сергій САВЧЕНКО, голова Всекримського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, кандидат фіз.-мат. наук:

— Телеміст, влаштований 2 березня телеканалами «1+1» і ГРТ між Києвом і Москвою за участю Л. Грача, на жаль, став черговим доказом нашого малоросійства. Учасники «телемосту» з української сторони постійно й наполегливо його демонстрували. Усі, як виявилось, хворі на одну хворобу — малоросійство. Чомусь українська сторона без будь- якого спротиву погодилася на те, що саме російська мова буде мовою спілкування. Годі й говорити, що таке було б абсолютно виключено при проведенні аналогічного «телемосту» із будь-якою країною Східної Європи — Польщею, Болгарією, Словаччиною чи тією ж Сербією.

Виходячи з того, що представники російської сторони у переважній більшості не володіють мовою народу, якого прибічники всіляких союзів увесь час називають братнім, можна було б погодитися на російську мову спілкування, але абсолютно необхідно було б підкреслити, що тим самим українська сторона доводить свою європейськість, оскільки саме у Європі володіння кількома мовами є нормою. Таке зауваження автоматично дало б українській стороні незаперечну перевагу у дискусії про мову, під час якої представники з нашого боку чомусь увесь час виправдовувалися. Очевидно, що нам ні в чому тут виправдовуватися. Коли так званий «брат» постійно демонструє небажання знати братню мову та ще й вимагає від «брата» розмовляти не своєю мовою, то вже не братерство, а щось інше.

Нехай Російська Федерація (сам статус держави того вимагає — ФЕДЕРАЦІЯ) ратифікує Європейську Хартію мов національних меншин, нехай запровадить українську мову як другу державну чи офіційну, хоч би в окремих суб’єктах федерації, от тоді ми зможемо вислухати їхні зауваження з цього приводу.

Дуже добре, що наш амбасадор володіє російською мовою. Це бажана вимога для амбасадора в країні перебування. Цікаво, коли російський амбасадор — пан В. Чорномирдін продемонструє те ж саме.

Щодо офіційності російської мови в Україні. Запитання до п. Л. Грача та інших прибічників офіційності російської мови. Панове (чи товариші)! Може ви, не чекаючи надання російській мові статусу другої державної чи офіційної, на дверях своїх кабінетів вивісити, крім російськомовних табличок, ще й таблички українською мовою? Панове! Навіщо вам державний статус російській мові? Що б ви мали підстави взагалі знехтувати українською? Далеко Вам, панове, до Європи та цивілізації. Державність чи офіційність декількох мов вимагає від чиновників знання в рівній мірі кожної з них.

Пану Л. Грачу хочу нагадати, що в травні 2000 року він публічно пообіцяв учням, батькам та вчителям єдиною в Сімферополі гімназії з українською мовою викладання, що через два роки, тобто в травні 2002 року, вони святкуватимуть останній дзвоник в новому приміщенні. Будівництво школи ще й не почалося. Чекати дітям залишилося менше трьох місяців. Пане Л. Грач, то найбільший гріх обманювати дітей! У Вас ще є час не впасти в цей гріх. (Довідка: конкурс у цю гімназію 4-5 чоловік на одне місце)

Панове-організатори «телемостів», Л. Грач не має монополії на думку в Криму.

Прикро було дивитися, як ведучий з української сторони із зітханням перейшов на рідну мову. Шановний пане, а хто Вам забороняв увесь час нею говорити? Вони ж кажуть, що ми «брати». Якщо ж не розуміють братню мову, нехай забезпечать «сінхрон» при трансляції на Російську Федерацію. Поки ми самі не будемо себе поважати ніхто нас не поважатиме. У нас, як у будь-якої іншої країни, немає постійних друзів та ворогів, а є постійні інтереси. А Російська Федерація — наш вічний сусід? Хто вони для нас? Конкуренти! Ця слушна думка пролунала під час «телемосту», але не була поміченою.