Краще пізно...

Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію, у якій засуджуються широкомасштабні порушення прав людини, скоєні тоталітарними комуністичними режимами у минулому, і висловлюється визнання та співчуття жертвам цих злочинів. У тексті резолюції йдеться про те, що цими злочинами можна вважати страти, смерть у концентраційних таборах, голодомори, депортації, тортури, рабську працю та інші форми фізичного терору, переслідування за етнічною або релігійною ознакою, перешкоджання свободі свідомості й висловлювань, а також свободі слова. Європейські парламентарії закликали «всі комуністичні та посткомуністичні держави, які поки що мало зробили для переосмислення історії комунізму та власного минулого, зайняти чітку позицію щодо злочинів, скоєних тоталітарними режимами, і засудити їх». Утім, через нестачу голосів не вдалося затвердити конкретні рекомендації для урядів країн — членів Ради Європи. Згідно із цими рекомендаціями кожен уряд мав би прийняти декларації, які засуджують злочини комунізму, змінити закони таким чином, щоб спростився доступ до архівів, створити спеціальні комітети для збору свідчень про порушення прав людини при комунізмі тощо. На думку прихильників прийняття резолюції, цим вдасться запобігти відродженню тоталітарних режимів у Європі, де спостерігаються подібні тенденції.

Проти наміру засудити комунізм виступали, зокрема, представники російської делегації. На їхню думку, подібний крок відкриє шлях для юридичних претензій до Росії як правонаступниці СРСР. «Якщо СРСР оголосити злочинною державою, то потім можна буде оголосити недійсним або сумнівним підпис СРСР під усіма найважливішими міжнародно-правовими актами ХХ сторіччя, включно з Уставом ООН із правом вето», — заявила член російської делегації Наталя Нарочицька.

Розмови про надання якоїсь оцінки тоталітарним комуністичним режимам у Європі точилися відтоді, як розпався Радянський Союз. Конкретна пропозиція засудити тоталітарні режими у Раді Європи прозвучала з вуст теперішнього президента ПАРЄ Рене ван дер Ліндена у 2003 році, проте так і не дістала належної підтримки. Знов цю тему підняли минулого року. Її озвучив шведський депутат Йоран Ліндблад і у вересні передав відповідну доповідь до політради РЄ. Щоправда, назва «Необхідність засудження міжнародною спільнотою злочинів комунізму» не сподобалася росіянам, і згодом її змінили на «Засудження тоталітарних комуністичних режимів».

Наскільки далеко європейська спільнота готова просунутися у засудженні тоталітарних комуністичних режимів на своїх теренах, покаже час. А поки що прийняття цієї резолюції можна вважати якщо не доленосним, то принаймні показовим. Прокоментувати значення цього документу «День» попросив голову Київської міської організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса Романа КРУЦИКА:

— Ця резолюція ширше відкриває двері для того, щоб питання комуністичних злочинів дискутувалося на міжнародному рівні. Я вважаю, що це дуже великий поступ вперед. Звичайно, резолюція є наслідком того, що повноправними членами європейських інституцій стали нові держави — Литва, Латвія, Естонія, Польща, Чехія, тобто ті країни, які пережили комуністичні режими. Питання дослідження комуністичних злочинів завдяки цій резолюції отримує новий поштовх і абсолютно нову якість.

— Відомо, що представники української делегації на Парламентській Асамблеї пропонували доповнити рекомендації Комітету міністрів Ради Європи положенням закликати країни — члени цієї організації визнати Голодомор в Україні 1932—1933 років геноцидом проти українського народу. Оскільки ці рекомендації не прийняли, усе залишилося на старому місці. Як ви думаєте, чому досі Голодомор в Україні не визнаний на міжнародному рівні й що для цього треба зробити?

— У 2003 році Верховна Рада загальним зверненням до народу визнала Голодомор геноцидом. Це звернення не має юридичної сили. Україна мала би прийняти окремий закон. Тоді вступила б у силу Конвенція 1968 року про незастосування терміну давності до злочинів проти людства. А у перелік злочинів проти людства входить геноцид. Якби був відповідний закон, то тоді б Генеральна прокуратура порушувала кримінальні справи, вела б розслідування. Матеріали розслідування могли б лягти в основу подачі документів до міжнародних організацій, до ООН чи Міжнародного суду. Це би була абсолютно інша процедура. Сьогодні маємо таку парадоксальну ситуацію, коли тільки близько восьми держав світу, серед яких Австралія, США, Канада, Угорщина (а зовсім нещодавно — Литва та Грузія. — Авт.), визнали це звернення спеціальними резолюціями.