Київ, який ми втрачаємо

В архітектурній справі, особливостях реставраційних робіт та нюансах зберігання історичних пам’яток розуміється дуже невелика частина людей. Всі інші практично несвідомо «вживають» те, що їм пропонують і таким, яким пропонують. Але та новітня архітектура, якою захопилося нині керівництво Головного управління охорони культурної спадщини КМДА — шлях до поганого смаку, застерігають провідні архітектори Київської міської спілки Національної спілки архітекторів України (КОНСАУ). Вони різко виступили проти «відтворення» під патронатом Головного управління історичного середовища Києва.

При цьому їхнє терпіння вривається: по-перше, КОНСАУ вже прийняло рішення тимчасово припинити погодження на здійснення робіт з Головним управлінням охорони культурної спадщини КМДА (з умовою погодження проектів з Державною службою з національної спадщини України), по-друге, архітектори звертаються до керівництва Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища КМДА з приводу обмежень вимог до замовників та проектувальників з погодженням проектів з Державною службою з національної спадщини України до того часу, поки «Головне управління культурної спадщини КМДА не буде працювати відповідно до чинного законодавства України», а по- третє, погрожують взагалі покинути Київ — «це міщанське місто, по якому соромно ходити» — і поїхати будувати Дніпропетровськ, Донецьк, Харків чи Одесу — туди, куди вже давно запрошують, а вони відмовляються їхати, сподіваючись на діалог з київською владою.

— Вже 17 місяців Головне управління охорони культурної спадщини КМДА ігнорує наші вимоги припинити знищувати культурну спадщину Києва й відмовляється зустрічатися з нами, — розповів президент КОНСАУ, архітектор- практик Вадим Жежерін. — Всупереч вимогам діючого закону, списки об’єктів, які охороняються, управління досі не оприлюднило, вони щоденно редагуються. Діяльність же цієї структури все ще базується на силовому нав’язуванні замовникам протиправних, платних умов до проектування, які є перевіреним інструментом силового нав’язування проектних рішень, базою для реалізації численних корупційних схем... Подивіться, що вони зробили з містом: нашу архітектуру хочуть перетворити на кітч позавчорашнього дня — все це ламає уявлення про архітектуру як продукт сучасного існування суспільства. На тлі тотальної пам’яткоохоронної бездіяльності цього управління, тривають безвідповідальні й абсурдні пропозиції «відтворення» колишніх об’єктів кінця ХIХ — початку ХХ століття, які несумісні з сучасною містобудівною ситуацією Києва ( дерев’яний павільйон «Голгофа» та водогінну башту на Володимирській гірці). За стратегією голови управління Руслана Кухаренка, вони повинні відтворювати ілюзію неіснуючої пам’яткоохоронної та реставраційної діяльності, відволікати керівництво міста, держави та все українське суспільство від тотальної втрати справжніх об’єктів культурної спадщини й історичного середовища в цілому. Зокрема, від будівництва сумнозвісних башто-шпильових новобудов «а-ля буцімто ХIХ століття», які фактично вже знищили автентичність та масштаб Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Київ» та добивають автентичне історичне середовище в цілому.

Власне, цей горе-історизм найбільше й допікає зодчим Києва, який, за їхніми словами, київська влада й намагається нині нав’язати місту.

По-простому кажучи, це коли на пам’ятці архітектури щось добудовується, коли змінюються деталі, щось додається або віднімається — на смак проектувальника чи замовника. А в КОНСАУ наголошують, що за всіма міжнародними нормами історизм в забудові історичних місць недопустимий.

— Історизм — це псевдоісторичні ремінісценції, які застосовують на сучасних будовах, — пояснила кандидат архітектури, архітектор-практик, лауреат Державної премії України і віце-президент КОНСАУ Олена Олейник. — Як фасадизм, так і історизм — це негативні явища. Що стосується реального історичного обличчя Києва, то він не має ніякого відношення до цих будівель у стилі історизму — фальшивих переробок неіснуючих пам’ятників культури. Реальне обличчя — це динамічна складова із різночасових будинків, яка потребує постійного моніторингу, постійних містобудівничих програм. Це є історична культура, жива динамічна культура.

Дуже різко по відношенню до сучасної містобудівнчої політики виступила й доктор архітектури Лариса Скорик: те, що нині відбувається в сучасній архітектурі, вона називає субкультурою, більше того — субархітектурою. На думку пані Скорик, в Києві не залишилося жодного історичного будинку, «який би не був тим чи іншим чином не спотворений або надбудований, або прибудований, або в ньому змінені вікна, або певні деталі, або щось зрубане, або додане». Навіть здавалося, вдалий (як для непрофесіонала), реставраційний проект пам’ятки архітектури початку ХХ століття — будинок з химерами — теж груба робота, вважає Лариса Скорик.

— Так звана реставрація цього будинку відбулася з грубими порушеннями проекту автора Владислава Городецького. По суті, будинок втратив свою автентичність: спотвореними є задні бічні фасади будинку — вони абсолютно не такі, якими їх задумав Городецький. Замість реставрації вийшла новобудова — напівкіч, напівколаж, — заявила вона «Дню».

Також архітекторів Києва непокоїть те, що управління бере на облік як пам’ятки архітектури ті споруди, які такими не є, натомість нищить справжні пам’ятки. Архітектор-реставратор Віталій Отченашко навів приклад, як він кілька років тому виявив на Подолі дві будівлі середини ХVIII століття (один належав колись шевцю, інший — війту). З часом їх об’єднали, зробили надбудову, а потім взагалі знесли — викопали навіть фундамент. І це — на території заповідника, наголошує заслужений архітектор України.

Здогадки архітекторів чому так робиться — і замовний «історизм», і нищення пам’яток у центрі Києва — нікого не дивують: «це можна пояснити зацікавленістю влади», «де великі будови — там великі крадіжки», говорять вони. Влада ж Києва традиційно відмовчується, не пускає архітекторів на поріг, не відповідає на телефонні дзвінки, або, як у цьому разі, присилає відписки такого типу: «відтворення павільйону «Голгофа» та водогінної башти на Володимирській гірці не є «абсурдними», системними, оскільки відносяться до об’єктів, що були зруйновані за часів тоталітаризму, Голодомору і політичних репресій. ...Проведення реставраційних робіт на Володимирській гірці — одне з нагальних завдань, яке стоїть перед нашими сучасниками».

Словом, як кажуть в народі — «те — до лісу, те — до бісу». Архітектори — про вічне, влада — про «завдання перед нашими сучасниками». Як розгортатимуться події між сторонами, які не чують одна одну — важко спрогнозувати (як і те, що відбуватиметься з архітектурою Києва). Та навіть у такій кризовій ситуації зодчі Києва вірять: якщо все це зупинити, ми Києва не втратимо. Надії ж на допомогу покладають на інтелігенцію — як київську, так і українську.