Людина системи або «епоха Щербицького»

Рівно 10 років тому в ніч з 16 на 17 лютого 1990 року помер Володимир Васильович Щербицький, який протягом понад 17 років очолював другий за чисельністю «загін» КПРС — КПУ. Він же за традицією був і фактичним хазяїном УРСР.

Зараз говорити про те, поганим чи хорошим керівником він був, звісно ж, немає сенсу. В рамках жорсткої тоталітарної комуністичної системи Щербицький жив, працював, висунувся на видні ролі й не уявляв себе поза межами цієї системи. Все ж таки він був серед партійних «бонз» епохи Леоніда Брежнєва (керував КПУ Щербицький з травня 1972 року по вересень 1989 року) і навіть недовгих епох Юрія Андропова, Костянтина Черненка й Михайла Горбачова не гіршим представником еліти. І людиною, яка показувала максимальні можливості цієї хибної системи.

Багато в чому його висунення стало можливим через те, що Щербицький був представником могутнього дніпропетровського клану. Він пройшов, і послідовно, всі рівні під час руху вгору (тоді це було частiше обов’язковою умовою) від секретаря Дніпродзержинського міськкому партії ще при Сталіні (1947 р.). Щербицький не був абстрактним апаратником — у межах системи, щоб «піднятися» вище, треба було мати певні якості (вміння лавірувати в «підкилимових» іграх, міняти свої погляди відповідно до генеральної лінії партії). Будучи талановитим апаратником, Щербицький зробив запаморочливу кар’єру, був відданим системі, не уявляв себе поза нею й не став свого роду «ренегатом». Важко було уявити Щербицького в одній упряжці з Горбачовим. Молодші члени Політбюро, такі як Едуард Шеварднадзе, Гейдар Алієв — керівники закавказьких загонів КПРС, виявилися «гнучкішими». Фактичне зміщення Щербицького через хворобу було логічним завершенням кар’єри представника «старої гвардії».

Не треба забувати, в яких умовах і в якій ситуації Щербицького було призначено першим секретарем ЦК КПУ. Петра Шелеста, його попередника на цій посаді, було звинувачено Москвою в національному «ухильництві». Щербицького призначили «виправляти» це «ухильництво» в руслі союзного інтернаціоналізму. В цьому питанні він не був незалежним від Кремля. Втім, не можна було не бачити того, що в області культури (руками секретаря ЦК КПУ з питань ідеології Володимира Маланчука) Україні за роки правління Щербицького було завдано удару такої сили, від якого ми й зараз не можемо оговтатися. Українські культура й мова опинилися фактично в резервації. Київ ще більшою мірою став свого роду оплотом консерватизму. Репресії проти представників творчої інтелігенції й інакодумців були нормою. Але водночас не треба забувати й про те, що саме Щербицький у квітні 1979 р. наполiг на звільненні 50-річного енергійного висуванця Михайла Суслова Маланчука зі своєї посади.

Чорнобильська катастрофа 1986 року наочно показала, наскільки Щербицький був залежним від Москви. Навряд чи він сам приймав рішення про проведення першотравневої демонстрації на Хрещатику. Але була ще й Велогонка світу вулицями Києва, враженими радіацією. 1 і 2 травня 1986 року Щербицький був з Єгором Лігачовим і Миколою Рижковим у Чорнобилі. В повному масштабі оцінити розміри цієї катастрофи він все ж таки міг і був зобов’язаний це зробити. Щербицький не був патріотом України (яким усе-таки був білоруський керівник Петро Машеров). Він був патріотом території. І це проявлялося в його частих непорозуміннях з Москвою. Але тільки в питаннях економіки й планування.

Кореспондент «Дня» звернувся до людей, які протягом багатьох років працювали під керівництвом В.В. Щербицького.

Віталій МАСОЛ був двічі — в УРСР і вже незалежній Україні головою Кабінету Міністрів:

— 1972 року, коли Петра Шелеста звільнили з посади першого секретаря ЦК КПУ (точніше, «перевели» до Москви), в травні місяці мені запропонували перейти на роботу в Держплан України на посаду 1-го заступника голови. Я був на відповідних співбесідах, тоді підготовка кадрів була тривалою, дуже кваліфікованою й професійною. Щербицький зі мною розмовляв особисто.

— Який у Щербицького був стиль керівництва?

— Це був інтелігентний, високопрофесійний працівник, який добре знав економіку України, уважно ставився до людей, особливо до фахівців, вникаючи в ситуацію не тільки на своєму рівні, цікавився роботою навіть на рівні заводів. Це був дуже розсудливий, спокійний, урівноважений керівник, який дуже уважно ставився до будь-якого питання. Я б назвав його Людиною з великої букви. Була дуже хороша схема — спільні обіди кандидатів і членів Політбюро. Дивно, але зараз Леонід Кучма також проводить спільні бесіди й обіди, на яких можна висловити свою точку зору, спростувати якусь думку і не давати однобічного трактування того або іншого питання.

— Що ви можете сказати про те враження, яке на Щербицького справив Горбачов?

— У душі він був з ним незгодним. Він відчував, до чого призведе політика Горбачова. І коли я був головою Ради Міністрів 1987 року, на зустрічі з ним у Криму Щербицький давав мені карт-бланш у спілкуванні з Генсеком. Щербицький був незгодним з політикою в ціноутворенні, призначеннях, в «боротьбі з алкоголізмом», з системою постачання до союзних фондів. Горбачов не прислуховувався до Щербицького, я можу сказати, що жодних конкретних рішень з питань, що порушувалися, він не приймав. Це якоюсь мірою прискорило те, що Володимир Васильович пішов на пенсію. Після відставки Горбачов навіть не подякував йому по-людськи.

— Чи був якийсь тиск з боку Москви на Щербицького?

— Так, звісно. Але все ж він пішов через незгоду з політикою Горбачова, насамперед щодо державної політики. Почали виявлятися антагонізми в республіках, кожний «тягнув ковдру на себе»; страйки, особливо в Донбасі... Щербицький вважав, що й питання незалежності в межах СРСР можна було вирішити.

— Про смерть В. Щербицького говорилося якось приглушено, часто з відтінком сенсаційності.

— Ні, все було набагато простіше. Запалення легенів у такому віці є дуже небезпечним. Він був пригніченим ситуацією, що склалася в країні. Лікарі говорили, що імунна система не працювала, організм не боровся. Все сталося протягом доби. В ніч з 16 на 17 лютого Володимира Васильовича не стало.

— Що було після його смерті?

— Івашко й Гуренко не дотягували до рівня Щербицького. На жаль, і в нас, і в інших республіках СРСР тоді настав час владолюбних людей, які діяли за принципом «після мене хоч потоп». Ще раз повторюся, робота з кадрами при Щербицькому була на найвищому рівні. Так, я був майже десять років директором Новокраматорського машинобудівного заводу, що випускає унікальне обладнання (крокуючі екскаватори, прокатні стани, шахтопідйомні машини, преси для штампування крил літаків тощо). Де зараз наша промисловість? Подивіться на цифри — виробництво основних видів продукції промисловості. Скільки збирали зернових в Україні, виробляли цукру ще років п’ятнадцять тому! Можна було цивілізованим шляхом навіть поділити СРСР. Але ми швидше Азія, ніж Європа. Щербицький будь-яке питання обговорював з підлеглими. Міг запитати думку різних фахівців. Це стосувалося всіх сфер життєдіяльності. Хоча в питаннях культури, в сфері мови, він, безумовно, особливо в перший період своєї роботи на такій високій посаді, припустився багатьох помилок. Але ми тоді будували театри (в кожному обласному центрі), і не можна однозначно сказати, що Щербицький тільки «душив» українську культуру. Такий був час .

Анатолій ХОРОЗОВ протягом багатьох років працював на різних високих господарських посадах у роки правління В. Щербицького:

— Якщо порівняти постаті Щербицького та його колег по Політбюро, то який висновок ви б зробили?

— Володимир Васильович був, мабуть, одним із найбiльш «породистих» представників радянської партійної еліти. Він, я вважаю, був в одному ряду з такими керівниками, як Машеров.

— У книзі Віталія Врублевського, його помічника протягом багатьох років, «Володимир Щербицький: Факти і міфи» говориться, що невдовзі після того, як він очолив ЦК КПУ, Брежнєв сказав своєму земляку (який був молодшим за нього на 12 років), що тільки його він у майбутньому бачить своїм наступником. Якими були стосунки між Брежнєвим і Щербицьким?

— Дуже навіть дружнiми. Вони земляки. За характером, за своїми можливостями (я маю на увазі Брежнєва 60-х — початку 70-х років) були дуже схожими. Особиста скромність — ось у чому вони були антиподами.

— У нас в Україні все-таки не було так званої «рашидовщини».

— Нічого подібного в нас не було. Щербицький намагався таких «князьків» обмежувати. І навіть якщо він когось звільняв, не принижував своїх підлеглих.

— Чи правда те, що говорили, — до людей розумних, неординарних Щербицький ставився з острахом?

— Я не можу так сказати. Був я в близьких стосунках із Костянтином Проданом (помічником першого секретаря, а пізніше керуючим справами ЦК КПУ), і про цю «кухню» він знав не з чуток. У ЦК я прийшов у молодості на посаду інструктора. Щербицький знав мене не дуже добре. Створювали раднаргоспи. І Володимир Васильович призначив мене керуючим справами Раднаргоспу УРСР.

Ось приклади з життя. Працівники Радміну перевіряли Раднаргосп. І знайшли таке «порушення» — ми купували столи для наших співробітників за рахунок збуту. Це було начебто перекачування коштів з тієї сфери до бюджетної. Доповідають на Радміні, Щербицький говорить: «А керуючий справами що скаже?» Мене викликали на трибуну. Я сказав, що грошей у Мінфіні не дають, а в нас Іван Картасевич (кращий металург України) ділить стіл з іншим співробітником. Спитав міністра фінансів, чому не виділяли гроші, Щербицький сказав, щоб столи придбали. Мені записали тільки догану, хоч я був на межі звільнення. Огульно він ніколи не діяв.

— Чи міг він очолити процеси оновлення в руслі перебудови, яку розпочав Горбачов?

— За моїм глибоким переконанням, Горбачов не був людиною справи. Люди калібру Щербицького нутром розуміли, що це демагогія вищої марки. Більшість була під враженням від риторики Горбачова.

— Але Щербицький, мабуть, розумів, чим «перебудова» загрожує як СРСР, так і підвалинам соціалізму. Він не хотів такого «оновлення»?

— Кінець його життя був засмученим як ситуацією в Україні й СРСР, так і чорнобильською катастрофою.

— В останні роки життя Щербицького виставляли таким собі Брежнєвим української закваски.

— Звісно, з роками працездатність людини зменшується. Але Щербицький був людиною тверезого розуму, склерозу в нього не було, як і диких запоїв. Він практично не пив і не терпів у своєму оточенні пияцтва. Не можна й сказати, що він оточував себе бездарностями. Я протягом 34 років очолював Федерацію хокею України. Щербицький ставився до спорту по-державному. І він вважав, що спорт — це наш вихід на міжнародну орбіту й ставився до спортсменів, будучи палким вболівальником, дуже добре. Без його підтримки київське «Динамо» не добилося б таких перемог. Він заклав основу успіхів «Динамо». Слава богу, не встигли розбазарити «Динамо» до кінця. Фундамент, на якому грунтуються успіхи сьогоднішнього суперклубу, закладено ще при Щербицькому.

— А як же хокей?

— Він допомагав створенню багатьох дитячих спортивних шкіл. Зараз, ви знаєте самі, спорт став просто банкрутом. А хокей він любив, відвідував вирішальні матчі «Сокола».

— Багато хто звинувачує Щербицького в тому, що він не став на перешкоді, коли з України робили своєрідне промислове звалище СРСР.

— Всі республіки СРСР намагалися на своїй території відкрити будь-який великий завод, фабрику. Розвиток промисловості мав свої плюси (для соціальної сфери насамперед). Розвиток промисловості давав роботу людям, був ударом по безробіттю, яке було скрізь, але в Закавказзі, Середній Азії, низці регіонів Росії це був просто бич. В Україні промислова інфраструктура була розвиненою.

— Щербицький усе ж таки був патріотом не України, а території. Навряд чи його любили так, як Машерова в Білорусі.

— Можливо, він побоювався розділити долю Машерова — дуже велика популярність несла в собі небезпеку.

— А як щодо того, чи міг вирішувати всі проблеми в УРСР її керівник? Кажуть, він не міг призначити самостійно навіть голову обласного управління КДБ.

— Без Щербицького нікого в Україні (навіть у КДБ) не призначали. Він пропонував. Інша справа, він не міг призначити міністра. Але Щербицький, звісно ж, впливав на ситуацію. Клановість у прийнятті рішень відігравала велику роль. Я і зараз вважаю, що для роботи, для справи потрібні свої люди серед підлеглих.

— Кажуть, що в питаннях економіки й планування він неодноразово сперечався з Москвою?

— Петро Акимович Розенко — голова Держплану, заступник голови Радміну УРСР протягом 16 років, який відрізнявся феноменальною пам’яттю, завжди їздив із Щербицьким до Москви, допомагаючи йому відстоювати часто незалежну точку зору. Щербицький спирався на працівників, які вміли думати.

— Його ставлення до української мови. За часів правління Щербицького було різко посилено русифікацію.

— Але ця тенденція була загальною. У Білорусі ситуація була (та й зараз є) ще гіршою. Щербицький був у Мінську. І всі провідні працівники в один голос говорили, що дітей своїх вони віддавали до російських шкіл. (У середовищі провідних керівників у Києві ситуація була аналогічною білоруській. — Авт. ).

— І все ж, чому після того, як пішов Щербицький 1989 року, в Україні не з’явилася людина, хоча б приблизно рівна йому за масштабом?

— Та важко, не «перебудувавшись», з’явитися людині такого масштабу.