Мама Оля українського футболу

Футбольна мама

Певно, є на світі провидіння і, очевидно, саме воно привело цю незвичайну жінку до "великого футболу". Хоча сама Ольга Трохимівна вважає це випадковістю. Коли, 1954 року побудували футбольну базу на Нивках, Ольга Трохимівна, яка шукала роботу, прийшла туди влаштовуватися господинею. Спочатку їй відмовили, але, на всяк випадок, адресу взяли. А вже наступного дня ("Певно, перевіряли в потрібних інстанціях", - каже мама Оля) подзвонили і запропонували стати до роботи. Ось тоді в мами Олі і з'явилася нова велика футбольна сім'я, котра вимагала не менше турбот і часу, аніж своя - рідна. Пізніше, 1987 року, коли безглузда смерть протягом 15 днів забрала у неї двох синів, Ольга Трохимівна остаточно розчинилася у "своїх орлах" і стала для них другою мамою. Синами їй стали, окрім самого Валерія Лобановського, якого вперше побачила 14-річним юнаком, і всі інші хлопці, які колись грали і грають тепер у "Динамо".

"Вони тільки вранці полетіли, - каже Трохимівна, - а я вже нудьгую і чекаю, коли повернуться. І кожний зі словами: "Здрастуй, мамо", - обніме мене і поцілує.

Футбольна мама живе на базі. А що в київській квартирі? Чотири стіни та самотність. До того ж вона потрібна тут щодня: на ній усе господарство. Звичайно, є помічники: кухарі, господарки, офіціантки, адміністратор (до речі, онук Ольги Трохимівни - Пилип), - але хтось же має всім керувати, направляти, вирішувати. І хтось має просто чекати, зберігаючи тепло цього такого схожого на домашнє вогнища. Чекати і молитися. За здоров'я, успіх, перемогу. "Хлопці грають, у них болять ноги. А в мене - коліна. Усю гру молюся Богу і Миколі Угоднику (а в мене іконка його ще із фронту), прошу в них перемогу своїм хлопцям". Вона чекає повернення футбольних синів і дуже переживає, чи вистачило їм тих 50 порцій копчених курей, які "загорнула" на дорогу, чи не голодні, чи добре спали. "Хлопці дуже люблять окрошку, і коли повернуться, я їм обов'язково її приготую - сама, без кухарів".

Про президента

Розповідає про Григорія Суркіса і плаче. Каже, не зустрічала таких людей. "Адже він міг узяти на моє місце кого молодшого, а мене, 80-річну, зі слабким здоров'ям, просто вигнати. І що б тоді? Як би я прожила на пенсію 58 гривень?" Але він не вигнав. Видно, вона мама не тільки для гравців... Приїжджаючи до Києва, Трохимівна йде до маленької церковки на Подолі й молиться за здоров'я - своє, його та хлопців... "А хлопцям же як пощастило. От раніше, за Союзу, майже всі виграні ними кубки та призи залишалися в Москві. Тепер по-чесному: "привіз" перемогу - одержуй те, що заробив. Немає у хлопців побутових проблем. У кожного квартира, машина, а в кого і дві. Усе Григорій Михайлович із ними ділить, без обману. А якщо в когось із хлопців травма, то, як батько рідний, переживає: за ніч декілька разів подзвонить, лікаря зажадає з докладним звітом про стан здоров'я".

Про базу і про Щербицького

Коли побудували в Кончі-Заспі нову футбольну базу, Ольга Трохимівна відмовилася там працювати. Сама ж киянка, та й не одна - із сім'єю. Словом, вирішила, що "йде з футболу". Викликав її Щербицький і суворо спитав, чому не хоче їхати на нову базу. Сказала правду: немає квартири, піде на якесь підприємство і стане на квартоблік. Щербицький зателефонував помічникові... Поїхала Трохимівна працювати до Заспи, а через півроку трикімнатну квартиру в Києві одержала... Але своєю квартирою ніколи було займатися: на новій базі роботи не переробити, то дах тече, то паркет міняй. Коли із цим упоралася, озирнулася мама Оля, а база "гола". Хоча і в лісі, а на самій території - ані деревця. Гній привезла, ями копала, організувала суботник... словом, сад посадила... А тепер знову "будується". Скоро здадуть будівельники новий корпус бази. Корпус XXI сторіччя. Такого, кажуть, у Європі немає: номер-люкс, басейн, сауна, відеозал.

Про прикмети

Ольга Трохимівна умовила Григорія Суркіса перенести нашу зустріч. Чесно кажучи, ми чинили опір до останнього, але, як твердить приказка: зі своїм статутом до чужого монастиря не ходять. А якщо й ходять, то все-таки шанують місцеві традиції і прикмети. У цьому випадку - футбольні. Вони такі: в день гри або перед від'їздом команди будь-які інтерв'ю, фото, походи до гостей суворо заборонено. Футбольна база в день від'їзду гравців - зона суворого режиму. А якщо гість, котрий набивається, насправді - гостя... словом, чисто морська традиція. Окрім того, перед від'їздом на базі ніхто і нічого не прибирає, підлоги не миються, а жінки з обслуговуючого персоналу взагалі стараються не показуватися гравцям на очі. "Так було в усіх тренерів: ніхто не плутається під ногами у футболістів. Лише тренер та президент із хлопцями - надихають на перемогу".

Історії

"Ой, пам'ятаю, десь у 60-х виграла наша команда серйозну гру. Лікеро-горілчаний завод привіз нам ящика коньяку та ящика лікеру, а кондитерська фабрика подарувала величезного торта, а на ньому - величезний кошик із трояндами, і все із шоколаду. Ми гуляли до світанку. А торт доїдали, напевно, ще тиждень.

А ще було після переможної гри: ринули болільники на поле, багато хто хапав футболістів, садовили їх на плечі й несли. І тут ма-а-аленький такий, худенький фанат хапає високого й довгоногого Лобановського - і собі на плечі. Біжить, а ноги Валерочки по землі мало не волочаться. Я позаду біжу і кричу: "Чуєш, голубчику, ти тільки його не впусти..."

База в Кончі-Заспі залишилася позаду. А в мене перед очима все ще мама Оля, котра неспокійно виглядає у вікно: як там її соколики? Навесні динамівці мають грати у чвертьфіналі Ліги чемпіонів. Після короткого відпочинку футболісти і тренери вступлять у новий сезон. І разом із ними - жінка, чиї заслуги перед українським футболом словами не оцінити...