«МАМАЙ», або Повернення української притчі

— Лесь, чи досяг ти в «Мамаї» того результату, який планував?

— Уперше здається, що — так. Може, таке відчуття складається тому, що довго робив. Але ніякого компромісу, пов’язаного з тим, що немає грошей або везіння, не було. Для себе я цей фільм не розглядав як результат, але як надто необхідний мені процес. Адже «Мамай» не знімався у контексті касовості, я розумію, що українське кіно — це чиста політика. Ось і намагаюся триматися від цього якомога далі. Але це дуже болюча тема. В українському кіно шлях, як у фільму «Брат» у Росії, нереальний.

— Чому?

— У нас немає такого ринку і картина не може окупитися. Свого «Брата» не буде ще кілька років, доки ринок театрального показу не виросте до рівня контролю і прибутку. Поки ж єдиний шлях, на жаль, — тільки через фестивалі. А фестивальне кіно має свої правила.

— Про що ти зараз жалкуєш?

— Що так багато часу витратив. Сподівався зробити кіно за 7 місяців, максимум за рік. І займатися іншими історіями. Три роки пройшло від запуску. Це дуже поганий термін для будь-якого кіно, тим більше у жанрі, який передбачав легке дихання. Зняти і змонтувати вдалося досить швидко і якісно, та затримки, пов’язані з відсутністю фінансування і радикальною неувагою власника — держави — зіграли свою роль.

— До речі, про жанр. Що у тебе все-таки вийшло? Казка, лав- сторі?

— Вийшов епос. Досить погано розвинений жанр, адже історія-пам’ятник, історія-музей мертва. Це, взагалі, один із найскладніших жанрів у мистецтві, тим більше в такому грубому, як кіно; до речі, невідомо ще, чи мистецтво це. Ти береш драматургію, яка не розвивається. У першій же сцені знаєш, як усе закінчується, хто помре, хто виживе. Важливо було поставити не запитання «що?», а запитання «як?», попрацювати досить якісно із зображенням, оператором, із композитором. Тобто професійних якостей, потрібних для подальшої роботи, я досяг.

— Наскільки тебе цей фільм змінив?

— Він мене навчив терпіти і чекати. Я навчився тому, що треба бути максимально впевненим у якості своєї роботи, у собі самому, у шляху, який обрав. Кіно народжується дуже довго. Треба працювати з тим відчуттям прекрасного, що було у тебе, якщо воно взагалі було.

— А задоволений ти реакцією на «Мамая»?

— Загалом — задоволений. Від тих, від кого чекав негативу, — отримав негатив, хоч очікував і серйозніших емоцій. Від людей, думка яких була важлива, — також. До речі, я показував «Мамая» в Єгипті простим арабським морякам. Дивно, але вони мені все розповіли, — що, чому, навіщо. Це їхня культура, вони звикли до подвійних, потрійних смислів, притча — жанр мусульманський. Нас від цього відучили, а вони все це нормально читають. Були і зовсім дивні випадки — дзвонили редактори деяких київських видань і говорили: «Олесь, нам тебе замовили, але ми нічого писати не будемо». Дуже дивно…

— Справді, дивно…

— Відрадно, коли до мене на вулиці звертаються зовсім молоді люди, яких я не уявляв своїми глядачами. У них зовсім інше виховання, ніж у мене, навіть не знаю, як вони туди потрапили. І зараз хочу спробувати показати «Мамая» спеціально для студентів і влаштувати обговорення — послухати покоління людей, до якого і я належу.

— Як щодо прокату?

— Є пропозиції від американських дистриб’юторів, дуже вигідні для української сторони, що взагалі безпрецедентно.

— А наскільки це реально?

— Посуди сам, зараз там історичний фільм Сокурова «Русский ковчег» уже приніс мільйон доларів. Є ж публіка, яка це дивиться.

— Наші прокатники тебе не турбують?

— Турбування досить своєрідне. Переговори на таких умовах: ми тебе беремо, але запропонувати можемо два ранкові сеанси в робочі дні, 10 і 12 година ранку. Я не знаю глядача, який піде у цей час. Єдина реакція після такого явно збиткового прокату, — ось, у черговий раз картина не вдалася. Зараз ми її плануємо возити по фестивалях, незабаром Канни, треба спробувати в ньому взяти участь. Дуже тому хочуть посприяти американці — потенційні прокатники, щоб підняти рейтинг режисера і на ньому заробляти. І вони абсолютно не бояться стилю, жанру: тобто якщо людина може і таке виконувати, значить, може й інше.

— В чому все-таки відмінність «Мамая» від традиційно історичних фільмів?

— Фільм, крім назви і героя, нічого спільного зі славною історією України не має. Багато парубків, у яких оселедець на голові або в душі, твердять, що я зняв антиукраїнський фільм. Що у мене кіно про те, як два брати-українці покинули, негідники, молодшого в степу помирати. Але ця історія народилася до мене. В цілому, «Мамай» — моє ставлення до того, що зараз відбувається, що я бачу навколо себе. Намагаюся розібратися з тим, що у мене всередині незалежно від цивілізаційних процесів. І фільм знято з дуже малою кількістю народу в кадрі, малими коштами. Виявилося, можна розповідати про національну душу з двома акторами в кадрі і повною відсутністю декорацій, без п’ятитисячної масовки в костюмах Фарінеллі-кастрата.

— Звідки у тебе таке тяжіння до епосу?

— З раннього дитинства цим захоплююся. Я ж сам кобзар, роблю музичні інструменти, співаю на вулицях, у церквах. Ми ось зараз біля пам’ятника Сковороді зустрілися — це мій духовний учитель. І «Мамай» — це про людину, яку світ ловив, та не впіймав. Пам’ятник йому на Майдані — нонсенс. Не може бути пам’ятника пустоті, образу, символу. Фільм про цей образ і розповідає, з іншого боку його ж і руйнує. Епіка руйнується тим, що це абсолютно жива людина, яка, сама того не бажаючи, потрапляє в історію, коли руйнується його особистісне начало, про нього вже починають складати легенди.

— А тебе не бентежило, що берешся за глибоко скомпрометовану справу — після невдач «Чорної ради», «Богдана Хмельницького» і скандалу з «Мазепою»?

— Звичайно, побоювався. Практично весь негатив, який зараз капає на картину, з цим і пов’язаний. Люди, які «Мамая» не дивилися, всіма способами прив’язують його до фільмів попередників. Але я ж не винен у тому, що проекти шанованих людей сприйняті погано або не зрозумілі. А з іншого боку образливо, що всі розмови про українське кіно зводяться до тверджень, що все — лайно. Але ми ж маємо міфологеми — раз українське, значить, поетичне. Відразу виникають образи Довженка, Параджанова або ще живих людей, які нині перетворилися на пам’ятники. І за нами, за сучасним кіно, бродять ці привиди. Плануючи знімати картину 7 років тому, я і в страшному сні не міг уявити, що мені доведеться входити у порівняння з великими людьми та їхніми важкими картинами. Я займався маленькою реабілітацією цього кіно всередині себе. Але «Мамай» не пов’язаний із «українським поетичним», я взагалі не вірю в цю школу. Були деякі фільми деяких митців, які будувалися в конкретній системі образів, на конкретній літературі. Є в цьому професійна гра. Якщо я зможу вийти на якісний рівень роботи, мені потім буде простіше, коли доведеться відповідати за гроші, що їх вкладає в мене продюсер. Далі буде інше.

— Що ж далі?

— Найближчим часом займаюся музикою. Ставлю кілька музичних перформенсів і оперу в Дрездені. Цей жанр дуже для мене цікавий. Це електронна музика, нові технології та рішення. Живі актори і музиканти поєднані з комп’ютером. Балет у спеціальних костюмах, від їхніх рухів буде народжуватися музика, вокальні семпли, записані у фольклорних експедиціях у Чорнобильській зоні до вибуху. Спробуємо через музику усвідомити момент руйнування цивілізації і нашої музичної пам’яті, і, за допомогою тієї ж цивілізації, повернути голоси людей, які давно зникли.

— А в кіно?

— Я зараз написав уже три сценарії, два з яких зацікавили американських виробників. Я до них пообіцяв повернутися через рік, коли буде зрозуміло, є режисер Олесь Санін для продюсерів, чи ні. Це ж залежить від того, чи отримає картина призи, наскільки підніметься рейтинг режисера. Зараз я написав «Олексу Довбуша» — таке українське «Хоробре серце». Ним займаються французька і австралійська студії — остання раніше працювала з Мелом Гібсоном. Передбачається великий бюджет, участь західних зірок із великими гонорарами. Україна поки до цього ніякого інтересу не проявляє. Проте після не дуже позитивного комерційного досвіду «Мазепи» важко говорити про бюджети.

— Які історичні колізії тебе ще цікавлять?

— Не знаю. Я зараз написав сценарій «Малюк» — за мотивами сюжету Малюка і Карлсона, але Малюк виріс, йому 19 років, у казки вже не вірить. А Карлсон — людина, яка 12 років просиділа у психушці. У нього діабет, не даси йому варення — помре. Ось його випустили, і він потрапляє до міста, де вже зникли казки, де всі рахують гроші, яких немає, всі один одному винні. І фільм — про відмінність свідомості людей: тих, хто вірить у казку, вміє літати, і хто ні. Малюку доводиться повертатися до себе справжнього, до казки. Ще є історія про українського льотчика, який найнявся в Анголу і потрапив там у полон на алмазні рудники. І коли всіма правдами і неправдами повертається до Одеси, знову потрапляє в полон на нелегальне підприємство китайців. Суто американські сценарії. Нещодавно в Африці під водою зняли кіно з моїм оператором Серьожею Михальчуком про корабель «Салем експрес». Це такий арабський «Титанік», який затонув менш ніж за 10 хвилин від моменту зіткнення з рифом. Ось ці 10 хвилин — довжина фільму. І на планах підводного світу ми його озвучуємо живими голосами людей, які там були. Знімаємо в естетиці фото, 8 кадрів на секунду — таке, свого роду, повернення до початкових кіноекспериментів із зображенням. Пробуємо піти назад, щоб примусити рухатися свідомість самого глядача. Може, вдасться. Це не експеримент, просто рух до свободи.

— Запитання несподіване і, можливо, різке: що тобі заважає жити?

— Те, що я живу в країні, яка втрачає свої культурні традиції. Заважає відсутність контексту, внутрішньої культури, яка потрібна навіть таким жахливим персонажам, як я. Заважає відсутність часу. Що у добі 24 години. Постійна зайнятість абсолютно непотрібними речами. Невміння відмовляти людям. Але зараз більше всього — залізяка в нозі. Кожен крок відволікає від чогось.

— Ось ти спочатку говорив про грубість кіно. Невже ти займаєшся справою, в яку не віриш?

— Кіно завжди балансує на грані ярмаркового видовища — кінотеатри стали дорогі, але ще більше поп-корну. Люди приходять розважатися. Але вистачає і публіки, для якої кіно — предмет мистецтва. Те, що це можливо, і притягує до кіно безліч людей. Я глибоко впевнений, що найбільш комерційні режисери — Спілберг чи Бессон, не прийшли в цю професію тому, що вони можуть багато заробити. Просто, на жаль, на перше місце стали інші завдання. Взагалі, важлива якість, незалежно від того, яке кіно знімаєш, комерційне, чи ні. Будь-який режисер хоче, щоб його дивилися. До моменту монтажу для мене все мистецтво закінчується. Далі чиста технологія. Ти не встигаєш займатися собою. Ти контролюєш якісь символи віри чи якість. Але і живопис буває мистецтвом чи ні, і столярна справа, і журналістика. Є завжди грань, яку ти можеш або не можеш переступити. Є просто погано зроблені речі. От я не люблю, коли зроблено погано.