Меморіал на балконі
Якось на прогулянці мою увагу привернув балкон третього поверху одного стандартного, радянського «стилю» будинку. На фоні обшарпаних стін та ще неприбраних після зими, захаращених усіляким мотлохом сусідніх балконів він справляв враження оази в пустелі. Свіжа зелень і яскраві квіти високо піднімалися над перилами, примхливо обплітали грати, звисали аж до вікон другого поверху. У різнобарвній палітрі фарб переважали відтінки червоного — від рожевого до синьо-пурпурового. Не дивно, що я довгенько простояла там із закинутою назад головою. Аж поки до мене не обізвався приємний молодий жіночий голос: «Помітили? Подобається?». Так почалася розмова з господинею того балкону — ошатною худенькою жінкою, якій — як потім з’ясувалося — невдовзі виповнюється 80 років. Із них чотири роки вона воювала — «служила фронтовою медсестрою». Моя нова знайома рішуче уникала публічності — не захотіла назватися, не запросила журналіста до квартири. Погодилася, однак, сісти на лавці навпроти свого балкону і «поговорити про квіти». Вийшло також про інше.
«У пекло війни я потрапила зовсім молодим наївним дівчам і моє, колись таке просте й тихе, життя враз змінилося. Не тільки через смертельну небезпеку та задушливий жах, бо моє життя раптом наповнилося вищим, найвищим змістом — щоденною альтернативою «бути або не бути». Чи можна знайти щось більш значне? Тим паче, що йшлося не тільки про мене, але й про тих поранених солдатів, яких я могла врятувати, витягнути на собі з під вогню, або залишити там — через безсилля чи страх — помирати. Кожного дня вирішувалася моя доля і через мене — доля ще кількох людей. Кожний прожитий день і кожного врятованого солдата я переживала як свою персональну перемогу. Тому все, що відбувалося навколо, стало для мене, як не дивно, фантастичною героїчною пригодою. А все інше — побут, майбутнє, вiйськові звання, нагороди — здавалося у порівнянні таким дріб’язковим. Сьогодні самій важко вірити в те, що та «пригода» тривала всього 4 роки — у моїй пам’яті вона займає домінуюче місце».
«Війна закінчилася і з нею закінчилася найбільш яскрава частина мого життя — воно більше ніколи не сягало апогею, не кидало жереб «жити — не жити». З усіх бокiв насунув побут — принизливий, обтяжливий післявоєнний побут. І до того — несподіваний, бо у 1941— 1945 роках могутня радянська пропагандистська машина обіцяла всім, що після великої перемоги на нашій землі негайно настане істинне царство небесне — достаток, загальне благоденство і благовоління. Ми ж із одного пекла — пекла героїчного — зразу потрапили до іншого — до пекла злиднів, неоплаченої праці, мізерних хлібних пайків, магазинних черг. А ще зіткнулися із заздрістю через убогі привілеї, надавані колишнім фронтовикам. Як хвилі, находили нові покоління, які вже не знали і знати не хотіли про те, за що нас так «розкішно» утримує держава. Робота? Так складалося, не знаю чому, що вона ніколи не вимагала й десятої долі тієї напруги всіх моїх духовних і фізичних сил, на яку я була здатна під час війни.
«Був один період, коли здалося, що я вийшла, зрештою, із вогненних кіл війни. Це — коли народила дочку. Вона була такою вразливою, оточеною з усіх боків смертельною небезпекою, і потребувала постійної опіки, самовідречення. Як на фронті. Та дитя моє стало дорослим занадто швидко, перестало залежати від мене, відгородилося від мене неприступними окопами своїх власних інтересів. Інтересів, які я не можу не тільки розділити, але навіть збагнути. Я люблю її, люблю вже дорослих онуків і їхніх дітей. Але всі вони є мешканцями якогось іншого, незнайомого мені світу і вирішують свої проблеми без мене — я виявилася нездатною виносити їх «з під вогню».
«То й вийшло так, що у мене залишилися тільки ці квіти, і тому ви не повинні дивуватися, що вони такі доглянуті, гарні, пишні. Колись давно я зрозуміла, що тут одного бажання та води недостатньо. Стала збирати спеціальну літературу, навіть прослухала якийсь курс лекцій в університеті. І про свої квіти, про оптимальні умови їх існування знаю майже все. Іноді приходять люди на консультацію. Я охоче їм допомагаю, хоча й знаю, що квіти потребують більш, ніж знання, інформації. Вони мають стати частиною душі людини. Якщо там, у тій душі, знайдеться для них достатньо місця.»
«Коли тепер, після війни, до мене доходить — як із далекого фронту — чергова чорна звістка про смерть бойового товариша (їх стає все менше), я висаджую на балконі ще одну, «іменну», багаторічну квітку. З червоним цвітом. На зиму переселяю всіх їх до квартири, в тепло. Поступово- поступово балкон прив’язав мене до себе залізними ланцюгами. Колись любила мандрувати, зустрічатися з новими людьми. Думка, однак, про те, що десь там, на осиротілому балконі сохнуть без води та уваги червоні квіти, з роками стала все більш імперативною, панівною. Як наче йдеться про зраду. Може, то тип якоїсь ментальної аберації, але мене це не турбує, адже стосується тільки однієї персони — власної. Якось помиримося — вже недовго залишилося».
