Міф про російську душу

«Читаючи книги Набокова, Хрущова відчувала себе одним із його героїв: росіянином, який вчиться бути індивідом.»

Сто років тому в Росії було більше фанатичних прихильників різних політичних теорій, аніж коли-небудь у будь-якій іншій країні. Вона кишіла послідовниками різних напрямків анархізму, в ній була маса соціалістів, армії радикальних християн, толстовців і комуністів. Розтривожена всім цим прогресивним мисленням, Росія пролила океан крові в ім’я теорій Маркса.

Примітно, що це мало що змінило. Коли все закінчилося, Росія виявилася під владою нового царя. Нехай Володимир Путін, цар XXI сторіччя, миліший за Олександра III (що правив у 1881—1894 рр.) і більш тямущий за Миколу II (1894—1917). Але все ж таки він цар, що володіє справді царським відчуттям повновладдя. Путін вважає, що він заслуговує на те, щоб правити Росією, і, схоже, більшість росіян дивиться на світ його очима. Наприклад, свобода слова для Путіна не важливіша, ніж для Олександра III чи Сталіна — схоже, до неї є справа лише незначній меншості росіян.

Про все це говорила минулого тижня Ніна Хрущова, виступаючи в Торонто в ефірі TVOntario. Вона професор політології, й її професіоналізм доповнюється біографічними даними. З кафедри нью-йоркської New School до аспірантів звертається внучка Микити Хрущова.

До Путіна вона ставиться з неприхованим презирством, але знає, що співвітчизники з нею не згодні. Типовий росіянин, якого вона називає «ледачим російським Іваном» обожнює Путіна. Росіяни вважають, що світ повинен ставитися до їхньої країни як до великої держави, і що Путін відвойовує повагу, якої вона заслуговує. Якщо його поведінка лякає Захід, то тим краще.

Хрущова вважає, що за бездумним схилянням перед Путіним стоїть міф про «російську душу». На її думку, ідея про гуманну, поетичну національну душу слугує виправданням відсталості Росії. Вона атакує цю ідею в своїй блискучій і глибокій новій книзі Imagining Nabokov: Russia Between Art and Politics (Yale University Press), в якій політологія поєднується з літературною критикою.

Героя своєї книги, Володимира Набокова (1899—1977), вона сприймає як протиотруту від недорозвиненості, користуючись його книгами як путівником. Він завжди наполягав на тому, що не є політичним письменником, але Хрущова вважає, що його твори несуть у собі політичне послання всім тим, кому небайдуже майбутнє Росії.

У своїх романах Набоков на місце «душевного героя», якого так люблять російські письменники і читачі, приводить сумних, критично налаштованих дійових осіб у західному стилі. Читаючи його книги, Хрущова відчувала себе одним із героїв Набокова, росіянином, який вчиться бути індивідом, «відповідальним за власні дії, коли немає державної ідеології, яка наділяє твоє життя формою і змістом». Книги Набокова стали для неї виходом із «величезного, недиференційованого, традиційного російського колективу». «Я не пишу для груп, — говорив він. — Мені важливий лише індивідуальний читач.»

З питання індивідуальності та сучасності Набоков займає чітку позицію. Його протилежність можна побачити в мрійливому, безцільному герої роману «Обломов» Івана Гончарова, що став бестселером 1858 р. Герой (Обломов) успадкував маєток, який розвалюється, бо він не в силах злізти з канапи, щоб ним зайнятися. Коли роман вийшов у світ, всі погодилися з тим, що в ньому описано невід’ємний елемент російського характеру. Народилося нове слово — «обломовщина». Це було 170 років тому, але Хрущова натякає на те, що подібний характер впливає й на сьогоднішню Росію.

У 20-і роки В. І. Ленін, організовуючи нову російську економіку в ім’я пролетаріату, виявив, що багатьох пролетарів не особливо тягне працювати. Він вирішив, що комунізм повинен видавити обломовщину з російської душі.

Він і його наступники зазнали невдачі, але Хрущова відповідає Леніну з милою іронією: те, що хотів здійснити він, можливо лише за умов виробленого на Заході індивідуалізму й найкраще осягається через твори пристрасного антикомуніста Володимира Набокова.