Міфи і реальність арабського світу
Зміщення з поста президента Єгипту Хосні Мубарака, який до найостаннішого часу вважався головою найстабільнішого в регіоні режиму, а також «чіпляння за владу» полковника Муаммара Каддафі в Лівії, не дають чіткого уявлення про те, чим, зрештою, закінчаться масові заворушення, які проходять у країнах арабського світу. Протестуючі вже повалили уряди в Тунісі та Єгипті, а інші арабські країни зіткнулися з широкомасштабною хвилею незадоволеності.
Заворушення застали більшість людей зненацька, як усередині країни, так і за її межами, і зруйнували вщент як мінімум п’ять загальноприйнятих уявлень про арабський світ.
Араби не виходять «на вулиці». До початку протестних виступів у Єгипті та Тунісі велика кількість людей переконливо стверджувала про відсутність гострої необхідності у терміновому проведенні політичної реформи і про те, що ті, хто закликав до змін, не розуміли суспільного настрою, що обставини не настільки погані, якими їх представляли незгодні. Такий погляд привів уряди до переконання, що араби не виступатимуть у великій кількості й не вимагатимуть змін. У кожній із країн стрімке проведення реформ розглядалося як заподіяння збитків національним інтересам.
Сьогодні всім зрозуміло, що цей аргумент вже втратив свою переконливість. Ніхто не міг передбачити події, які відбулися в Єгипті та Тунісі, які означають, що жодна з арабських країн не є захищеною. В урядів немає розкошу нескінченого вичікування. І вони вже більше не можуть користуватися міфом про масовий спокій, щоб продовжувати відмовлятися від початку необхідних реформ, які стосуватимуться основних причин незадоволеності.
Політичні реформи мають проводитися після лібералізації економіки. Уряди арабських країн і великої кількості західних країн заявляли, що приватизація та інші економічні реформи мають користуватися пріоритетом у порівнянні з політичними змінами. Проте, попри простоту аргументу на користь такого погляду, що громадяни, перш за все, хочуть хліба, а не свободи, лібералізація економіки здійснювалася без «системи заборон і противаг». Таким чином, в основному вона не привела ні до хліба, ні до свободи.
Замість цього, прибуток від приватизації та інших ініціатив у основному перейшов до політичної та ділової еліт. Як результат, араби почали розглядати приватизацію та глобалізацію як негативні явища. За даного часу зрозуміло, що економічна й політична реформи повинні здійснюватися разом, щоб було створено інституційні механізми звітності та відповідальності для контролю надлишків і забезпечення доступності прибутку для всіх. Уряди швидко прийшли до переконання, що протести, в основному, стосуються високих цін і безробіття. Проте проблемою, яка об’єднує невдоволених у країнах арабського світу, є дії органів влади, що не відповідають вимогам часу.
Для запобігання захопленню влади ісламізмом необхідні закриті системи. Захід боїться, що демократія надасть ісламізмові простір, необхідний для здобуття контролю — страх, який арабські режими використовують, аби виправдати збереження закритих політичних систем. Проте ісламізм відігравав незначну роль у подіях в Єгипті та Тунісі. Вони й не припускали очолювати якийсь із нових урядів, що формуються. У той же час, вони є важливою частиною суспільства в арабських країнах і повинні відігравати свою роль у формованих режимах.
Тому є неправдою те, що однією з життєздатних альтернатив жорстокому абсолютистському правлінню має бути ісламізм. Протести є чітким свідченням того, що звичайним громадянам уже набридла корупція, відсутність якоїсь видимості верховенства закону та існуюче свавілля. Тут є можливість для початку розвитку плюралістичних систем, у яких свою роль можуть відігравати не лише ісламізм, але й інші партії та рухи.
Вибори — це і є демократія. Сьогодні вже більше нікого не можна ошукати цією заявою. Для забезпечення своєї домінуючої ролі арабські уряди покладаються на недосконалі закони та вибори, які не приводять до формування рішучого парламенту чи до справжніх змін. Фактично, в таких країнах, як Єгипет і Туніс, уряд і парламент були однаково непопулярні. В усьому регіоні минулі вибори використовувалися для створення «фасаду», спрямованого на те, щоб справити враження на громадян і зовнішній світ, одночасно оберігаючи режими від примусу до проведення реальних реформ.
Народ у арабських країнах уже більше не приймає існуючий стан речей. Людей уже більше не влаштовують економічні подачки чи косметичні зміни в органах влади. Вони вимагають реальних змін, які приведуть їхню країну на шлях демократії.
Міжнародне співтовариство не повинне втручатися. Попри те, що процес реформування має зародитися всередині країни, США і решта міжнародного співтовариства можуть стимулювати економічний розвиток, не нав’язуючи його здалека. Президент Барак Обама відмовився від політики адміністрації Джорджа Буша-молодшого, яка, на його думку, зводилася до нав’язування демократії арабським країнам. Проте подальше мовчання про демократизацію погіршило, хоча, без сумніву, і не призвело до руйнування процесу реформ у арабських країнах за останні декілька років.
США і Захід можуть обговорити з арабськими країнами, як має бути проведено політичні реформи, щоб вони забезпечили найбільшу відкритість і можливості для розділення влади. Захід не повинен жертвувати цими цілями заради інших; якщо союзники, врешті-решт, втратять свій вплив у народних повстаннях, то такий результат, м’яко кажучи, не сприятиме інтересам Заходу.
Розвиток подій, що займає провідне місце в заголовках засобів масової інформації в усьому світі, вщент руйнує основні міфи про арабський світ. Народи цих країн повинні сьогодні розпочати послідовний, життєздатний і серйозний процес політичних реформ. На зорі нової арабської ери саме вони повинні прийняти самостійне рішення про будівництво нових відкритих політичних систем, які зможуть запобігти зростаючій загрозі кризи.
ДО РЕЧІ
Рада Євросоюзу розширила фінансові санкції проти Лівії. ЄС заморозить рахунки ще п’ятьох лівійських компаній і організацій на додаток до списку із близько 20-ти наближених до Каддафі. Рада ЄС також схвалила введення заборони на постачання до Лівії зброї, боєприпасів і спецзасобів. Це сталося відразу після того, як Франція визнала бунтівну Національну раду Лівії єдиною легітимною владою країни. Про це оголосила в Парижі адміністрація президента Ніколя Саркозі наступного дня після того, як депутати Європарламенту рішуче зажадали від Євросоюзу визнання повстанців. Верховний представник ЄС із закордонних справ і безпеки Кетрін Ештон сказала, що вона не уповноважена сама приймати подібне рішення. Німеччина заморожує рахунки Лівійського держфонду і емісійного банку, йдеться в опублікованому вчора повідомленні Мінекономіки ФРН. Росія також приєдналася до санкцій ООН проти Лівії. Уряд Німеччини не хоче, аби Євросоюз був «втягнутий у війну» в Північній Африці, заявив вчора міністр закордонних справ Німеччини Гідо Вестервелле. В той же час, прем’єр Великобританії Девід Кемерон говорив, що не виключає застосування військової сили проти Каддафі, а представники Пентагону повідомляли, що США здійснюють перегрупування військово-морських і військово-повітряних сил навколо Лівії. Вчора міністри оборони країн-членів НАТО обговорювали плани щодо конфлікту в Лівії. Зокрема, йшлося про можливість введення заборони на польоти над територією Лівії. Раніше міністр оборони США Роберт Гейтс заявив, що для забезпечення такої заборони необхідно буде спочатку провести операцію проти військ протиповітряної оборони Лівії.
