Місто не можна опечатати, але можна і треба зберегти
Цікаве рішення ухвалила нещодавно одеська влада. Як передає місцеве «Вірменське радіо» (не поспішайте дивуватися, організація реально існує!), заступник міського голови Маркоз Мурманов повідомив, що найближчим часом кількість пам’яток архітектури в Одесі може помітно скоротитися. За його словами, на сьогоднішній день у місті нараховується більше 1400 архітектурних пам’яток, при цьому багато які зі споруд є пам’ятками тільки за давністю років (?! — Авт. ). У зв’язку з цим протягом найближчих двох років міська влада планує здійснити їх повну інвентаризацію. Природно, ті будови, які втратять статус пам’яток, можна буде перебудувати або знести. У результаті в центрі міста значно збільшиться кількість сучасних будівель.
З урахуванням того, що навіть нововиявлені пам’ятки мають такий же статус, що і пам’ятки «давнішні» (руйнування і тих, і інших карається за законом, регулюється навіть зона забудови навколо пам’ятки), а вирішувати питання «розжалування в чині» цих будівель уповноважений лише спеціальний кабмінівський орган, задум одеситів, м’яко кажучи, сміливий. Але це тільки за законом. А ось з урахуванням сучасних тенденцій в містобудуванні, коли вартість квадратного метра в центрі міста виступає головною «державною будівельною нормою», — ідея не така вже й нездійсненна.
Незгідних з окремими містобудівними рішеннями мешканців ті, хто ці рішення ухвалює і втілює в життя, схильні зарахувати до категорії любителів здіймати «бурю в склянці води» (загроза N- ому будинку, N-ій пам’ятці — «надумана» (цитата). Архітекторів, які виступають «проти», — оголошувати заздрісниками, що критикують колег по цеху виключно тому, що самі проектувати і будувати можливості не мають (чому, хай не у всіх, але у багатьох, такої можливості немає — тема окремої розмови). Мас-медіа — звинувачувати в дилетантстві: «поки мешканці разом з некомпетентними журналістами створюють непотрібний ажіотаж», піддаючи критиці все, що робиться в місті; архітектори, що практикують, «міркують, як зробити місто затишніше». Щодо некомпетентності — ще може бути прийнято: на жаль, автор цієї замітки, як і багато інших колег, які висвітлюють дану тематику, архітектурних «інститутів не закінчували». Проте дозволимо собі нагадати: рідко хто з тих, хто пише, дозволяє собі оцінювати естетику всього, що зводиться, наприклад, в столиці: звичайно, з цією метою звертаються за коментарями до експертів. І в цьому плані, будучи «некомпетентним», судити часто дійсно складно: недаремно багато що з того, що ми сьогодні назвали пам’ятками архітектури, наприклад, ті будівлі, що є типовою забудовою початку XX ст., в свій час піддавалися нещадним обвинуваченням городян в їх несмаку.
Йдеться про інше. Якщо навіть говорити про «частковість», то і «типова забудова початку XX ст.» має право не поступатися своїм місцем ультрасучасній будівлі, що, нагадаємо, нерідко відбувається не тому, що у першої закінчується «термін придатності», а тому що будівництвом другої бажають «застовбити» дорогий метраж. Має вона це саме право з багатьох причин. Починаючи з того, що в організаціях охорони пам’яток сидять якраз компетентні люди, що, як мінімум, розуміють, що характерність міста — у своєрідному «плюралізмі епох»: втрачається його обличчя, гине, так би мовити, «коренева система» городян, коли старе стає жертвою процесів, здійснюваних за формулою «мы наш, мы новый…». Продовжуючи і закінчуючи тим, що статус цього «старого» вже давно визначено законодавством. Одне з положень якого, до речі, передбачає винесення проектів на суд громадськості. А тому, хоч як там обговорюй недосконалість останнього і потребу змінювати, припустимо, містобудівні норми або норми охорони пам’яток внаслідок їх невідповідності сьогоднішньому дню, поки ще приймати рішення в дусі «затвердити як виняток (?) виконання будівельних робіт одночасно (?!) з опрацюванням проектної документації» в охоронній зоні першої категорії (право приймати рішення по цих зонах, як уже зазначалося, має виключно Кабмін) жодному меру міста не дозволено. Як не дозволено (якщо перевести тему з пам’яток архітектури на містобудівну тематику взагалі) забудовувати території, визначені як придомові, майданчики, призначені для розвитку соціальної інфраструктури, чи майдани двору.
Звідки «ростуть ноги» у цієї проблеми — це навіть не підлягає обговоренню. Яскравою ілюстрацією може слугувати міні-розслідування одного шановного столичного часопису, який має на меті з’ясувати, чому будівництво чергового торговельно-розважального комплексу на Майдані Незалежності йменувалося в процесі споруди вікопомним створенням музею Незалежності. Інший приклад — за твердженням першого заступника голови Українського товариства охорони пам’яток історії і культури Миколи Пархоменка, нерідко житлові пам’ятки архітектури в центрі відселяють, доводять до стану руїни, а потім уже і вищезгаданому товариству не залишається нічого, як визнати, що будівля підлягає зносу. Аргументи тих, хто, всупереч протестам, активно впроваджує новобудови в центрі — «місто не можна опечатати». Ніхто і не намагається сперечатися. Ось тільки будувати без проекту детального планування міста, історико-архітектурного опорного плану і таке ін. (загалом, тих «довгобудних» документів, які змальовують ситуацію по кожному району і вирішують, що в найближчі роки можна, а що — не можна) в цивілізованих країнах якось не заведено. Інакше, якщо не технічна неможливість, так відсутність етичних норм дозволяє спорудити казино під стінами будь-якої з «софій».
Гадаю, урегулювання цієї сфери діяльності все-таки наближається. Принаймні, стурбований ситуацією в царині містобудування Державний комітет будівництва і архітектури на недавній колегії пообіцяв взятися за викорінювання практики прийняття нелегітимних рішень глобально: під контроль мають підлягати проектні організації, люди на місцях, які ухвалюють рішення «будувати-не будувати» тощо. Тому що ситуація, коли, наприклад, в Севастополі з 393 об’єктів, які отримали право на життя, подавалися на розгляд міськради тільки 249, — і справді є ненормальною. Тому що про надбудову мансарди мешканці цих будинків дізнаються вже за фактом спорудження, вже не кажучи про те, що «чреватість» цього додаткового навантаження, припустимо, на стару будівлю — очевидна навіть для «некомпетентних». Тому що не гарно святкувати круглу дату відомого архітектора, гарантувати при цьому дбайливе ставлення до його витворів, а потім — дозволяти прибудову у стик до вищезгаданого витвору багатоповерхового будинку. Усе в тій самій охоронній зоні міста.
«День» починає серію публікацій про сучасну містобудівну ситуацію в регіонах України.
