Між начальством і кухнею
«Продажність — ось головна людська чеснота. Продажна людина вміє змусити мовчати свої антигромадські, смертоносні інстинкти — честь, самолюбивість, патріотизм, політичні амбіції, релігійний фанатизм, расизм, — прагнучи дати волю прагненню до співпраці, любові до плідного обміну, відчуття людської солідарності. Вислів «золоте століття» слід розуміти буквально; я впевнений, що людство давно досягло б його, коли б ним керували підкупні правителі. На наше нещастя, історію майже завжди творять безкорисливі особи: в результаті вогонь пожирає все, всюди кров тече рікою. Жирні венеціанські купці подали нам приклад безхмарного щастя, що панує в державі, де чинним є головний закон — закон наживи, тоді як охлялі вовки іспанської інквізиції доводять, на які мерзотності здатні люди, котрі втратили тяжіння до матеріального благополуччя. Гуни дуже скоро зупинили б свою навалу, якби навчилися отримувати задоволення від завойованих багатств. Обважнівши від награбованих незчисленних скарбів, вони перейшли б до осілого способу життя, щоб насолодитися його благами, й усе знову б пішло б своїм шляхом. Але вони були безкорисливими дикунами. Вони зневажали золото. І прагнули вперед і вперед, все спалюючи на своєму згубному шляху».
Ці слова вкладені французьким письменником Мішелем Турньє у вуста Робінзона Крузо — головного героя роману «П’ятниця, або Тихоокеанський лімб», опублікованого 1967 року.
Продажні правителі — це, звісно, гіпербола, свідоме загострення висловленої думки. У цілому ж з наведеним вище фрагментом важко не погодитися. Турньє писав про вісімнадцяте століття, живучи в столітті двадцятому, а останнє дало більш ніж достатньо прикладів безкорисливості (принаймні, безкорисливості попервах) масових убивць. Зелена лампа над столом Леніна, незмінні чоботи й шинель безсрібника Сталіна, єфрейторська скромність Гітлера, мишачий френч Мао — кати тікають від надмірностей, кремлівські мрійники, пориваючись до високої й світлої мрії, ступають по мільйонах голів.
Якщо ж говорити про продажних політиків у соціальному, не літературному контексті, то виявиться, що вони якраз і є вірними нащадками охлялих від фанатизму хижаків. Наш роз’їдений корупцією політикум — карикатурне віддзеркалення комуністичного ордену ідеалістів: жага влади й презирство до народу успадковані з колишніх часів, любов до наповнення власних кишень — щойно надбано. Саме тому повторення диктатури навряд чи можливе. Оскільки жадоба в усіх приблизно однакова, а кількість ресурсів обмежена, мимоволі доводиться дотримуватися хоч якоїсь конвенції й не зариватися: ворон ворону очей не виклює, але й нахабніти не дасть. Що ж до електорату, то він теж не забув радянської прописної істини: «від начальства подалі, до кухні ближче».
Зрештою, ми переможемо. Продажність увійде в більш-менш цивілізовані рамки. Керувати будуть вдягнені в хороші костюми, однаково всміхнені фахівці з зарплатами виключно зі сплачених суспільством податків. А злодійкуваті ворони, так само як і безкорисливі вовки, стануть клоунами у вічному й майже безпечному цирку розвиненого суспільства.
