МОРАЛЬ КОРОЛЕВИ,

4 липня 1995 року. Сьогодні аудієнція у королеви. Королева знає, що я хочу написати про неї книгу, і погодилася прийняти мене. Чи буде це перша зустріч з цілої серії зустрічей чи вона залишиться однією-єдиною? Цього не знає ніхто. Секретар королеви, полковник Хосе Кабрера, порадив: «Вважаю, що від першої зустрічі буде залежати все подальше. Королева Софія дуже оберігає своє особисте життя. Якщо ти раптом торкнешся теми, яку вона воліє ні з ким не обговорювати, то відразу дасть це зрозуміти...»

Але чи хочу я сама написати цю книгу? Не знаю. Королева давно приваблює мене як особистість. Вже багато років я спостерігаю за нею здалека. Інтерес цей з’явився під час поїздки королівської пари до Країни Басків у лютому 1981 року. Це була дуже напружена поїздка. Прем’єр-міністр Адольфо Суарес щойно подав у відставку. Терористи з націоналістичної організації басків ЕТА вбивали людей з небаченою жорстокістю. А військові таємно готували переворот. Треба було мати неабияку мужність, щоб зважитися на таку подорож. Хроніка її абсолютно фантастична. Так, фантастична, тому що поки в Лойлі у всіх церквах дзвонили дзвони, вітаючи королівську пару, в Більбао на центральній площі короля і королеву зустрічали тисячі людей, що розмахували червоно-жовтими прапорцями. А трохи подалі в Аскойтіа люди несли величезні плакати з написами: «Забирайтеся геть!» і кричали: «Хай живе вільна Країна Басків! Хай живе ЕТА!»

Коли королівський літак приземлився в аеропорту Форонди, один з керівників баскських націоналістів попередив мене: «Завтра в Герніці ми покажемо всім, хто є хто. Ми не проти короля особисто, але ми проти держави, яку він, з його слів, представляє. Ця держава не дала нам ні свободи, ні демократії, ні незалежності».

Відтоді пройшло більше ніж 14 років, але туман часу не заважає мені пам’ятати все абсолютно виразно.

Невелике приміщення Генеральної асамблеї Герніки того ранку було забите повністю. Сиджу на балкончику, здавлена зі всіх боків, але зате зверху бачу сцену, на якій розташувалася королівська пара і представники баскської влади.

Король прямує до трибуни. Ледве він почав свій виступ: «Я завжди прагнув, щоб мій перший візит як глави держави в цю близьку серцю баскську землю...», як чоловіків двадцять бороданів без сорочок схоплюються з передніх рядів, застигають і, здіймаючи кулаки, не зводячи очей з короля, заспівують пісню «Солдатів басків», старий гімн баскських борців. Король мовчить. Напруження і страх охоплюють всіх присутніх. Дві-три сотні політиків починають бурхливо аплодувати. Овація триває, триває і триває... Лічу хвилини, дивлячись на свій годинник: сім, дев’ять, десять... Дванадцять хвилин продовжувалися аплодування і вигуки. Сцена фантастична: одні аплодують і вітають короля, інші продовжують співати свій гімн, випинаючи груди і вже хриплячи від крику. Але обличчя короля залишається спокійним. Спокійна і королева. З її лиця не сходить усмішка. Дон Хуан Карлос стоїть прямо і твердо, як щогла. Він придушує в собі гнів, жоден мускул на його обличчі не здригнеться. Раптом в ньому прокидається його чисто бурбонське почуття гумору: король повертає голову до вже охриплих бунтівників і, прикладаючи руку до вуха, як би стараючись розчути їх краще, звертається до них: «Гей, ви там, співайте голосніше, а то вас зовсім не чутно через цю овацію».

Наступає найбільш драматичний момент, хоч цього майже ніхто не помічає. Але я зверху встигаю побачити: ад’ютант короля, потривожений зростаючим напруженням, підносить руку до кобури... Хтось поруч з ним, цивільна особа, хапає його за руку і не дозволяє вихопити пістолет... Мені здається, що я розчула владне: «Не втрачайте розуму!» Якби офіцер вийняв з кобури пістолет і якби хоч хто-небудь це помітив, трапилося б непоправне!

Королева, як і раніше, усміхається, її обличчя зберігає спокій. Вона нагадує статую, здається, що вона навіть не дихає. Руки міцно сплетені... Я іноді поглядала на неї в ці дванадцять напружених хвилин. Вона весь час залишалася незворушною і безпристрасною. Може бути, королева взагалі позбавлена емоцій. Кидаю погляд на її руки — сильні, великі, міцні, вони повні життя. Здається, наче саме вони допомагають королеві зберегти присутність духу.

Правильно, так і є: коли в приміщення входять поліцейські і витягують «лихих заспівувачів», саме в цей момент королева розчіпляє руки. Глибоко зітхає. Розслабляється. І мені здається — я бачу на її долонях глибокі сліди від нігтів.

Мене завжди вражає, як точно королева знаходить своє місце: завжди на другому плані, позаду короля, але одна лише її присутність додає королеві ще більше величі.

У наші дні стриптизу і пересудів навколо особистого життя знаменитих людей чималим достоїнством королеви є те, що вона не дозволяє нікому торкатися до таємниці її життя. Можна скласти цілий альбом з тисячами фотографій, зроблених на незліченних офіційних церемоніях, де королева з’являється в костюмах всіх тонів і кольорів, на зустрічах зі всіма знаменитостями світу... Але чи знаємо ми хоч яку-небудь деталь її життя, який характер цієї жінки? Адже вона стільки років, починаючи з 1962 року, разом з королем тче килим новітньої історії Іспанії.

Я спитала королеву Софію, який урок здобула вона з гіркого, неприємного і повчального досвіду вигнання грецької королівської сім’ї.

Повільно, з істинно королівським достоїнством вона підіймає голову. Погляд її спрямований у простір. Відповідає сумним голосом, наче відстороняється у роздуми: «Такий досвід не служить уроком для інших, тому що кожен переживає свої складності... Кожен спотикається об свій камінь. Інша справа, і цьому дійсно вчить життя, король, що діє відповідно до Конституції, повинен дотримуватись правил гри, ніколи не вийти за рамки своїх повноважень, не втручатися туди, куди не треба. Тому що за це доводиться платити. І дорого платити. Як дорого доводиться платити за скандали. Громадяни мають право вимагати від королів і принців зразкової поведінки. Це і є королівське достоїнство. Щоб правити, треба мати королівське достоїнство». — «Королівське достоїнство? А що це таке?» — «Людське достоїнство — найголовніше. Воно є у всіх у нас. І якщо людина його втрачає, вона закінчена людина. Достоїнство також важливо для короля... як і для якого-небудь простолюдина з вулиці. Але королівське достоїнство — це не снобізм, а відповідальність. Ви мене питаєте, що це означає? Це означає — завжди, завжди підпорядковувати свої власні інтереси інтересам спільним. Королівська мораль дуже сувора і до багато чого зобов’язує. Вона зобов’язує тебе служити людям. І якщо хтось хоче царювати, він повинен передусім вміти служити і бути готовим до самопожертви, менше думати про себе і якомога більше — про людей...»

Пілар УРБАНО
Переклад з іспанського
Ірини ЗОРІНОЇ
«Московские новости», 5—11 вересня