Ми, український народ...

Щасливою є нація, котра спроможна залишити прийдешнім поколінням вищі історичні цінності — передовсім духовні — та обрати справді вічні пріоритети, які непідвладні всеруйнуючому часові. Такі цінності богиня історії Кліо зазвичай спресовує у моменти (миттєвості) максимального піднесення усіх внутрішніх й моральних ресурсів цілого народу. Саме через це то є незабутні, непроминальні сторінки національної історії кожної держави.

Для України оцим Моментом Істини став Всенародний референдум 1 грудня 1991 року, на якому понад 90% наших співгромадян сказали «Так» незалежній Українській державі. За своїм значенням для нації ця подія була й залишається винятковою — попри відверті намагання прихильників московсько-імперської ідеї «оскаржити» волю народу, заявлену тоді, будемо вірити, раз і на віки, сам факт такої колосальної суспільної підтримки ідеї Незалежності вже не потребує ані додаткових повторних «підтверджень», ані занадто улесливих, солодких коментарів. Воля народу вимагає іншого — реалізації, тобто копіткої, наполегливої, щохвилинної праці. Бо творення Незалежності (а це — річ незмірно ширша за своїм змістом, ніж колись вживаний у нас термін «розбудова держави») є процесом, а не обмеженою в часі «одноразовою» акцією.

Для реалізації волевиявлення українського народу необхідно, безперечно, осмислити, а що, ж, власне, сталося 15 років тому? Наша нація на ввесь світ заявила про своє прагнення конституюватися як нація самодостатня й суверенна (а отже, і про прагнення створити політичні, економічні, соціальні та духовні передумови своєї Незалежності як гаранта такого конституювання). З плином часу стає дедалі зрозумілішим, що тоді реально йшлося саме про створення передумов державності — якщо тлумачити останню як щось дійсно конкретно існуюче, значуще за своїм впливом на долю кожного громадянина, а не лише як суму певних юридичних інституцій та правильно розподілених «гілок влади». Отже, передумов — не більше й не менше. На превеликий жаль, ейфорія, яка панувала тоді в суспільстві, не дозволила багатьом (в тому числі і автору цих рядків) ясно побачити суть справи. Немалий відсоток українців не сприймали Незалежність саме як процес (якщо завгодно, вищу точку багатовікового процесу опору та боротьбу за волю), вважаючи, що вона вже гарантована самими підсумками волевиявлення 1 грудня.

Чи відповідало це дійсності? Нагадаємо наймудрішу політтехнологічну пораду: «Якщо немає можливості зупинити процес — треба його очолити!». Саме так і зробила досвідчена, випробувана в апаратних «боях» номенклатурна верхівка колишньої правлячої партії УРСР (коли нагадують про те, що незалежність 1991 року здобула не стільки абстрактна Україна, скільки дуже конкретна УРСР з її пам’ятними ще для багатьох людей реаліями — це нагадування є більш ніж слушним!). По суті, в цьому й полягав значною мірою прихований від поверхневого погляду, проте гранично реальний історичний вибір: не тільки між «так» або «ні» Незалежності, але й між олігархічно-бандитським клановим капіталізмом ще Марксового зразка та справжніми демократичними проєвропейськими реформами (хай обмеженими тими ж таки реаліями). Але це вже тема іншої розмови — про вибори Президента України (ним, як відомо, став Леонід Кравчук), підсумки яких, можливо, не меншою мірою, аніж результат референдуму, вплинули на долю країни...

Можна довго аналізувати ситуацію 15-річної давнини, шукаючи відповідь на запитання: чому колосальне загальнонаціональне піднесення 91-го року було, даруйте за різкість, так бездарно й злочинно втрачене (може, річ не лише у вчинках влади, а і в тому, що очікування сходу, центру, заходу і півдня України від Незалежності все ж таки дещо відрізнялись?). І все ж таки нам є чим пишатися. Ми тоді зробили винятково важливий крок (ще не достатній, але абсолютно необхідний) для самовизначення Людини, кожного українця. І це — головне.